Забуті

Рано-вранці 11 червня в аеро­­порт Бориспіль прибув новенький Aerobus А-319-115XCJ. Коли лайнер приймуть в експлуатацію (бо зараз, кажуть, є претензії до внутрішнього облаштуван­­ня), він обслуговуватиме президента Віктора Януковича. Платникам податків ця обновка обійшлася майже у 680 млн грн (за нинішнім курсом долара до гривні). На ці кошти всіх українських дітей, позбавлених батьківської опіки, можна було б утримувати п’ять років. Адже на харчування, лікування і розваги одного безбатченка держава виділяє щонайбільше 20 грн на день – приблизно стільки само в денному бюджеті звичайної київської родини передбачено на їжу для домашньої тварини – кота чи собаки.

Дитяче гетто

Обшарпані сірі стіни, розбиті вбиральні та сумні дитячі очі – так виглядають майже всі дитячі будинки нашої країни. На перший погляд, діти ніби й доглянуті, та це лише тому, що до приїзду преси їх ретельно готували. Насправді вони тижнями ходять в одному і тому ж невипраному одязі, а білизна тут передається у спадок від старшого покоління безбатченків. Зазвичай і хлопчики, і дівчатка виглядають однаково – коротко стрижені й у штанях. Усім гостям вони раді, бо ще не втрачають надії, що хтось із дорослих може стати їхньою новою родиною, а на прощання сумним і благальним тоном просять: «Пообіцяй, що ти приїдеш іще». Лише 60% вихованців притулків мають хоч якихось родичів, які час від часу навідують їх, до решти не приходить ніхто.

За різними даними, у школах-інтернатах та дитячих притулках виховується понад 100 тис. сиріт та дітей, позбавлених батьківської опіки. Щороку з вулиць та неблагополучних родин міліція і соціальні служби забирають десятки тисяч маленьких українців. Як повідомили Тижню в Держдепартаменті з усиновлення та захисту прав дитини Міністерства у справах сім’ї, молоді та спорту, лише торік таких дітей було 22 781 (у 2008-му – 31 001).

Жити у притулку дорівнює жити за ґратами. Різниця лише в тому, що над твоїм ліжком у кімнаті можуть висіти малюнки й одягають там неоднаково. А так усе схоже на «зону» – їжа, наглядачі, життя за графіком. Окрім того, безбатченки ще й позбавлені належної уваги, підтримки, розуміння – тривіальних речей, які так потрібні в юному віці. Тому в сиріт і виникає свій світ, у якому вони самі собі і мама, і тато, і сім’я. 

«Вони не мають навичок бути просто близьким із кимось і довіряти комусь, – каже психолог Наталія Міхліна. – У дитячих будинках є вихователі, але вони фізично не встигають приділяти увагу всім дітям, якось морально підтримувати. Все спілкування з дітьми у притул­­ку – лише формальність. Усі стосунки в інтернатах будуються на тому, що так треба».
«У багатьох дітей порушена психіка, – розповідає вихователька одного дитбудинку (вона дуже просила не називати її імені й закладу). – Це й не дивно: якщо в одного батько зарубав матір, в іншої мама вбила вітчима на очах дитини, ще в когось батьки просто пиячать і знати не хочуть своїх чад. Як їм дивитися на світ? У цих дітей багато злості на тих, хто перебуває за межами інтернату».

В інтернаті, де працює наша співрозмовниця, на 21 дитину віком від 2 до 16 років – два вихователі та психолог, який працює на півставки. Приділити увагу всім вихованцям неможливо навіть фізично. А про те, щоб із ними відверто поговорити на серйозні теми чи підказати правильне вирішення проблеми, навіть не йдеться. Тому сироти виховують один одного.   

