Шлях до процвітання

Незалежній Фінляндії виповнюється 92 роки. 6 грудня 1917-го парламент ухвалив складену сенатором Пером Евіндом Сфінгювюдом Декларацію про незалежність країни.

 

Шлях фінів до створення власної держави був непростим. На думку багатьох фінських істориків, державність Фінляндії бере свій початок від російсько-шведського мирного договору 1809 року. Згідно з його умовами Фінляндія була відокремлена від Швеції, у союзі з якою перебувала 700 років і не мала державності, будучи сукупністю губерній. У березні 1809-го в місті Порвоо (Борго) розпочався сейм, який відкрив імператор Олександр І, – напередодні він підписав маніфест про державний устрій Фінляндії. У промові імператор, зокрема, сказав: «Я обіцяв зберегти вашу конституцію, ваші корінні закони; ваше зібрання тут засвідчує виконання моїх обіцянок». Фінляндія увійшла до складу Росії як автономне Велике князівство. Великим князем був імператор Росії, представлений у Фінляндії генерал-губернатором. Вищим органом управління став сенат, до якого входили тільки фіни. Фінляндія отримала широкі права самоуправління. Лютеранська церква зберегла свій статус. Шведська мова була державною. У 1812 році столицею автономії стало місто Гельсінкі (Гельсінгфорс).

 

Держава в державі

 

В 1830-х роках у Фінляндії розгортається національний рух – феноманство, пробуджується національна свідомість. Феноманство очолювали професор Гельсінкського університету сенатор Йоанн Вільгельм Снельман, який домагався надання фінській мові статусу державної. «Фінляндську ідею» пропагували поет Йоган Людвіг Рунеберґ і письменник Захарій Топеліус. Фольклорист Еліас Леннрут зібрав і в 1835 році видав народний епос нової нації «Калевала». «Фінляндську ідею» також звикли пов’язувати з ім’ям політика, письменника, поета, історика та публіциста Арвідссона, який сказав: «Шведами ми більше не є, росіянами бути не хочемо, тож будьмо фінами».

 

Із середини ХІХ сторіччя російська влада почала активно переслідувати фінський національний рух. У 1850-му було заборонено видавати фінською мовою будь-яку друковану продукцію, крім релігійної, щоправда, ненадовго.

 

Реформи 1860–1870-х істотно вплинули на ситуацію у Великому князівстві Фінляндському. В 1863 році було видано мовний маніфест, яким передбачалося запровадження фінської мови в офіційне діловодство впродовж 20-річного терміну. Тоді ж після понад 50-річної перерви було скликано станове представництво Фінляндії, що пізніше збиралося регулярно, завдяки чому розгорнулась інтенсивна законотворча робота. На підставі закону про військову повинність 1878 року Фінляндія отримала власну армію.

 

Наприкінці 1880-х політика уряду щодо Фінляндії зазнала суттєвих змін. За часів царювання Олександра ІІІ (1881–1894) та Миколи ІІ (1894–1917) у Росії посилився вплив націоналістичних кіл, які не могли погодитися з тим, що Фінляндія є, по суті, державою в державі зі своїм сенатом та сеймом, юстицією, армією, грошовою одиницею тощо.

 

 

Невдала русифікація

 

Від сумнозвісного лютневого маніфесту 1899 року бере початок так званий перший період гноблення Фінляндії. Згідно з цим маніфестом дія загальноімперських законів повною мірою поширювалася і на Велике князівство Фінляндське, тобто закони мали ухвалюватися тут у порядку російського законодавства без урахування позиції сенату i сейму Фінляндії.

 

Фінляндське станове представництво втратило частину своїх повноважень. Лютневий маніфест та «Основні положення про видання законів для імперії включно з Великим князівством Фінляндським», а також новий Статут про військову повинність 1901 року місцеві політичні кола сприйняли як порушення дарованої Фінляндії автономії. Маніфестом 20 червня 1900 року російську мову було запроваджено в діловодство сенату та місцевих органів влади. Політика царського уряду, спрямована на русифікацію Фінляндії, викликала масові заворушення. Російська революція 1905 року збіглася в часі з піднесенням національно-визвольного руху фінів, і вся Фінляндія приєдналася до загальноросійського страйку.

 

Микола ІІ був змушений скасувати укази, що обмежували автономію Фінляндії. У 1906 році тут було проведено реформу системи влади: замість чотиристанового представницького органу, яким був сейм, виник однопалатний парламент, що обирався на основі загального та рівного виборчого права. Вперше в Європі жінки отримали право брати участь у виборах і бути обраними.

