Старі й самотні

Коли говорять про скорочення обсягів соціальних виплат, на які треба піти задля порятунку бюджету, це звучить дещо абстрактно. На практиці ж із двох сотень людей, які щодня обідали в Територіальному центрі соціального обслуговування населення Солом’ян­­ського району Києва, віднедавна харчуються за рахунок держави лише 36. Постанова Кабміну від 29 грудня 2009 року, яка набрала чинності в березні, передбачає скорочення кількості категорій людей, що можуть претендувати на соціальну допомогу, а також реорганізацію територіальних центрів соціального обслуговування. Раніше літні лю­­ди, котрі мають працездатних рідних, могли отримувати соціальну допомогу, відраховуючи 5% пенсії державі, натомість тепер за кожну послугу пенсіонери платитимуть окремо та, найімовірніше, за набагато вищими цінами (запровадити платні соціальні послуги для людей похилого віку рекомендує інша постанова уря­­ду). Також без допомоги залишаться літні люди, які мають договори довічного утримання.

Після нововведень із обліку в Солом’янському районі столиці зняли 187 осіб, яким раніше надавали допомогу. Крім того, директор місцевого центру соціального обслуговування Галина Вітавська констатує надзвичайно високу смертність серед літніх людей району в першому кварталі 2010 року. За її словами, за цей час померло 111 пенсіонерів, тоді як раніше за квартал помирало 20–30.

Соціальний робочий день

Зранку до терцентру сходяться ті, хто хоче отримати соціальну допомогу у вигляді спілкування. «В нас є два хори, відділення соціальної адаптації, аромотерапія, бібліотека, а також макраме, танці, музика», – розповідає Галина Вітавська. Аромотерапія починається о 10.30. Два десятки пенсіонерів сидять на зелених шкіряних диванах, закинувши голову й примруживши очі.

Із терцентру виходимо разом із соціальним робітником Людмилою Якубенко. Перед нами список продуктів, які маємо спочатку придбати, а потім рознести самотнім людям. Список чималий, а ще більший вибір супермаркетів, у яких можна все це купити. Тут починається перша складність: самотні пенсіонери бережуть кожну копійчину, тому й купувати продукти їм треба там, де дешевше – навіть дві гривні мають значення. На перший погляд, біганина Людмили по трьох супермаркетах викликає здивування – куди легше було б усе купити в одному магазині. Але це компроміс між бажаннями підопічних і можливостями Людмили. В кожного клієнта є свої побажання з приводу марки молока й крамниці, в якій його треба купити. Розчинна кава найдешевша на ринку, супермаркети так само відрізняються цінами на певні товари, та й сервіс у них різний. Ми завантажили два великі пакети – цукор, трохи сиру, молоко, хліб – найнеобхідніше. «На початку мені було дуже важко, – пригадує Людмила. – Не так налагодити спілкування, як тягати торби. В мене було 12 підопічних, із яких лише одній родині я носила по 6–8 кг продуктів тричі на тиждень».

Невдячна праця

Попри великі навантаження, соціальний працівник в Україні отримує маленьку зарплатню. Вона залежить від зайнятості. «Якщо людина обслуговує лежачих хворих, одержує 1,5% надбавку, є різні заохочувальні виплати плюс так звані 20% від Черновецького (мера столиці) – за складність роботи. В середньому соцпрацівник у Києві має 1000-1200 грн», – констатує заступник директора Солом’ян­­сь­­кого терцентру Лариса Липчук і погоджується, що заманити на таку зарплату молодь із відповідною освітою нереально.