Не варто сподіватися, що в реш­ті дитбудинків ситуація кра­­ща. Хіба що в кількох взір­це­во-показових, куди возять перших осіб держави й іноземні делегації.
Майбутнє більшості вихованців інтернатів – рання вагітність, психічні розлади, алкоголізм, тюрма. Коли дитина виходить з-за стін «казарми», вона в найкращому разі йде працювати швачкою чи прибиральницею, в найгіршому (а таких випадків більше) – спивається, стає наркоманом і поповнює лави дитячих будинків уже своїми дітьми. Цю тенденцію підтверджує статистика, яку подає Український центр соціологічних досліджень. Ли­ше 16% випускників інтернатів мають сім’ї, 25% постійно працевлаштовані, 1% здобуває вищу освіту і 44% – спеціальну технічну.

Усе краще – дітям… президента

Влада на дітях-сиротах або заробляє гроші, або ж просто не звертає на них уваги.

держава щороку виділяє на дітей-сиріт – приблизно 125 млн грн. В Україні близько 200 дитячих будинків, шкіл-інтернатів і подібних закладів. У пересічному провінційному дитбудин­­ку перебувають 25 дітей, річний бюджет – 450 тис. грн. З них 278 тис. грн спрямовується на заробітну плату та відпускні персоналу, ще 20 тис. – на електроенергію. На дітлахів залишається 155 тис. грн на рік, тобто на кожного 512 грн на місяць, або 17 грн 20 коп. на добу. В цю суму входить усе: харчування, розваги, канцтовари, ліки, засоби особистої гігієни тощо. Напевно, депутати Верховної Ради, які щороку затверджують бюджет держави, переконані, що таких грошей цілком достатньо, щоб виростити дитину. Для порівняння: відповідно до цьогорічного бюджету річний зарплатний фонд депутатів ВР становить 104,1 млн грн, тобто на кожного з них держава щодня витрачає близько 642 грн – гривень на 130 більше, ніж передбачено на одного сироту… на місяць.

Нинішній глава держави Віктор Янукович під час своєї передвиборчої кампанії обіцяв побороти явище сирітства за п’ять років. Він упевнений, що однієї президентської каденції йому достатньо, щоб усі діти жили в сім’ях. Двох прем’єрських ходок йому не вистачило.

Зазначимо, що 2003 року, коли Віктор Федорович уперше очолив український уряд, з’явив­­­ся небайдужий Януковичу благодійний фонд «Відродження України», поміж статутних завдань якого задекларована також допомога без­батчен­кам. Бороть­ба цього фонду з дитячою безпритульністю і сирітством почалася сім років тому з оренди 7,6 га в Межигір’ї. Як повідомляють ЗМІ, на цій ділянці ударними темпами крім палацу будують боулінг, тир, тенісні корти, басейн, штучні озера з рукотворними островами. Ризикнемо припустити, що все це не для обездолених дітей.

Альтернатива

Доки можновладці обіцяють вирішити проблему, прості громадяни намагаються щось зробити самотужки. Наприклад, понад сотня різних за віком, соціальним та матеріальним становищем киян організували волонтерський рух «Дитячий будинок». Два роки тому кілька активістів створили групу через інтернет, відтоді однодумці регулярно допомагають безбатченкам, взяли під опіку сім дитячих будинків. Обирали благодійники найзанедбаніші інтернати, забуті меценатами та владою, і зараз роблять їх найкращими. За цей час волонтери всиновили п’ятьох діток, десятку допомогли вступити до вишів та училищ.

Допомоги від влади учасники руху не очікують. Вони розраховують лише на свої сили. Кошти збирають по-різ­ному: дістають зі своєї кишені, самотужки шукають спонсорів. До своїх підопічних волонтери ніколи не приходять із порожніми руками: чи то телевізор для будинку, чи комп’ютер, чи ремонт спортивної зали – вони роблять усе, щоб діти відчували себе потрібними і жили в хороших умовах.

Якогось сталого кошторису рух не має. На щотижневих зборах вони вирішують, що робитимуть упродовж наступних днів, і вперед збирати кошти. Волонтери спромоглися заразити доброю справою одну з найбільших українських компаній харчопрому: щомісяця її працівники збирають гроші й передають їх волонтерам, а також по черзі їздять до дитячих будинків. «Слова «неможливо» для нашої групи не існує, – запевняє активістка руху Яна Табалюк. – У нас завжди виходить усе, що плануємо. Якщо ми вже почали, то робимо це».

[1938]