Українська ВАК у баченні науковців зазвичай не має середніх оцінок: або «розігнати до біса», або «будь-що зберегти як найменше зло». Через такі оцінки ВАКу можна й заздрити, й співчувати. Через такі оцінки можна заздрити й співчувати українським науковцям. Річ у тім, що ця структура й ці люди невіддільні одне від одного, немов сіамські близнюки, оскільки є складовими одного суспільства, в якому певні змісти не можуть існувати в інакших формах. І не варто лаяти радянську владу, все тут від нас.
Коли науковець хоче здобути поважний статус чи ступінь, він мусить, стиха чи вголос лаючись, долати ті подеколи очевидні «маразми», якими встелено ваківський шлях наукового зростання. Починає молодий амбітний інтелектуал із радикальної тези «розігнати!». Коли ж жага оновлення науки доштовхає обтяженого академічним досвідом доктора наук до членства в спеціалізованій ученій раді з захисту дисертацій або ж навіть до самої Експертної ради ВАКу (яка визначає, чи справді все як треба вирішили ті «спецради»), ось тут наш потенційний реформатор і замислиться… Й послідовно прийде до тези про «менше зло». І зовсім не обов’язково тому, що на кар’єрному шляху став корупціонером чи опинився в тій нездоланній мережі взаємних зобов’язань і компромісів, до котрої ми потрапляємо в кожному професійному середовищі.
Чорно-білий діагноз про досконалу й справедливу західну систему та протилежну їй вітчизняну аж занадто спрощений. Але пройдемося побіжно по численних «напівтонах» щодо ВАКу та самих українських учених.
Можливе присудження наукових ступенів в університетах. Давайте щиро порахуємо, скільки справжніх університетів у нас можна виколупати з того легіону колишніх ПТУ, які тепер мають той самий статус, що й Оксфорд. І ніякі «рівні акредитації» тут нас не порятують. Навіть серед так званих національних університетів довірити присудження ступенів без подальшої перевірки процедури і відповідності дисертації хоч якимось вимогам можна хіба що десяткові, й далеко не з усіх спеціальностей, якими вони опікуються.
Або викладач, або учений. Якщо вже «як на Заході», то для того, щоб університети гідно присуджували вчені ступені й звання, наукові дослідження мають відбуватися при університетах, а не в окремо виділених державних установах – інститутах НАН України. На Заході поняття «дослідник» і «викладач» зазвичай нероздільне. В нас же левова частка часу вченого у виші йде на викладання («горлові години», обсяг яких у рази вищий, ніж у західного колеги), а на наукові дослідження – крихти, з яких також треба вичавити дисертацію під той ступінь, який дозволить нарешті зменшити педагогічне навантаження й більше зайнятися наукою. Як наш, ще не втрачений для науки викладач може ставитися до «академічного науковця» з НАНУ, в якого два «присутні дні» на тиждень, а решту часу він начебто спокійно займається «справжньою наукою»? Як до паразита, бо вимоги ВАКу для всіх однакові, а Міносвіти жорстко вимагає, щоб викладачі «статусно зростали», притому не виходячи з-за кафедри. Натомість під час «присутніх днів» в інститутах залюбки обговорюють, як у вишах деградувала наука – «то вже не вчені». Зараз захисти відбуваються й у вишах, і в інститутах за одними формальними вимогами, але з дещо різним ставленням. У кожної «спецради» своя «клієнтура», й ситуація не зміниться, доки в нас принципово не реформують відносини між академічною наукою і системою вищої освіти. І зробити це може аж ніяк не ВАК.
Занепад прикладних досліджень. За критикованих радянських часів від дисертантів прикладних дослідницьких тем вимагали довести їх впровадження у виробництво чи господарство. Наприклад: тривалі обрахунки дисертанта-механізатора доводять, що при нарощуванні стандартної висоти борту вантажівки на 50 см вона може перевозити на N кг зерна більше. Цікава думка, державна комісія приймає експеримент і дає рекомендації: автозаводам – нарощувати борти, а дослідникові – до захисту. За сьогоднішнього стану підтримки та впровадження інновацій в Україні довести практичне значення прикладних розробок зазвичай просто нема де, а застосувати – зась. Тому альтернатива або не давати за такі «осмислення» ступеня взагалі й говорити «їдь на Захід», або визнати принаймні факт, що ця людина має достатню кваліфікацію, щоби когось чогось хоч теоретично навчити, поки часи не зміняться.