«У соціальній сфері багато працівників без відповідної кваліфікації – і це впливає на якість надання послуг, – зауважує керівник школи соціальної роботи НаУКМА, професор Надія Кабаченко. – З одного боку, тому що професія молода (першу школу соціальної роботи в Україні відкрили 16 років тому). З іншого боку, маленька зарплата. Соцробітниками можуть бути взагалі люди без фахової освіти. До їхніх обов’язків входить закупівля продуктів, прибирання, допомога в тому, щоб людина помилася тощо. Роль соціального працівника в таких центрах занижена. Рішення про надання послуг приймають лише на основі медичного діагнозу». Тоді як у розвинених країнах саме соціальний працівник визначає допомогу клієнту з огляду на його індивідуальні потреби, а не лише на діагноз.

Вислухати ближнього

Життя й турботи підопічних стають турботами соцробітників не­­помітно, наче спільне повітря. Адже слухати – одне з завдань соцробітника, окремо прописане в договорі з клієнтом. Проте як­­що там значиться бесіда вісім разів на місяць, то на практиці це невід’ємна частина щоденних послуг.

Навідуємося до 88-річної Валентини Никифорівни Терені. Пенсіонерка майже не встає з ліжка й погано чує. «Приходжу сюди щодня, – каже Людмила. – Вдень харчується сама, але зранку я намагаюся прийти до неї раніше, щоб нагодувати, бо вона приймає багато ліків. Подруги були, проте зараз уже не ходять – вона цілком самотня. Свого часу зовсім чужій людині переписала квартиру».
Людмила голосно розповідає пані Валентині новини – про здоров’я спільної знайомої, яка живе поверхом вище. Готуємо овочевий суп – половину маленької каструлі. Поки пораємося на кухні, чуємо стогін та ойкання – намагається встати, а це боляче.

Затягування пасків

Обсяги соціальної допомоги поступово скорочувалися ще з початку 2009 року. «У районі діяла програма «Турбота», яка передбачала матеріальну допомогу незахищеним верствам населен­­ня, – розповідає Ніна Новікова, в.о. заступника голови Соло­­м’янської райдержадміністрації з питань соціального захисту населення та охорони здоров’я, – її бюджет сягав 4 млн грн на рік. А в 2009 році програму зменшили майже на половину. Її левова частка мала фінансуватися зі спеціального фонду міста, але місто виконало свої зобо­­в’язання лише на 9%». У рамках «Турботи» людей похилого віку забезпечували гарячими обідами, взуттям, постільною білизною, за необхідності підгузками, а людям із мінімальною пенсією восени заготовляли овочі.

Звісно, після того як цю програму скоротили, люди бу­­ли обурені. «До нас надходило дуже багато скарг, чимало людей приходило, – пригадує Лариса Липчук. – Тепер буває та­­ке, що людина лежить і не має шматка хліба… Згідно з постановою уря­­ду, ми зняли з обліку пенсіонерів, у яких є діти. Також зняли стареньких, які мають договори довічного утримання. Їх повинна обслуговувати та людина, з якою вони уклали договір. Таких у нашому районі виявилося 27».

«На Заході люди безвідносно до того, мають вони родичів чи не мають, можуть скористатися соціальною допомогою, – каже Надія Кабаченко. – А в нашій країні розраховувати на допомогу держави мають змогу лише самотні люди, бо інших утримують члени родини. Про­­­те в нас є люди з дітьми, які також уже похилого віку, тобто самі потребують допомоги. Таких людей стає все більше, бо суспільство старішає».
За попередніми підрахунками, повний комплекс платних соціальних послуг коштуватиме пенсіонерові від 150 до 200 грн на місяць. Водночас платоспроможність переважної більшості стареньких надзвичайно низька – пенсії ледь вистачає на харчування. «Зі 187 чоловік, яких ми зняли з обліку, готові платити за соціальні послуги 14. Із них ще половина чекає на розцінки, думаючи, що послуги будуть по 2 гривні», – зауважує працівник терцентру Олена Литвинова.

Постать у вікні

Наталя Скоробагатько, ще молода жінка, але частково паралізована. Наталя погано говорить, вимовляє лише декілька слів, проте вони з Людмилою вже можуть порозумітися. Замовляючи товари, Наталя показує їх у каталозі зі знижками з супермаркету.

