«Лише демократія є легітимним устроєм»

Знаний у фахових колах Європейського Союзу і США філософ права, дослідник конституційної демократії та конституційного процесу, професор політичних наук правничого факультету Сорбонни Філіп Рено своїми публікаціями все більше привертає увагу втаємничених читачів, зокрема і з теренів Східної Європи та України.

Основна увага філософа привернута до майбутнього демократії, що впродовж ХХ століття переживала серйозну кризу. Цей час модерної демократії, що спирався на «електоральні ніші», недостатньо враховував права людини, зокрема у фокусі етики «іншого». Тому, на думку Філіпа Рено, механізми електоральної демократії, що активно діють і нині у вигляді прямого виборчого права, не завжди є ефективними з погляду врегулювання тих чи інших проблем. Особливо це стосується питання відносин суспільної більшості та меншості, провладного блоку політичних сил та опозиційного.

Оптимальний шлях розвит­­ку демократії, як учить Філіп Рено, – це конституціоналізм, коли закони, які ухвалює парламент, відповідають букві й духу Конституції, коли влада у своїх діях також є адекватною праву. Отже, майбутнє демократії неможливе без розвитку ідеї права як консенсусної та ефективної рівноваги між політикою та юриспруденцією.

25 травня Філіп Рено взяв участь у круглому столі «Право та політика: доля демократичних перетворень в Україні», організованому Інститутом філософії, а відвідав Україну в межах спільного проекту Книгарні «Є» та Французького Культурного Центру «Європейський досвід: Франція».

Криза модерної демократії

У. Т.: У зв’язку з кризою модерної демократії є загроза повернення до так званих стихійних електоральних демократій, що здатні кожна по-своєму трактувати право чи, точніше, не визнавати загальнообов’язкового права, оскільки всі вони хочуть мати власні права. Як конституційна демократія в таких випадках має давати собі раду?

– Протягом 30 років виникають різні ідеї та бачення щодо країн, які раніше були авторитарними або тоталітарними. Але базова така константа: сьогодні лише демократія є легітимним устроєм, невід’ємним від понят­­тя «правова держава». Це те, що в західному світі називають королевою права.

Проте механізми є. Це перед­усім конституціоналізм – відповідність законодавства Конституції. Закони, які голосуються в парламенті, мають бути адекватними букві й духу Основного Закону. Така Конституція повинна гарантувати фундамен­таль­­ні права. І контроль за відповідністю законів Конституції має здійснювати окремий орган юрисдикції.

З одного боку, авторитарні й тоталітарні режими мали інструментальне бачення права – у найкращому разі як засіб лише для здійснення влади. Однак легітимність влади має залежати від права і відповідати йому. З іншого – це менш відомо, але важливо – конституційна система з конституційною юрисдикцією дуже довго представлялася як консервативна. Але вже кілька десятиліть поспіль ця система просувається не в консервативному напрямку. Це призвело до того, що, наприклад, ліві партії, які завжди обстоювали думку, що демократія – це передусім королева більшості, з часом долучилися до правил конституційної демократії.

Можна згадати, яку вагому роль у 1960-х роках відіграв Верховний суд США у встановленні конституційної демократії та подоланні модерно-електоральної. Я маю на увазі його безкомпромісне рішення щодо лівих та анархістських партій. Він розвінчав так звану расову сегрегацію і здійснив багато інших важливих кроків, що зробили механізм електоральної демократії безсилим перед вердиктом суду.

І модель права у США та інших країнах (навіть у Південній Афри­­ці!) тепер конституціоналістська. Але це не означає, що система, яка ґрунтується на виборах, вмирає або приречена. Адже є питання, які кожен трактує як політичні та які не є суто юридичними. Тому їх урегулювання потребує наявності виборів.

У. Т.: Американський професор права Дік Говард вважає, що ­посткомуністичні країни запозичили парламентські та президентські системи переважно європейського зразка, а не, приміром, системи американського конгресу та виконавчої влади. Якому експорту ідей в Україну ви як фахівець із конституційного права віддали б перевагу: американському чи французькому? 

– Чи можна адаптувати в Україні американську або європейські системи, яких є кілька? Варто зауважити, що в американській системі юриспруденція та Верховний суд активно трансформуються. І не думаю, що все так легко можна перенести, транспортувати в інші країни. Я говорю не лише про конт­роль конституційності, а про політичну систему загалом.

Американська система до­сягла значного успіху, але, на мою думку, її неможливо перенести на інші країни. Наприклад, у ХХ столітті її намагалися застосувати в латиноамериканських країнах. Але це не дало успіху – президенти отримали величезні повноваження і стали фактично диктаторами. Французи також надихалися такою системою ще в ХІХ столітті, й це призвело до появи Наполеона ІІІ.

Ще один вагомий чинник американської системи – федеральна складова. Ця система будувалася на наявних адміністративних одиницях – це 13 колоній-штатів. Американський конгрес на зорі незалежності США відображав різноманіття народів переважно з-поміж мігрантів, які населяли країну. Тому до уваги не брали чорне населення та інші моменти.