 

Після Лютневої революції російський Тимчасовий уряд скасував усі обмеження фінської автономії, однак фіни цим не задовольнилися, прагнучи її розширення. 18 червня 1917 року парламент ухвалив закон про владу, згідно з яким уся влада в країні, за винятком зовнішніх відносин і військових справ, перейшла до парламенту. У відповідь на цей односторонній акт Тимчасовий уряд розпустив парламент. Вибори 2 жовтня 1917-го призвели до того, що на зміну соціал-демократичній більшості прийшла буржуазна. До нового сенату увійшли тільки представники буржуазних партій. Усе це загострило політичну ситуацію в країні й спричинило небезпеку громадянської війни, адже обидві сторони мали свої військові формації: соціал-демократи – червону гвардію, буржуазія – білу.

 

4 січня 1918 року уряд радянської Росії визнав незалежність Фінляндії. Однак це не поклало краю втручанням східного сусіда – його війська і далі залишалися в країні й часто діяли спільно з крайнім крилом соціал-демократів, які прагнули здійснити революцію.

 

 

Кривава громадянська

 

Чому ж більшовицький уряд так легко визнав незалежність Фінляндії? Певна річ, тут не йшлося про благородство мотивів Владіміра Лєніна або про подарунок народу Фінляндії. Хоча більшовики декларували право націй на самовизначення, але метою лєнінської національної політики було аж ніяк не створення незалежних держав. Навпаки, «вільне відокремлення» передбачало подальше «вільне об’єднання» малих братерських народів у Російську соціалістичну федерацію. Більшовицьке керівництво вірило, що і фіни приєднаються до неї.

 

27 січня у Фінляндії розпочалася громадянська війна. На півдні країни владу утримували червоні фіни, на півночі – законний буржуазний уряд. Зрозуміло, що російські війська билися на боці червоних. Хоча і білі, і червоні фіни обстоювали ідею державної незалежності Фінляндії, цю війну часто обґрунтовано називають визвольною, оскільки завдяки перемозі білих російські частини було вигнано з країни.

 

3 квітня у Фінляндії висадилися німецькі війська і 12 квітня увійшли до Гельсінкі. Завдяки їхньому втручанню червоні зазнали остаточної поразки.

 

Громадянська війна була нетривалою, але дуже кривавою. І хоча бойові дії точилися лише два місяці, терор білих і червоних, як і повоєнні з’ясування відносин, забрали життя 30 тис. осіб.

 

До листопада 1918-го незалежна Фінляндія перебувала під міцним німецьким впливом. Зокрема, парламент обрав королем Фінляндії гессенського принца Карла Фрідріха, родича німецького імператора. Буржуазні республіканці та соціал-демократи виступали проти цього рішення, яке було прийнято внаслідок відсутності на засіданні майже всіх депутатів соціал-демократів. Коли німецькі війська покинули територію країни, у Фінляндії в результаті виборів 2–3 березня 1919 року було обрано парламент, який запровадив республіканську форму правління, але із сильною президентською владою.

 

Протягом 1920–1930-х тривала розбудова незалежної республіки. У 1921 році набрав чинності закон про загальну освіту, наступного – про загальну військову повинність. У зовнішньополітичній діяльності країна спиралася здебільшого на спів­працю з окраїнними державами, що постали після розпаду Російської імперії: Латвією, Литвою, Польщею, Естонією. Фінляндія переживала економічний підйом, невпинно зростав рівень життя. Але мирне життя країни перервала агресія з боку Радянського Союзу.

 

Феномен Зимової війни

 

30 листопада 2009-го виповнилося 70 років від нападу Радянського Союзу на Фінляндію. Ця війна, яку західні історики називають Зимовою, стала найзначнішою подією в новітній історії Фінляндії. Вона згуртувала фінський народ, об’єднала його у боротьбі проти спільного ворога. Про перебіг цих військових подій опубліковано чимало наукових праць, збірників документів. Тому лише нагадаємо, що згідно із секретними протоколами підписаного у серпні 1939 року Договору про ненапад між Радянським Союзом і Німеччиною до сфери інтересів СРСР було зараховано і Фінляндію – до неї висувалися територіальні претензії. Фінляндія відмовила у їх задоволенні, й тоді СРСР розірвав підписаний 1932-го радянсько-фінляндський Договір про ненапад і 30 листопада 1939-го напав. Сили агресора були переважаючими. Радянське керівництво сподівалося, що за два тижні Фінляндію буде окуповано і перетворено на радянську республіку. Та цього не сталося. Ціною величезних втрат Червоній армії вдалося подолати опір фінів. 13 березня 1940 року війна закінчилася підписанням у Москві мирного договору, за яким СРСР отримав у числі інших територій південно-східну частину Фінляндії. Фінляндія ж зберегла незалежність. Генеральна Асамблея Ліги Націй засудила СРСР як агресора, і Рада Ліги позбавила його членства у цій всесвітній організації.