Для багатьох підопічних терцентру соціальний працівник – єдиний зв’язок із зовнішнім світом. «Я бачила багатьох самотніх людей, – розповідає Люд­­мила. – Ніхто з них не думав, що саме вони доживатимуть віку на самоті. Невідомо, що нас чекає». Вийшовши з під’їзду, озираємося – Наталя стоїть біля вікна й проводжає нас поглядом.

Ідемо до Олександри Григорівни Касьянової. Їй 97 років – погано чує й бачить. Олександра Григорівна просить нас сісти поспілкуватися, а не прибирати. «я вже 42-й рік на пенсії,  – каже бабуся. – Раніше було менше злиднів. Роздавали гуманітарну допомогу, а тепер, через бідність країни, продають».

Стіни гріють

«Квартири наших підопічних уже відписані або подаровані, – розповідає Людмила, – далеким родичам чи стороннім людям. Вони мали би піклуватися про старих, але майже не відвідують їх – ми ходимо частіше. Одна пенсіонерка мені сказала – візь­­ми телефон моєї родички, ти швидше дізнаєшся про те, що я померла, ніж вона».

Аферисти вираховують самотніх літніх людей, бажаючи поживитися грошима або квартирою. Деколи їм це вдається. Буває, стареньких обдурюють їхні ж родичі. «Зараз не можу нічого зробити, – жаліється 89-річний Петро Доненко, який підписав дарчу на квартиру своїй племінниці. – Розумієте, в якому я дурному становищі? Вона тиждень побула, поспала на онтому дивані, а після оформлення документів зібрала речі й поїхала в Гродно».

Обслуговування літніх людей вимагає терпіння. Переважна більшість підопічних дякує за допомогу, але бувають агресивні, дехто навіть вдається до образ. Соцпрацівники можуть відмовитися від клієнтів, які недостойно себе поводять, та водночас усвідомлюють, що без сторонньої допомоги ця людина довго не проживе, тому терплять. Є дуже різні долі – трапляються справжні трагедії, коли людина втратила і дітей, і онуків. У когось пенсія набагато більша за зарплату соц­працівника, тож і ставлення зверхнє, а інші соромляться своїх скромних умов життя. Буває, підопічні вимагають, наприклад, носити їм по 20 літрів води щомісяця, хоча таке до обов’язків працівника не входить. Деякі співробітники намагаються перебрати на себе проблеми кожного старенького, але довго такої роботи не витримують.

Якщо самотня людина вже не в змозі за собою стежити, її переводять до інституційного закладу – інтернату або будинку старих. «Із точки зору соціальної роботи цього треба уникати якомога довше, – вважає професор Кабаченко, – бо завжди дешевше й краще надавати ці послуги вдома – тут і сусіди, й громада, й звичне для людини оточення. Коли ж вона потрапляє до інституційного закладу – це завжди велике потрясіння. Послуги й догляд, які вона отримує – низької якості, а це означає, що кінець людині приходить дуже швидко».

«Інтернати не користуються популярністю в людей похилого віку, – розповідає Галина Вітавська. – Кажуть: хочу померти у своїх стінах, вони наче гріють. Віддати квартиру погоджуються одиниці. В нашому районі лише одна пара спершу погодилася на інтернат, а потім поїхала, подивилася й, зрештою, відмовилася».

Піклуючись про бюджет, влада має пам’ятати, що через заощадження на соціальних програмах чимало людей залиша­­ться без шматка хліба. Зрештою, соціальна політика і пенсійна система в Україні потребують якнайшвидшого реформування. За взірець можна взяти позитивний досвід проведення таких реформ у розвинених країнах, наприклад, Норвегії (див. «Нор­­везький досвід»).

РОЗУМІЄ БЕЗ СЛІВ. Соціальний робітник Людмила Якубенко (ліворуч) допомагає частково паралізованій Наталі Скоробагатько вже півтора роки

[1913][1912]