Про фундаментальне й теоретичне. А є ще дослідження зовсім «неприкладні» – теоретичні й фундаментальні. Тут уже об’єктивних критеріїв часом годі шукати. Фізичні формули ще можна перевірити і якось застосувати, а от фундаментальні філософські рефлексії на кшталт: наскільки кваліфіковано (згідно з вимогами ВАКу) дисертант Іваненко міркує про сенс буття? Яка в нього «наукова новизна» в питанні, яке по черзі обсмоктали вже Будда з Христом і Кант із Гайдеґґером? А «апробація»? Дисертант виклав своє бачення сенсу буття на п’яти наукових конференціях, а його кафедра (відділ) вважають, що його бачення сенсу буття (попри дрібні зауваження) має право на існування й рекомендацію до захисту? Потім наступні коректні дисертанти на цю саму тему (вона вічна) не забудуть згадати серед знаних авторів (Будда, Христос) ще й Іваненка, бо він уже буде доктором наук і сидітиме в «спецраді». Щоб метр не образився. Хтось це назве профанацією, а хтось – формуванням вітчизняної наукової школи вивчення сенсу буття. Що, викреслити філософів із числа науковців? Невідомо, бо, крім них самих і всюдисущого як Бог ВАКу, ніхто не второпає, про що вони пишуть і як до цього ставитися. Звідусюди будуть суб’єктивні оцінки, а от найпримітивнішу об’єктивну дасть лише ВАК: чи відповідає захищена дисертація та процедура захисту його вимогам. І це буде єдина об’єктивна оцінка, що відповідає формальним аспектам нашого життя в українських реаліях.
Прості правди. А тепер варто щиро сказати про людську і професійну природу українських учених. По-перше, їх одразу треба дискримінаційно розділити на представників фахів «світових» і «українських». Про ВАК треба питати не в тих, хто в массачусетській лабораторії ХХІІ сторіччя плідно розшифровує геном людини, а в того, хто в канівському бруді безпорадно й нудно досліджує «Геоморфологію дніпровської пойми» чи «Типологію кераміки пеньківської культури». Ось цим нещасним ВАК потрібен, як усе, чого не оминути в житті: як випадіння молочних зубів і статевого дозрівання. ВАКівський диплом для них – це український науковий статус, українська наукова зарплата, українська наукова кар’єра й українська наукова пенсія. Бо їхня «дніпровська пойма» чи «пеньківська кераміка» нікому в Массачусетсі не потрібні. По-друге, не можна питати про ВАК тих, хто ще не отримав кандидатський диплом: дітям до 16…
Професійний стандарт насправді підтримує не ВАК, а ті науковці, які користуються реальним заслуженим авторитетом колег. І їм для цього ніякі формальні вимоги не потрібні. Вони мають справжнє ім’я, створюють наукові школи, готують нових дослідників. Адже всі колеги насправді знають, хто сам писав дисертацію, а хто ні, хто собі який статус купив, а кому «негри» наплодили томи «творчості». Так само, як у бізнесі всі знають, хто вкрав, а хто справді заробив. Але це все не є приводом сказати, що наукова діяльність у нашій країні – безглузда профанація. Наукою реально займаються ті, хто за своєю природою нічим іншим не може займатися (звісно, якщо життя не змушує себе ламати), і вони будуть цим займатися безвідносно до існування ВАКу. Одночасно інші люди просто замовлятимуть собі написання дисертацій і купуватимуть членів «спецрад», і все буде всьому відповідати, і ваківський диплом вони також отримають.
Які висновки? Скасувати ДАІ, бо вона корумпована, не вигадавши нічого більш гідного на заміну? Така логіка дуже властива нашому державному менеджменту на найвищому рівні й ментальності людей, які такий менеджмент собі обирають. «Маразми» ВАКу ускладнюють життя науковців, але вони все ж призупиняють масовий потік дутих кандидатів і докторів. Марудна процедура, звісно, не завадить Януковичу бути «проффесором», ну, ще пара його охоронців стануть кандидатами якихось фізкультурно-педагогічних наук, але вже його третій запасний шофер полінується лізти в «науку». Це нас не дуже втішить, але це також результат. Коли наш відповідальний електорат за своїми відповідальними критеріями актом вкидання одного папірця обирає собі провід із 99% нездар і пройдисвітів, то я визнаю роботу ВАКу з десятками папірців і довгою процедурою ефективнішою: нашим людям, навіть тим, хто вважає себе «вченим», не можна довіряти швидкі й прості рішення.
Тому моя єдина рекомендація – або чекати, поки зміняться негативні обставини, викладені у попередніх пунктах, або вперто «лупати цю скалу», адже з-поміж дипломованих учених має бути просто більше справжніх науковців.