«…Без урахування інтересів російської сторони ми не уявляємо, як можна здійснити… модернізацію, пов’язану з розширенням об’ємів прокачки газу», – прокоментував домовленості України та ЄС щодо модернізації української газотранспортної системи (ГТС) російський прем’єр-міністр Владімір Путін після зустрічі з Юлією Тимошенко 29 квітня в Москві. Українсько-ЄСівська газова декларація, очевидно, була головним і беззаперечним козирем Юлії Тимошенко на перемовинах із російським візаві. Тому публічна відповідь Путіна була цілком прогнозована: без рівноправної участі «Газпрому» модернізація, а надто збільшення пропускної спроможності ГТС, є неможливою.
Ідея міжнародного консорціуму, який би отримав газотранспортні потужності України в оренду, вкотре була реанімована російським керівництвом. У московських економічно-енергетичних перемовинах особливо непокоять деякі моменти: і те, що домовленості, укладені на 10 років, переглядають уже за кілька місяців; і те, що російська обіцянка не стягувати з України штрафні санкції за недобір газу є неформалізованою. Взагалі, в такій справі брак юридично виписаних домовленостей надто небезпечний.
Плани уряду Юлії Володимирівни наповнити українські газосховища у весняно-літній період 19–20 млрд м3 газу наштовхуються на нездоланну, на перший погляд, перешкоду – відсутність грошей для розрахунку. А це $5 млрд. Інформація про те, що кредит саме на таку суму Росія пропонує Україні, наразі не підтверджена. Але від самої згадки про подібне оживає примара боргової кабали. Варіант купівлі цього газу в рахунок авансової плати за транзит Владімір Путін напряму пов’язав із брюссельськими домовленостями: мовляв, як Росія може платити на кілька років наперед, якщо на теренах української ГТС замість «Нафтогазу» можуть постати нові суб’єкти? З кого потім запитувати? Отож знову все замикається на газовій декларації України та ЄС.
Очевидно, що як публічні, так і залаштункові домовленості Юлії Тимошенко та Владіміра Путіна мають тактичний характер. Про опрацювання довготермінових стратегій зовнішньої політики держави в нинішніх умовах не йдеться. Після українського «бенефісу» в Брюсселі кремлівські очільники навряд чи й далі сприймають Юлію Тимошенко як беззастережно найвигіднішого для себе кандидата в президенти. З іншого боку, вони дали їй до рук сильний виборчий аргумент: завдяки договороспроможності прем’єрки з України не стягуватимуть штрафні санкції за недобір газу. Але в усій цій історії принципово важливо таке: якщо Брюссель першочергово й безпосередньо зацікавлений саме в модернізації української газотранспортної системи, то Москва – у контролі над нею, а модернізацію вона розглядає лише як інструмент для досягнення своєї мети.