Чужі

1 січня набула чинності угода про реадмісію між Україною та Європейським Союзом, укладена ще 18 червня 2007 року. Наступні два роки європейці повертали в Україну тільки українських громадян, які порушили міграційне законодавство країн ЄС. Тепер настала черга громадян третіх країн та осіб без громадянства. Ці зміни стануть помітними не одразу. Поки що ніхто не може з певністю сказати, наскільки зросла кількість повернених із ЄС незадокументованих мігрантів – перші висновки мож­на буде зробити не раніше ніж за півроку, проаналізувавши міграційні потоки, які за останній рік істотно скоротилися.

 

«ЄС готовий запровадити процедуру реадмісії лише стосовно тих осіб, ідентифікацію яких вони не можуть провести, – пояснює заступник начальника Чопського прикордонного загону Костянтин Безпалько. – А це вихідці з таких екзотичних країн, як Сомалі, представництв і баз даних яких у європейців немає. Громадян тих країн, консульські установи яких у Європі наявні, ЄС випроваджуватиме самостійно. Неідентифікованих іноземців ми будемо розміщувати в себе – у спеціальних пунктах».

 

 

 

Різні експерти прогнозують різке збільшення кількості мігрантів, повернутих до України з ЄС за процедурою реадмісії. Утім, цифру в 150 тис. на рік, яка прозвучала в ЗМІ, фахівці ставлять під сумнів. Валерій Новосад, заступник директора пункту тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні, що знаходиться в селі Журавичі Ківерцівського району Волинської області, переконаний: ймовірне зростання мігрантів на роботі їхнього пункту ніяк не позначиться. Більше ніж 181 особу він прийняти все одно не в змозі. Зараз у Журавичах перебувають 128 мігрантів, їх обслуговують 142 співробітники пункту, з-поміж яких два перекладачі. За законом, порушників міграційного законодавства можуть затримати не більше ніж на шість місяців, поки готують документи для їхньої депортації.

 

На режимний об’єкт проходимо через контрольно-про­пускний пункт. На розлогому дворі за сіткою мокнуть під дощем тренажери й майданчик для спортивних ігор. Нові гуртожитки розташовані в мальовничому лісі. Тут чисте повітря та гарні умови проживання, але вийти звідси не можна, адже це таки в’язниця. Галаслива вервечка волинських праль і чорношкірих молодиків баскетбольного зросту несе через просторе подвір’я величезні клунки білизни. За рік існування закладу працівники навчилися знаходити спільну мову з його мешканцями.

 

«Ситуації трапляються дуже різні, – говорить лікар закладу Олександр Подольчук, – включно з пологами. Рік тому 18-річна іранка Бєрєван народила тут дівчинку Світлану. Я не педіатр, а лікар загального профілю, тому трохи боявся. Але мала тут добре росла, набрала вагу. Цей випадок, може, екстраординарний, а так – це життя. Була в нас і триденна малярія – у дитини з Пакистану. Ця екзотична хвороба в Україні з 1956 року не реєструвалася. Ми вчасно її діагностували, консультували й лікували. Хворий перебував у ізоляторі три дні, а далі він уже не становив небезпеки. Решта – звичайні хвороби, застудні. Влітку – дерматити, адже навколо болота, тож є комахи. А мігранти, особливо з В’єтнаму, Сомалі, Іраку, Ірану, мають дуже чутливу шкіру. Вони не звиклі до нашої їжі, й хворіють не так, як більшість місцевих. Тому ми тут постійно вчимося».

 

В обох гуртожитках мігранти мають кімнати для ритуальних обрядів. Під час Рамадану мусульмани постилися, відмовлялися їсти вдень. Керівництво пішло на поступки. «В меню немає свинини, – каже Новосад. – Якщо в нас живуть індуси – ми не пускаємо в хід яловичину. А курей і рибу їдять на ура! На харчування кожного нелегала щодня витрачається 12 грн, а загалом на обслуговування – 24 грн. У 2010-му на наш пункт мають виділити (з державного бюджету. – Ред.) 8 млн грн. Плануємо будівництво другої черги і розширення до 350 ліжко-місць. Це дасть нам можливість збільшити штат на 100 одиниць».

 

Конфлікти між мешканцями пункту виникають нечасто, та й то локальні, тож керівникам неважко їх розв’язати. Коли мігранти не могли поділити телевізор, склали графік перегляду. Один громадянин Афганістану поскаржився на свого співмешканця – розселили.