У Європі дещо інша ситуація. По-перше, менш помітна різниця між опозицією і більшістю, ніж у США. Наприклад, V Республіка у Франції також дуже відрізняється від США. Вона ґрунтувалася на традиції, що виникла після Французької рево­­люції, – це суверенність парламенту.

Так, ми теж хотіли відновити сильну виконавчу владу на підставі загального виборчого пра­­ва. Але ця система дуже відрізняється від американської, бо є парламентаристською. Тоб­­то уряд не може керувати, якщо він не має підтримки більшості в парламенті. А коли така більшість є, повноваження французького президента набагато більші, ніж американського.

У. Т.: Отже, американська модель для України ризикована?

– Стосовно посткомуністичних країн я не думаю, що вони прямуватимуть до американської системи. Можливо, вони шукатимуть золоту середину між класичним парламентаризмом і системою, коли найбільшу владу має прем’єр-міністр, який спирається на більшість у парламенті. Або ж наближатися до францу­зької моделі, коли президента обирає весь народ і він наділений значною владою. Втім, я не впевнений, що може існувати один рецепт для всіх країн. Кожна система має свої недоліки або специфічні риси, які слід ураховувати.

Якщо брати до уваги ситуацію в Україні, наскільки я це зрозумів із бесід з моїми українськими колегами, то слід остерігатися конфлікту між парламентською та президентською владами. Головна небезпека – відсутність механізмів виходу з цього конфлікту. Також потрібно, щоб різноманіття партій відображало різноманіття населення. Але щоб керівники партій не застигли у своєму часі.

У. Т.: Щодо політичних партій, то в Україні ситуація сумна: більшість із них керовані кількома олігархами.

– Я це вже зрозумів.

У. Т.: Ви не раз казали, що в умовах конституційної демократії вагому роль має відігравати суддя. Однак в Україні суддівська влада загалом є не самостійною, а залежною від політико-олігархічних груп і влади. Які є рецепти оздоровлення судової гілки влади в Україні?

– Навіть там, де є сильна конституційна юрисдикція, механізми електоральної демократії ще зберігають певний вплив на суди. Хоча б тому, що конституційних суддів призначають за політичними квотами або на дуже тривалі терміни, значно довші, ніж електоральні мандати. Але тут є один момент: мандат політичний і мандат суддівський не одночасні, тобто вони не мають збігатися в часі.

У США суддів Верховного суду призначають пожиттєво, а у Франції – на дев’ять років. Виборча і правова системи відіграють свою вагому роль. Не можна допускати, щоб одна модель домінувала над іншою. Треба знайти між ними баланс. Тобто королева більшості має відповідати королеві права. І щоб це не призводило до пригноблення меншості. Ось такі основні принципи конституційної демократії.

Конституційна реформа

У. Т.: В Україні реформу Конституції політики розглядають лише як «перетягування каната» – хто скільки повноважень хапне. А про громадський контроль та інтереси суспільства взагалі не йдеться. Як би ви змоделювали ідеальну реформу Конституції?

– Це складне запитання, бо Конституції та країни, що функціонують більш-менш нормаль­­но, – це результат історичних обставин і традицій. Класичний прик­лад – Англія, де Конституція є звичаєвою (навіть ненаписаною!). Це продукт політичних процесів, у яких консенсус був досить загальним, процесів, що завжди супроводжувалися поняттями реального і відносного, тобто розумінням та вирішенням наявних проблем.

Коли генерал де Голль і його прихильники 1962 року проголосували за закон про обрання президента загальним голосуванням – це була важлива конституційна реформа! І кожен розумів її мету. Потрібно було вводити сильну виконавчу владу, але не скасовувати влади парламентської. І виконавча влада мала спиратися на пряме виборче право. Французький народ підтримав цю реформу. Можливо, він помилявся, а може, навпаки, мав рацію. Поступово ця система стала легітимною, бо всі партії, навіть опозиційні до генерала де Голля, почали грати за цими правилами.

Отже: щоб конституційне право стало легітимним, потрібен консенсус, у якому мають брати участь не лише провладні, а й опозиційні сили. Такий консенсус дає більшості та опозиціонерам підстави думати, що вони здатні вибороти владу. Тобто всі мають однаковий шанс рано чи пізно прийти до влади. Головне – така модель гарантує, що проти супротивників не застосовуватимуться репресії.

У. Т.: Який ваш прогноз щодо тривалого конституційного процесу в Україні?

– Якщо Конституція не працює, можливо, краще створити такий собі конвент – організм, який розробить, запатентує та запропонує нову Конституцію. Головне, щоб її ратифікували кваліфіковані люди. Я вважаю, що легітимність Основного Закону полягає в тому, щоб чітко, в конституціоналістському дусі, фун­кціону­вали владні інституції, передбачені Конституцією.

Утім, це не питання права. Усе набагато складніше. Це питання суспільної традиції. Наприклад, якщо юрисдикція міцна, вона має бути незалежною від виконавчої влади. Слід також усвідомлювати, що вона не може замінювати політичну владу, має бути компетентною, некорумпованою. Саме ці чинники і створюють конституційну систему, що працює.

