Свідчення живих

Зазнала усякого горя. Голодні були, холодні. Копали городи ходили, мерзлу землю. Не всі були їднакові, то можна було у декого підробити за ту мерзлу картоплю. Як кому лучче жиється, то він на нас бідних не дуже й дивиться. Голод комуністи організували, Сталін. Але тут і свої були «хороші». Обіжали людей, висилали, всьо забирали. Хто де не сховає, то найдут і заберут. У мене помер брат Микола, а тато пережили. Мерзлу картоплю терли і з того робили бліни. Теж збирали калачики і їли. Найбільш гірко доводилось у квітні 1933-го.
Вернулася з Германії в 1945-му, в жнива. Вгощати особливо не було чим, але картопля вже була. У 1947‑му мій тато помер. Такого голоду вже як був, то не було, бо вже ми дочекалися корови, але як прислабли-прислабли, та й нема. Хто буде ратувати – нема кому! Ганька Терничиха вкрала трохи колосків, то посадили в тюрму. Об’їждчики гонили, били, навіть коли діти ходили збирати. У колгоспі і бараки сапали й жали, думали лише, як прожити. Сіяли на городах жито та й мололи на жорнах. Забрали все, треба було ще й за облігації платити, де яке яйце продаси, сама не з’їси, так мусиш віддати.

Під час голоду в мами лишилося п’ятеро дітей. Батько працював на конях, і в 1933-му здохла йому коняка й забрали його в тюрму. Ми продали корову, занесли йому грошей, щоб його випустили, а він купив ботінки і йшов з теї тюрми пішки, то батька хтось задушив за них, і ми й не знаємо, де він похований. Мама до колгоспу пішли зразу, бо сироти довго б не протягли. Тут по вулиці, де жила Катя Луцишин, то жила жінка, яка поїла свої діти і ще хотіла мою сестру з товаришкою закликати, щоб з’їсти. Поїла живих і сама померла. На цвинтарі була викопана яма, то туди привозили людей. Моїх сусідів батька, матір і сина (лишилась дочка) забив такий собі Тодось, об’їждчик. Подібно було в 1947-му, коли по хатах ходили душили за їжу. Дівчина Наталка, така десь, як я, залізла на піч, то там і задушили і всеньке забрали. Трудно ми жили: коровами сіяли, коровами орали, на плечах скиртували. Ще й заставляли податок платити, що в мене дітей нема. Дійшло до того, що коли одну жінку засудили за те, що збирала колоски, то вона сказала: хвалити Богу, що так, бо в тюрмі хоч годували, а так була б здохла. Не думала, що так довго проживу на світі. Може, то праця? І, скажу, за зроблене добро тільки зло бачила.

У 1933-му мій дід відмовився їсти, щоб більше дісталось дітям. Років 50 йому було. Після діда уже померла й бабця. У селі одна дівчина порубала спочатку маму на холодне, потім – брата. Люди прокляли ту хату. Дівчині було 16 років, її закрили в сарай, тому що вона почала бігати за дітьми. Місяць кричала, поки не померла. У 1947-му я пас коровку і збирав цвіт бузини – варили кашу з неї. Рвали кінський щавель, робили і хліб, і блинці. Частину зерна батько заховав на даху сараю, але його відчули граки. Наше село знаходиться майже на кордоні з Росією. Мама ходила у Стародуб і Тьоткіно за картоплею. До кордону кілометрів 20, а там уже і картопля, і все було. Білили хати, а за це могли набрати овочів, скільки понесуть. Але скільки людина може понести, тим більше у голод, виснажена? Тут ідуть по селу, і кожний вискакує – дай хоч одну картоплину. Якось мама послала мене колядувати до людей, у яких був хліб. Вони дали мені перепічку. Я приніс її додому, мама дала шматочок, я з’їв. А тоді сплю, і мені сниться, як я їм цей хліб і ловлю його рукою. Люди боялися, мовчали. Мама навчала мене: «Не дуже говори, воно все випливе потім». Ну, оце випливло. Перший пам’ятник Голодомору відкрили у Лубнах – відро пшениці, розсипане під дзвоном. Коли я побачив його, я плакав.