 

Відомий фінський історик Сеппо Гентіля зазначав: «Зимова війна вплинула і далі впливає на нашу історичну свідомість та національну ідентичність більше, ніж будь-який інший переломний етап недавньої історії. Досвід Зимової війни і пам’ять про неї відображають такі високі поняття, як диво, дух і одностайність. Сприйняття Зимової війни як дива ґрунтується на підсумках війни. Нація пройшла найважче випробування, запобігла окупації і зберегла свою незалежність. Дух Зимової війни народився зі спільних зусиль і наполегливості всіх громадян. Приголомшення і зневіра перших днів війни невдовзі змінилися мужністю й рішучістю. Кожен розумів, що немає іншого шляху, як битися не на життя, а на смерть».

 

Війна згуртувала націю. І червоні, і білі одностайно взялися за зброю, щоб захищати свою батьківщину. Така згуртованість викликала подив навіть у самому фінському суспільстві. На думку фінських істориків дух Зимової війни не лише був породжений зовнішньою загрозою, а й став результатом згуртування фінського суспільства зсередини.

 

Після нападу Німеччини на Радянський Союз Фінляндія вступила у війну як її союзник. Уряд Німеччини обіцяв повернути всі території, втрачені Фінляндією згідно з Московським договором 1940 року. Участь Фінляндії у війні завершилась у вересні 1944-го підписанням перемир’я. Згідно з мирним договором із Радянським Союзом, підписаним у лютому 1947-го в Парижі, Фінляндії знову довелося піти на територіальні поступки. На країну було накладено репарації у розмірі $300 млн. Величезна за тих часів сума, яку Фінляндія цілковито виплатила.

 

Скандинавське благополуччя ­по-фінськи

 

Після війни становище Фінляндії було вкрай тяжким: втрачені території, 430 тис. біженців, яких треба було переселити в інші райони країни. Але найважливіше те, що Фінляндія не була окупована і зберегла незалежність. У суспільстві висловлювалися побоювання, що Радянський Союз намагатиметься зробити Фінляндією соціалістичною країною і насадити чужий політичний устрій. Та Фінляндії все-таки вдалося налагодити добрі відносини зі східним сусідом, зберегти демократичний лад, розвинути торгівлю із західними країнами. У зовнішній політиці країні тривалий час доводилося балансувати між СРСР і Заходом. Завдяки провадженню гнучкої та далекоглядної політики міжнародні позиції Фінляндії з кожним роком посилювалися. У 1948-му було підписано Договір про дружбу, співробітництво та взаємодопомогу з Радянським Союзом, який ліг в основу так званої лінії Паасіківі. У 1952-му в Гельсінкі пройшли Олімпійські ігри, у 1955-му Фінляндію прийняли до ООН. Провадження урядом країни активної політики нейтралітету відобразилося в численних ініціативах Фінляндії, до яких належить і проведення в Гельсінкі Наради з безпеки та співробітництва у Європі 1975 року. Із закінченням наприкінці 1980-х холодної війни Фінляндія отримала можливість переглянути свій зовнішньополітичний курс. На початку 1995-го вона вступила до Євросоюзу. Сучасні соціологічні дослідження переконливо свідчать про те, що фіни вбачають у членстві в ЄС більше плюсів, аніж мінусів.

 

Післявоєнні роки позначені швидкими темпами розвитку економіки. Створені за цей час системи освіти, охорони здоров’я та соціального захисту населення зробили Фінляндію країною добробуту.

 

З розпадом Радянського Союзу Фінляндію охопила глибока економічна криза. Стало зрозуміло, що країні потрібно активно розвивати нові галузі та високі технології. Якщо раніше головну роль в економіці відігравав експорт лісу та пиломатеріалів, то тепер основними промисловими галузями є лісопереробка, металургія і машинобудування.

 

Економічні успіхи Фінляндії забезпечили три складові: високий рівень освіти, розвинена інноваційна структура, конкурентний принцип розподілу коштів на розвиток науки.

Сьогодні фінське суспільство є стабільним та рівноправним. Більшість фінів за своїми статками належать до середнього класу, мають можливість жити у безпеці й планувати і своє майбутнє, і майбутнє своїх дітей. Держава гарантує всім громадянам рівні можливості у здобутті освіти, отриманні медичних послуг, соціальних виплат тощо.

 

Фінляндії вдалося подолати труднощі, пов’язані передусім із зовнішньою загрозою, і зберегти демократію та західну правову систему. Розвиток ринкової економіки забезпечив країні процвітання. Сьогодні Фінляндія є державою загального добробуту і має один із найвищих у світі рівень життя.