 

Журавичани, яким доводиться жити з нелегалами по сусідству, часто перепитують, чи можуть вони становити для них якусь загрозу. «Яка загроза? – перепитує лікар. – Вони ж ізольовані! Ми боїмося їх, а вони нас. Коли оголосили про епідемію грипу, іноземці теж злякалися. Ми пояснили: шановні, ви тут ізольовані. Переважно вони досить адекватні люди, освічені, часом вихованіші, ніж наші. Є полковник і фельдшер із Афганістану, є міліціонер із Палестини. Хоча вони ніколи про себе всього не розказують, ми маємо справу з людьми, в яких легенда».

 

 

 

Слухаємо першу легенду: «Фарід Расулі, громадянин Афганістану, 35 років. Фельдшер, але останнім часом працював водієм. Російську вивчив за рік у Москві. Далі приїхав до Києва, вирішив зробити фальшивий паспорт і податися в Європу. На кордоні з Польщею попався. Їхав до Німеччини, в Гамбург до брата. Легально не виходить – візу не дають. Якби я міг легально, давно вирушив би». Вертатися додому Фарід не хоче – через війну: «В нас небезпечно жити, змушені були поїхати. Я прошу українську державу не тримати мене шість місяців. Хоча би трохи менше».

 

До нас підсідає усміхнений чоловік і звертається чудовою англійською: «Я – професійний журналіст, як і ви». Афганець Мохаммед Овейс Токхі пише своє ім’я на папері й пропонує перевірити його в Google. Повернувшись до Києва, перевіряю. Справді, є такий афганський журналіст. «Я співпрацював із національними та міжнародними медіа – з веб-сайтом BBC й декількома іспанськими каналами, – розповідє Мохаммед. – Талібан переслідує людей, які співпрацюють з іноземцями. Після кількох атак, коли вони стріляли в мене, я втік. Тричі мені щастило, четвертий раз не пощастить. Якби ви були на моєму місці, вчинили би так само».

 

Мохаммед залишив батьківщину в травні 2009-го, спершу поїхав до Індії, а звідти до Росії. «Я їхав три дні й не знав, у якій саме країні опинився. Хотів потрапити до Центральної Європи, у мирне місце, кудись, де приймають біженців. Я тут наче в’язень, нелегально. Але й через шість місяців не отримаю легалізації. Мені дадуть документ про те, що я тут перебував. Якщо поліція схопить мене десь за межами цього закладу, зможе знову запроторити сюди на шість місяців. Тому що цей документ не дає легального статусу в Україні. Більше не хочу в Європу, хочу залишитися тут. Але, як я бачу, немає шляху, щоб залишитися. Повір, тричі за той час, поки я був у Чопі, вирішував покінчити з життям. Ми не побачили там поваги до прав людини. До Європи я вже не поїду. Чому? Не хочу знову зустрічатися зі слідчими в Чопі. Вони застосовували електрошок і били людей, щоб дізнатися, яким чином ті сюди потрапили. Або я залишуся тут, або піду до Талібану, щоб вони мене вбили. Досить – значить досить. Це правда. Це мій останній шанс вижити – якщо Україна дасть мені можливість, я залишуся тут і залишуся живим».

 

 

 

В Україні діє лише два пункти тимчасового утримання нелегальних мігрантів закритого типу (окрім волинських Журавичів є ще пункт у Розсудові Чернігівської області), розраховані загалом на 373 особи. Споруджені вони державним коштом за фінансової участі ЄС та Міжнародної організації з міграції. В бюджеті ЄС на цей рік закладено €10 млн на облаштування прикордонної служби та €20 млн – безпосередньо на будівництво ще двох пунктів на Сході України. Всього ж Україна потребує щонайменше 7–9 подібних до журавичівського закладів. «Окрім пунктів у Журавичах та Розсудові, є ще окремий пункт для жінок і дітей-нелегалів у Мукачевому, – каже начальник Управління міграційної служби в Закарпатській області Микола Товт. – Два прикордонні загони на території нашої області також мають два власні пункти – зокрема, пункт у Чопі на 60 людей, який збудовано за кошти ЄС. Окрім того, в Україні є два пункти тимчасового розміщення біженців – в Одесі й на Закарпатті, вони відкритого типу».

 

Отже, сьогодні Україна здатна розмістити на своїй території незначну кількість мігрантів. «Якщо мігрантів почнуть масово повертати – це для нас стане зашморгом, – наголошує Товт. – Я не думаю, що це буде таке масове повернення, як дехто заявляє (до 150 тис. — Ред.). Але ми не зможемо прийняти навіть трьох тисяч. У нас немає бази й пунктів. І ми не знаємо, що з цими мігрантами далі робити. Щодо можливостей інтеграції картина невтішна: держава не створює для мігрантів мовних курсів, спеціальних робочих місць. Поки в нас не запрацюють угоди про реадмісію з третіми країнами, ЄС обіцяє не повертати до нас цих людей. Брюссель також обіцяє активно проводити переговори щодо міграції з цими країнами, зокрема, Росією. Це дуже болюче питання, адже переважну більшість мігрантів ми отримуємо звідти». Фактично, ЄС підштовхує Україну до кращого облаштування своїх північно-східних кордонів, які наразі є значно прозорішими за західні.

