Голосування в парламенті 27 квітня 2010 року провело жирну риску під останнім п’ятиріччям. Віднині можна сміливо казати, що всі події новітньої історії України діляться на ті, що відбулися до 27 квітня і після нього. На зміну романтичній епосі парламентських дискусій та опереточних політичних протистоянь прийшла грубезна сувора реальність права сильного. Не знаю, на що сподівалися помаранчеві, білосердечні, «перші непрохідні» та інші «демократи», спостерігаючи повільне захоплення влади біло-блакитними. Бо зараз горлати «Гвалт, рятуйте!» вже явно запізно.
Пробувши у владі лише два місяці, Партія регіонів вже опанувала Вищу раду юстиції, Верховний Суд, Прокуратуру, СБУ та міліцію. В стінах Верховної Ради правляча коаліція доводить: у політичних суперечках немає потужнішого аргументу, ніж наявність у лавах своєї фракції 40–50 досвідчених мордобійців. Роль парламентської опозиції віднині можна сміливо зводити до пасивних глядачів. Не маючи сил для перемоги в парламентській «стінці на стінку», опозиція більше не має політичної ваги.
Наслідки не баряться. У Севастополі міліція вже розігнала мітинг проти підвищення комунальних тарифів. Прес-служба ПР нещодавно оприлюднила заяву депутатки Олени Бондаренко про необхідність покарання журналістів за публікації «безвідповідальних заяв політиків». Журналісти двох провідних каналів заявили про введення цензури. Чи не цього домагався екс-президент Ющенко, фактично підтримавши Януковича на останніх виборах? Цікаво, що він заспіває після того, як мітинги симпатиків присвоєння Бандері звання Героя України будуть розмазані міліцією під захоплений рев із Донбасу, Криму та Москви?
Чинна опозиція всьому цьому протиставити не може НІЧОГО. Тобто взагалі нічого.
Протистояти діям уряду опозиційні партії можуть тільки через суд… суддів якого призначає Вища рада юстиції, яку вже опанували регіонали. Протистояти коаліції в парламенті опозиційні депутати можуть… допоки не складуть компанію по інвалідному кріслу нардепу Олесю Донію. Єдине, що залишилося опозиції, – звертатися до народу. Тільки масовий вихід народу на вулиці ще здатен зупинити беззаконня.
Проте на опозицію чекає чимале розчарування. Люди не вийдуть на її заклики. Люди збайдужіли до політики і політиків. Люди втомлені й зневірені. Люди, певно, ніколи ще не були так глибоко розчаровані в політиках «демократичного» табору. Але головне – опозиції, власне, нічого запропонувати людям.
Чим привернути увагу людей? Кажете, українофоб на чолі Міністерства освіти? Слова до діла не пришиєш – судити треба по справах. Нехай покерує, може, вчителям зарплату підвищать. Кажете, об’єднання авіаційних галузей? А якщо росіяни грошей увіллють і замовлення розмістять, хіба погано? Кажете, об’єднання ядерної енергетики, залізниць та гідроенергетик? Та не женіть хвилю, ніхто нічого ще не об’єднував. А якщо й об’єднають, то, може, так краще буде? Бачите! Росіяни готові дозволити розташувати на своїй території бази української військово-транспортної авіації. А це транзит із Європи в Афганістан, тобто можливість заробити на перевезенні вантажів НАТО. Росія нарешті погодилася провести демаркацію російсько-українського кордону. Росія відкрила свій ринок для 260 тис. тонн українських труб. Росія вже обіцяє Україні півмільярда кредиту. Росія за знижку на газ щороку грабуватиме свій бюджет на $4 млрд. Кажете, Севастополь віддали росіянам на 25 років? Мати Божа! А хіба Україна насправді володіє Севастополем? У разі конфлікту кого сприймуть владою севастопольці – Москву чи Київ? Отож бо! Зважте, на всі ці поступки Росія йде в умовах, коли за кредити Роснафті вона вже півроку має продавати нафту в Китай зі збитком $23 на кожному барелі. Коли, за прогнозами експертів, російські фонди «Резервний» і «Національного добробуту» мусять спустошитися до кінця цього року і вже зараз уряд РФ засекретив їхні обсяги. То, може, саме зараз і треба позичати у росіян, допоки є що позичати?
Усе це аргументи, почуті автором цих рядків у київських маршрутках. Що їм протиставить опозиція?