Я хочу згадати розрізнення демократії як процедури і демократії як системи. Демократія як процедура – це право. У певному сенсі адаптація чи прийняття демократичних процедур дає змогу поступово ввести демократичне правління. Але воно можливе, якщо влада й громадяни поділяють і мають спільну демократичну культуру, спільне бачення демократії. Адже прихильне ставлення до демократії неможливо нав’язати. Таким чином, це замкнене коло.

Хоча я не фахівець у ваших питаннях, все ж зрозумів, що нинішні інституції не мають відповідного механізму обмеження влади більшості чи захисту меншості, навіть попри наявність деяких механізмів, які можна трактувати як протекціоністські. Наприклад, президент може розпустити парламент лише в чітко окреслених випадках, передбачених українською Конституцією.

У. Т.: Але в Україні, на жаль, політична доцільність вища за чинне законодавство та Конституцію і саме вона більше впливає на рішення.

– Щодо політичної доцільності, то, приміром, у Франції президент може розпустити національні збори, не пояснюючи причин. Але якщо він розпускає парламент, як це зробив Жак Ширак 1997 року, то на підставі нових виборів може втратити більшість у парламенті, тобто владу.

В Англії прем’єр-міністр також може розпустити палату общин. В англійців такий крок не сприйматиметься одіозно, бо для прем’єр-міністра це вигідний момент, щоб виграти наступні вибори. Головне тут не можливість розпуску парламенту, а те, що такі дії не призводять до появи тиранії чи авторитарності. Адже після розпуску парламенту рішення знову приймає електорат, який дає свою оцінку таким політичним маневрам.

Єдине дієве обмеження для президента Франції – якщо він розпускає парламент, то наступного разу отримання більшості чекати доведеться дуже довго. Тому я вважаю, що французька система значно краща від тих, що спираються на переліки «виняткових моментів» щодо розпуску парламенту. Такий перелік, за яким президент може розпустити парламент, призводить до постійних інтерпретацій, коментувань, балачок, у яких треба обґрунтовувати кожен крок, причини чи навіть наслідки.

 
Основні умови демократії

У. Т.: Один із теоретиків американського лібералізму Джон Ролз зауважив, що ліберальна демократія здатна ефективно працювати лише в тих суспільствах, історичні умови і традиції яких були до цього схильними. Для українців це дуже гнітючий вирок. Якої ви думки?

– Думаю, що Джон Ролз висловлювався не так різко. Перед­усім не всі західні країни були демократичними. Водночас чимало країн з інших куточків планети, наприклад Японія, демонструють високе ліберально-демократичне життя. На певній стадії вони стали демократичними. Теоретично демократію можна насадити всюди, і жодна країна не може бути винятком із правил. Однак є країни, в яких це зробити легше.

Це може мати кілька пояснень. Перше – і я це кажу з обережністю – поміж демократичних правлінь є погані, дуже погані чи не дуже погані. Інша річ – яку демократію легше прийняти, які питання треба врегулювати, щоб вони стали демократичними. А умови такі: з одного боку, владу держави громадяни мають сприймати і погоджуватися з нею, тобто визнати її легітимність і підкорятися їй. З іншого – особи, які здійснюють владу, не повинні вважати себе хазяями. Це замкнене коло.

Згадаймо Грецію. Модерна демократія Європи ХХ століття майже нічим не відрізняється від переконань Аристотеля щодо поліса – держави-міста, в якому права мали лише вільні люди (громадяни), а не раби чи іноземці. Такий демократичний устрій поширювався тільки на вільних людей. Демократична влада здійснюється вільними людьми. Влада батька над дітьми чи дружиною є деспотичною. Це не означає, що вона погана, але вона здійснюється над людьми, які не є рівними.

Ось ми говоримо, що важлива умова демократії – це вільні люди, які погоджуються підкорятися владі. Останні місяці ми спостерігаємо великий парадокс – і це головна проблема ЄС сьогодні – у Греції. Аристотеля там уже давно немає, але виник інший цікавий феномен. Греція, що пережила навали багатьох загарбників, важку громадянську війну та режим чорних полковників, демонструє зворотне: її громадяни не розглядають державу як свою. Це має неочікуваний наслідок: держава не в змозі збирати податки. Парадоксально, але це порушення умови демократії, зокрема визнання громадянами влади легітимною.

До чого я веду? Чомусь часто забувають, що поняття «демократія» охоплює два ключові моменти: народ і влада. Влада має бути прийнятою. Саме тому ліберальною за духом і буквою демократію робить якраз переконання громадян, що влада не пригноблюватиме їхніх фундаментальних прав.

Також громадяни повинні мати можливість позиватися до влади, якщо вона порушує права чи перебільшує повноваження. І головна умова демократії сьогодні – люди мають почуватися співвітчизниками, громадянами єдиної держави навіть в умовах співжиття різних мов, культур чи звичаїв. Це не повинно призводити до однорідності населення, навпаки, може бути багатоманітністю, але зі спільними цінностями.

Бажаю, щоб в Україні, попри наявні розбіжності, зміцнилося це почуття належності до єдиної спільноти.[3987]