Приєднати Україну до Європи

У Польщі про неї знають насамперед як про дружину міністра закордонних справ Радослава Сікорського; за кордонами По­­льщі Радослава Сікорського знають як чоловіка Енн Епплбом. Американська публіцистка, одна з гілок родоводу котрої веде на територію нинішньої Білорусі, авторка книжки «ГУЛАГ: історія», за яку отримала найвищу журналістську відзнаку – премію Пулітцера. Як зізнається Епплбом, їй легше говорити про вибори в Україні, ніж про те, як вона опинилася поруч із Сікорським у Польщі й виховує з ним двох синів. Тиждень зустрівся з Енн під час її короткого перебування в Києві на конференції, організованій фондом Аденауера та присвяченій проблемам історичного примирення «Пам’я­­таючи минуле – будуємо майбутнє».

Як провідна публіцистка Wa­shington Post Енн дуже добре вивчила поведінку владної верхівки. На її думку, нинішня українська влада не намагається вибудувати альтернативного українського бачення, а позичає створені в Росії історичні схеми. Тому головне питання тепер – хто займатиметься просуванням української правди у світі. «Поки ви самі, як це зробили країни Балтії та Польща, цього не зробите, ніхто вас не почує. Що більше Україна інтегруватиметься з Заходом, то більше Захід про неї знатиме», – стверджує Еппл­бом. Сама вона після книги про сталінізацію в Європі після 1945 року планує написати книгу про Голодомор.

У. Т.: Центрально-Східна Європа багато втратила у сфері національної пам’яті. Чи можливо повернути забуті почуття багатокультурності, толерантності, релігійної взаємоповаги?

– Гадаю, це можна здійс­нити. Чимало змінилося протягом останніх років. Гарним прикладом є Україна й Польща. Було організовано кілька комісій, учасники яких – історики – порушували різноманітну проблематику з минулого двох народів: Другої світової війни, проблем меншин на пограниччі, депортації українців із Польщі й навпаки (поляків із України. – Ред.). Спільні книжки, спільні кроки щодо тем, болісних і важких, наприклад, цвинтарів. Мені видається, це таки мало вплив на політичні відносини між Польщею та Україною. Допомогла атмосфера поміж двома народами, люди в Польщі тепер набагато більше знають про Україну, й по цей бік кордону ситуація подібна. Цей приклад незначний, якщо говорити про конкретні речі, але він свідчить про напрямок, над яким варто працювати, змінювати сьогодення за допомогою історичної роботи.

У. Т.: У Польщі після смоленської трагедії спостерігається накручування теми поєднання з росіянами. Передусім ця дискусія відбувається в польській площині, про яку росіяни навряд чи підозрюють…

– Згаданий процес має досить поверховий, ситуативний рівень. Правдою є те, що ми бачили багато гарних жестів, Путін сам робив гарні жести – не лише приїхав до Катині, а й показав фільм Анджея Вайди «Катинь» на російському телебаченні. Ми в Польщі сприйняли це добре. Та коли взяти аспект, про який я згадала вище, то також працювала Польсько-росій­сь­­ка історична комісія, яка розглядає складні питання, а роботи перед нею ще ой як багато. Всі бачать милі жести, хочемо за них подякувати, проте не думаю, що після них варто очікувати чогось неспівмірного. Люди хочуть розвивати об’єднавчі стимули, проте налаштовані радше скептично, насамперед варті уваги конкретні дії. Має відбутися су­спільна дискусія, мають бути написані відповідні книжки, в російських школах мали б навчати, що війна розпочалася 1939 року, а не 1941-го. Треба почати з основоположних речей.

У. Т.: Історична політика в Росії має внутрішній і зовнішній виміри: можна, звісно, поїхати до Катині й сказати кілька слів, натомість широким фронтом реанімовувати імперський дискурс історії.

– Цей вимір існує й надалі. Позаяк у Росії вже не бояться сказати, що Катинь була злочином, то сподіваємося, вони будуть змушені змінити свої підручники. М’яч тепер на російському боці. Вони мають про­­вести дискусії, чи потрібні їм такі зміни в історії, чи варто реабілітовувати цих людей, жертв сталінізму, чи варто передати полякам усі документи. Тоді лишень зрозуміємо, наскільки серйозно росіяни до цього ставляться.

У. Т.: Ви маєте на увазі політиків чи інтелектуалів? Бо європейські політики хоч і знають, ким є Путін, та газова труба змушує їх відсунути ці думки на другий план. Інтелектуали ж проводять свої розмови у власному вузькому колі.

– Знаю точно, принаймні в Америці розуміють, хто такий Путін. Не вважають сьогодні, що це великий демократ. Навіть у Німеччині, де економічні контакти з Росією якнайтісніші, люди не мають ілюзій. Десять років тому – так, тоді президент США Буш гадав, що Путін надається до адекватних розмов, проте такі візії вивітрилися. Мені важко порівнювати, як справа виглядає в інших країнах – у Франції, Англії чи США. Є такий підхід: так чи інакше слід працювати з Путіним, натомість очікувати від нього великих змін на краще – ні.

У. Т.: Це приклад політики подвійних стандартів, на яку намагається спиратися й чинний президент України Віктор Янукович: у Європі каже одне, а в Москві – інше. Як Захід реагує на таку поведінку?

– Я не переконана, що Захід дає себе обманути. Про все здебільшого відомо. Коли вести мову про Януковича, то радше є очікування, як він себе поведе щодо європейських ініціатив, приміром, Східного партнерства. Використає він цей шанс, тоді все добре. Проте не варто стверджувати, що люди навколо сліпі.

У. Т.: Польща відвертається від своєї східної ідеалістичної політики, яку називають ягеллонізмом, до прагматичної, так званої п’ястівської, скерованої на захід. Чи варто українцям убачати негатив у цьому?

– Я не можу говорити від імені чоловіка та відповідати за польську зовнішню політику. Якщо йдеться про різницю між п’яс­тами та ягеллонами, то це передусім спрямування польської політики до скромнішої мети. Ми не імперська держава, яка має окреслювати напрямок розвитку в інших країнах регіону. Для Польщі найважливішими є сусіди – Україна, Росія, Білорусь. Польща хотіла б бачити себе країною, яка поєднуватиме Україну з Європою. І це не зміниться – немає вибору навіть із географічного погля­­ду. Незалежно від того, який буде уряд, для кожного з них бажано, щоб Україна була з Європою. З культурного, бізнесового, політичного погляду. Для Польщі передусім важливо, щоб у її навколишньому середовищі панував спокій. Яка б партія не правила – «Право і Справедливість», «Громадянська платформа» чи ліві, політика не відрізнятиметься.

Не варто забувати, що власне цей уряд, нинішній уряд Польщі, був ініціатором Східного партнерства, яке є спробою активізувати насамперед Європу та Україну для того, щоб тема зближення стала важливою для всього Євросоюзу. Щоб окрім постійного згадування спів­праці з Північною Африкою з’явилася тема Сходу Європи. Радослав [Сікорський] разом із Карлом Більдтом (міністром закордонних справ Швеції. – Ред.) подумали над тим, аби люди з Іспанії, Англії, Португалії мали хоча б якусь хвильку сконцентруватися над проблемами цьо­го регіону, щоб це стало частиною їхньої програми. І це вже є, і чимало залежить від України, яка повинна взяти на себе відповідні обов’язки. Позиція ж Польщі залишатиметься не­змін­­ною. Риторика, акценти змінюються, а державний інтерес – ні.[1917]