Мені у голод було п’ять років. Батько працював на свинофермі. Іноді йому вдавалося принести у кишені жменю комбікорму. Перш ніж почистити картоплю, якої у нас було дуже мало, мама зрізала вічка для посадки. Пам’ятаю, я плакав: «Мамо, їсти, мамо, їсти». А мама спересердя нашльопала по попі: «Їж, – каже, – мене, що я тобі дам». Їли бур’ян, лободу, листя липи, квіти акації. У лютому 1933-го ми відчули, що нам уже край. Батько поїхав у Росію на заробітки. Селянам квитки не продавали, за межі України не випускали. Товарняками, манівцями й лісовими дорогами він пробрався у Новгородську область. За два місяці заробив мішок муки, зміг повернутися. Багато днів нічого не їв, мати наварила галушок… і від завороту кишок він помер. Моя тітка Марія мала нову хату. У голод її продали за два пуда сочевиці, а самі пішли у таку хібару, де навіть на підлозі не було місця для всіх спати. Але майже всі вони померли. У нашому селі від голоду померла 371 людина із двох з половиною тисяч. Маленьких дітей ніхто на цвинтар і не віз, їх закопували у садках біля хат. Коли я їжджу на могилу батьків, бачу площу, де поховані жертви Голодомору. І там ні пам’ятників, ні хрестів.

Жила я з матір’ю сама, бо батька вбили за те, що був головою сільради. Мати опухла була вся. Їли лободу, липухи, а ще й закрадались до інших, щоб те знайти. Вже навіть бур’ян повиїдали весь – у цих роках багатших людей не було, бо всіх, кого назвали куркулями, повивозили. Повитрясали все, повисилали, а лишилися ті, хто не мав нічого, крім трошки городу. Мама ходила на станцію, роздобувала там спресований жом, то спершу на цьому трималися, а потім і того не стало. Бабуся, я і моя мама їли листя зі сливок. Мені досі запах пиріжків з того листя в голові. Баба померла з голоду в нас на очах, довго вмирала, тяжко. Хто не витримував, той дітей своїх їв. По моїй вулиці повмирало дуже багато людей, всі обійстя стояли пустками. Люди падали, як мухи, самі йшли на цвинтар. А мене вже спасали, якісь лушпайки знаходили і їли. Біля нас жив дід майстровитий, то його розкуркулили. Прийшла комісія, побили вікна, забрали все. Корову забрали, ті семеро дітей біжат, кричат… Кілька разів приходили, спершу батьків вислали, а потім і діда забрали. З сімох дітей вижило троє, бо навіть хустки позабирали, шмаття, і не було в що вдягтися, з колисками викидали надвір. Ніхто із висланих у село не повернувся. Не зазнала я в житті добра, і не хочу жити ні грама.

1937 року діда мого нізащо забрали. Тато мій всі війни одбув: польську, фінську і з німцями. У 1947-му дуже тяжко було. Мама померла, покинула нам із сестрою двотижневе немовля; тата з фронту привезли на носилках – кістки й шкуру. Я була ланковою, не лінувалась, по 350 виходів мала. Приходилось іти красти буряки, всього приходилося. Чи ми, рядові люди, можемо знати, хто в цьому винуватий? Я мала двох синів, тішилась ними, сподівалась, що їм буде краще, ніж мені. Щоб не було війни і голоду більше. І зараз Бога прошу, щоб голоду не було, нікому того не бажаю. Не бачити того і не знати. Тяжко і в горі, як сидиш у хаті, а за хатою дві «Катюші» стріляє, а ми трусимося. Зробили коло хати склад із снарядами, у погребі, коли б зірвалося, ніхто й не знав, що ми тут були. Набідилася і наробилася дуже тяжко. На городництві і грузчиком працювала, машини овочів грузила, та й догрузилася, що он ноги бинтами пообмотувані. Хвалитися немає чим. Разом з дідом вже 60 років, битись і сваритись не мали часу, по тих роботах. І задля чого? На кутку вже дві хати пустих, а наша на черзі.

Я під такий період родилася, що все перенесла на своїх плечах. Їсти добре не було чого, але у нас коровка була. Підемо в ліс, нарвемо листу з липи, насушимо, перетремо і ото печемо хліб з його. Якось мати принесла з олійниці макуху на блинчики. Ми такі раді, що хтозна, бо голодні. Від рижієвої олії такі пахощі, що не можна встоять перед ними. І оце вона напекла тих блинчиків, а ми кинулися і так наїлися, що то вночі думали, вже конець нам буде. У 1946-му ходила комісія, провіряла. У мене двоє дітей було, злякалися і начали плакать. А там одна женщина була в цій комісії і каже мужикам: «Слухейте, ходьомте. Тут нема чого балакать. Бачите, дітки малі, а хліба немає». І ото вони й пішли. А дєдушка підбив доски під столом, у ту схованку влізло центнер пшениці. А кроми того іще у торбинках стояло, але то вже змилостивилися, що малі діти у мене. Трудне врем’я дуже було. Аби воно не верталось. Бо голод – це страшна болізнь. Їсти хочеться – немає чого. Особенно іще, як діти. Вони ж  не понімають – просять, а нема чого дать. Ніколи цього не скриєш, бо це ж голод, він усіх по голові погладив.