 

Натомість місцева влада в різних регіонах країни наввипередки заявляє, що не допускатиме створення «відстійників для нелегалів» на своїй території. Категорично налаштовані чиновники Закарпаття, яке вже мало клопіт із найбільшим і найпроблемнішим пунктом у Павшині. На початку мігрантам були нераді й у Журавичах. Але сусідство з пунктом збільшило сільський бюджет і принесло додаткові робочі місця. Більшість персоналу й охорони тут – місцеві, хоча дехто приїжджає і з Луцька.

 

 

Плануючи спорудження нових пунктів для тимчасового утримання незадокументованих мігрантів, вітчизняні чиновники не надто замислюються над риторичними питаннями їхньої подальшої долі. Українським законодавством визначений шестимісячний термін затримання, але що відбувається далі? З 410 осіб, які за минулий рік «пройшли» через Журавичі, лише 60 повернули на батьківщину. Іншим після шести місяців перебування замовили квитки на автобус і відправили у світ широкий – переважно до Києва. «Термін закінчується, вони мають свої збережені кошти, ми замовляємо їм квитки, й вони кажуть, куди їм краще поїхати, – говорить Валерій Новосад. – Як правило, вони прямують до Києва, щоб доїхати до своїх посольств. Ми надаємо їм довідку, що вони жили в нас певний період. На перших порах вона дає їм можливість або залишити країну, або знову потрапити до правоохоронних органів за порушення правил перебування на території України».

 

Наразі Україна не знає, що далі робити з нелегальними мігрантами, які повертатимуться до нас із ЄС у рамках угоди про реадмісію. Після піврічного перебування в пунктах вони приречені на наступну зустріч із правоохоронцями. Альтернативних варіантів для тих, хто не хоче або не має можливості повернутися додому, обмаль – або знову нелегально штурмувати кордони омріяної Європи, або осідати в Україні. Легалізуватися в нас вони так само не можуть – через нерозвиненість віт­чизняного законодавства. «В положенні про пункти тимчасового перебування вказано, що робити з людиною, якщо за шість місяців не було з’ясовано її особу, – говорить Микола Товт. – Тоді органи української влади повинні надати цій людині місце для проживання в Україні. А далі нічого не деталізується. Тобто ситуація зовсім не визначена навіть на нормативному рівні – хто повинен її визначити, за якими документами вона повинна проживати, як їй надати громадянство України? Це недовершеність нашої норма­тивно-пра­вової бази».

 

Один зі способів легалізації – написати заяву про надання статусу біженця. В Журавичах за минулий рік написали 28 заяв, із яких до сьогодні розглядається лише одна, іншим заявникам відмовлено. «Коли пишеш заяву, – каже афганець Фарід Расулі, – одразу попереджають, що в нас 99% відмов. Навіть не дивляться, не слухають, одразу кажуть про відмови». Статус біженця можна отримати лише за наявності ознак індивідуального переслідування людини, так звані воєнні біженці або біженці міжкланових конфліктів під це визначення не підпадають.

 

«В Україні, на відміну від практично всіх країн ЄС, крім закону про біженців немає іншого статусу, який можна було би надати шукачам притулку, – розповідає Товт. – Міжнародні ж організації виробили перелік умов, за якими людині можуть надати додатковий статус. Їх близько трьох десятків, а країна обирає для себе оптимальний варіант. Норвегія, наприклад, може надати людині притулок тільки тому, що рівень медицини в країні, звідки вона прибула, не дозволяє їй отримати кваліфіковану допомогу або зробити операцію. Тож є цілі групи людей, які, з одного боку, не потрапляють під закон про біженців, а з іншого, ми їх не можемо вислати, бо підписали низку документів про права людини».

 

З проблемою інтеграції мігрантів зіткнулася більшість держав Західної Європи. Заворушення, які час від часу спалахують у європейських мегаполісах, яскраво свідчать, до чого може призвести ігнорування цієї проблеми. В Україні ж, яка стоїть на шляху азійських та африканських мігрантів до ЄС, досі не створено системи соціально-культурної інтеграції мігрантів. Тому вони, по-перше, не мають змоги вивчити українську мову, а по-друге, здобути освіту чи знайти роботу. А це – прямий шлях до створення етнічних гетто та їх криміналізації.