Ідея євроінтеграції пересічного громадянина хіба що посмішить. За останні п’ять років він переконався в тому, що на схід від України лежить Росія, яка щиро пропонує: «Дружіть із нами! Грайте, як ми! А ми вам за це дамо..!» На заході ж розташована Європа, яка пихато заявляє: «Хочете з нами дружити? Підростіть до нашого рівня! Витягніться до наших вимог. Тоді й дружитимемо». А тепер поясніть пересічному українцеві, навіщо йому рости, кудись розвиватися, терпіти незручності й збитки задля сумнівної та незрозумілої інтеграції в Європу, коли на сході москалі ладні дати багато смачного просто так, заради дружби?
П’ятиріччя перебування «демократів» при владі пересічний громадянин добром згадає ще не скоро. За цей період він не побачив ані сучасних європейських технологій, ані наближення до європейського способу життя. Проте він усмак наївся страхом і непевністю у завтрашньому дні. Протягом останнього п’ятиріччя українського громадянина ледь не щодня лякали вимиканням російського газу, втратами ринків, корупційними скандалами і, чи не найбільше, загрозою громадянської війни. Мабуть, щодоби пересічний громадянин із жахом очікував Варфоломіївської ночі у виконанні донеччан і галичан. Цей потік страховиськ ущент знецінив, вочевидь, єдине досягнення «демократів» – свободу слова. Останні два місяці тільки підтвердили правоту громадянина. Виявилося, що абсолютна більшість журналістів радо відмовилися від «свободи базікання». Варто було тільки рикнути з Банкової, щоб маси «лицарів пера» вишикувалися перед владою по стійці «струнко». «Викривати і висвітлювати» продовжили фактично ті самі журналісти, хто викривав і висвітлював ще за Кучми. А таких абсолютна меншість.
Нардепам-опозиціонерам явно бракує консультації фахового соціального психолога. Сподіваючись на опір пересічного українського громадянина, нардепи-опозиціонери явно забувають поставити себе на його місце. А з погляду громадянина участь в акціях опозиції означає тільки одне. Йому доведеться пожертвувати своїм вільним часом та роботою, наразити себе на ризик потрапити під міліцейські кийки (а може, й гірше) та поплатитися здоров’ям. І все це… заради чого? Заради того, щоб «демократи» знову заїхали на владний Олімп, знову заходилися гратися у нескінчені чвари, знову обкрадали його-сердегу через податки і хабарі?
Результати збайдужіння людей до політики і політиків найкраще демонструє мітинг прибічників опозиції під будівлею ВР того самого 27 квітня. П’ять всеукраїнський політичних партій під стінами Верховної Ради змогли зібрати лише 6 тис. осіб. Цікаво, а скільки налічують їхні ж київські парторганізації? Для довідки: комуністи 1 Травня зібрали не набагато менше – 5 тис.
Політики-опозиціонери явно мають припинити бачити в простих людях спортсменів-екстремалів. Варто збагнути: простим людям гірше гіркої ріпи набридли вже чвари політиків. Пересічний український громадянин не так вже давно став приватним власником. Пересічний український громадянин лише 18 років як став громадянином власної держави. Пересічного громадянина власний добробут і здоров’я дитини цікавлять значно більше, ніж політична вага Тимошенко, Гриценка, Яценюка та Тягнибока разом із терміном перебування російського флоту в Севастополі. Тим більше що на пам’яті громадянина флот у Севастополі перебував завжди. А панове-демократи, які через цей флот зараз верещать, мов різані, протягом останніх п’яти років палець об палець не вдарили, щоб сприяти його виведенню. Вони самі нічого не зробили, щоб закріпити законом низку прав для опозиції. Так, наче самі не сподівалися туди потрапити.
Чергові камлання про «зраду національних інтересів» пересічного громадянина не зачеплять – надто багато таких камлань він чув останнім часом. Реально зламати байдужість громадян можуть дві речі: загроза голоду і шалене, нелюдське прагнення змінити своє життя на краще. Саме таке прагнення вивело людей п’ять років тому на морозне повітря Майдану. Саме це сподівання на всю душу щиру розчарували нинішні опозиціонери. Тепер доводиться смакувати плодами своїх творінь.
Людей вистачило проголосувати за «демократів». Але люди не стануть власноруч заносити їх у владну знову. Щоб повернути віру людей, опозиціонерам доведеться добряче попрацювати. Довго й наполегливо. Гірко це визнавати, але опозиції не варто тішити себе ілюзіями. Суспільство зневірене. Швидкої перемоги не буде.