Винищувачі президентів

Швидкоплинна й кривава зміна влади в Киргизстані змусила весь світ знову згадати про цю невелику центральноазійську республіку. З часів Революції тюльпанів минуло п’ять років, і багатьох спостерігачів за подіями в Бішкеку 7–8 квітня не полишало відчуття дежа вю. «Коли вдруге наступають на ті ж самі граблі, це, з одного боку, смішно, але знову бачити розграбоване місто – печально», – зізнається киргизький журналіст Віталій Пожарський.

Новітня історія Киргизстану дуже відмінна від історії сусідніх країн. У Казахстані та Узбекистані до сьогодні правлять останні перші секретарі місцевих компартій Нурсултан Назарбаєв та Іслам Карімов. У Туркменістані останнього партсека Сапармурата Ніязова без видимих потрясінь замінив Гурбангули Бердимухамедов. У Таджикистані після хаосу та громадянської війни на початку 1990-х зміцнив свою владу Емомалі Рахманов. Киргизстан 1990-ті перебув порівняно спокійно, натомість переживає вже другу революційну зміну влади саме в 2000-х.

 

Заплутана історія

Про характер киргизів може розповісти історія цього народу, в якій приховано чимало загадок. Киргизи майже не вели літописання, тому до ХХ століття більшість історичних джерел про них створили інші народи. Та й киргизька мова отримала писемність – арабську – тільки в 1924 році, але нею зараз користуються лише китайські киргизи. В СРСР уже за чотири роки киргизьку було переведено на латинську абетку, а з 1940-го й дотепер киргизи пишуть кирилицею.

Учені не мають єдиної думки про походження киргизів. Давні китайські джерела свідчать про те, що войовничий народ гегунь (порівняння з уйгурськими та перськими джерелами переконує, що це були саме киргизи) кочував у районі Великих озер у сучасній Монголії, а в V–VI століттях заселив Мінусинську котловину між річками Абакан та Єнісей. За китайськими описами, це були високі європеоїди з рудим волоссям, рум’яними обличчями та блакитними очима.

Згодом єнісейські киргизи розпочали широку експансію і, розгромивши у 840 році Уйгурський каганат, утворили Киргизький каганат, що 80 років домінував у Центральній Азії. Деякі вчені, однак, вважають, що сучасні киргизи ніяк не пов’язані з єнісейськими киргизами й походять від народу усунів, який мав розвинуту державу на території сучасного Киргизстану. В будь-якому разі творення киргизького народу на Тянь-Шані тривало до XVIІІ століття й у ньому взяли участь такі етноси, як карлуки, чигилі, тардуші, огузи, уйгури, монголи.

Є кілька версій щодо походження самоназви народу. Згідно з найпоширенішою киргизькою легендою, 40 родів, які склали киргизький народ, заснували 40 дівчат – «кирк киз». Ще один варіант передбачає походження етноніма від давньотюркського слова «киргу» – «червоний». До речі, філологи відзначають, що в киргизькій та кількох інших тюркських мовах корінь «киргис/киргин» означає винищувати.

Частина імперії

До складу Російської імперії киргизькі землі входять у два етапи: у 1855–1863 роках – їх північна частина, а після розгрому Кокандського ханства в 1876 році – південна. Наприкінці ХІХ століття Росія вела з Британською імперією так звану Велику гру за контроль над Центральною Азією й потребувала надійного плацдарму для просування на Південь. Царський уряд починає активно колонізувати киргизькі землі. В 1896–1916 роках на кампанію переселення російських селян із центральних губерній до Семиреченської області, яка охоплювала східну частину сучасного Киргизстану та південний схід Казахстану, було витрачено 237 310 236 рублів.

Землі киргизів, значна частина яких на той час уже осіла й стала хліборобами, конфіскують. На 1916 рік росіянам, яких у Семиреченській області було тільки 6%, належало вже 57,5% придатних для обробітку земель. У 1911-му військові губернатори центральноазійських областей отримують циркуляр, у якому йдеться про те, що «місцеве населення цікавить нас як матеріал для виконання в майбутньому робіт російських селян, тому треба вживити їм у кров повагу до всіх росіян, а якщо хтось не бажатиме скоритися, то, позбавлений землі, помре з голоду або ж Росія попрощається з ними».

Кульмінацією цієї політики стали події 1916 року, які російські історики воліють називати повстанням, а киргизькі – геноцидом. Приводом до антиросійських виступів киргизів та інших народів регіону став указ Миколи ІІ про «реквізицію інородців» на окопні та тилові роботи (в розпалі була Перша світова війна). Внаслідок каральних дій російських військ загинули від 150 до 300 тис. киргизів, сотні тисяч втекли до Китаю. Північний Киргизстан знелюднів.

Від Киргизії до Киргизстану

Після революції опір більшовикам на території Киргизстану чинили переважно російські переселенці, знекровлене киргизьке населення поставилося до зміни влади апатично. В 1918 році киргизькі землі стають частиною Туркестанської АРСР у складі РРФСР, але невдовзі в Центральній Азії починається процес національного розмежування. У 1924-му була створена Кара-Киргизька автономна область (із 1925-го – Киргизька). 1926-го засновано Киргизьку АРСР, яка за 10 років стає Киргизькою РСР.

Як і в Україні, радянську індустріалізацію в Киргизстані супроводжувала русифікація. Киргизьким Щербицьким став Турдакун Усубалієв, який був першим секретарем місцевої компартії з 1961-го по 1985 рік. У 1963 році він провів ювілейні  урочистості, присвячені «100-річ­чю добровільного входження Киргизстану до складу Росії». В російських школах поступово припинили вивчати киргизьку мову, лише російською викладали в більшості вищих навчальних закладів (сьогодні російська в Киргизстані є офіційною мовою).

У 1979 році киргизів у республіці було приблизно 50%, тоді як сукупна частка росіян, українців, німців і татар складала 35% (на сьогодні частка киргизів сягнула 70%). До того ж кордони центральноазійських республік не збігалися з ареалами розселення відповідних народів, тож ослаблення СРСР принесло в регіон міжетнічне протистояння. Влітку 1990 року в місті Ош на півдні Киргизстану спалахнув конфлікт між киргизами та узбеками, який тільки за офіційними даними забрав життя 1200 осіб.

Північ-Південь

Проголошення в 1991 році незалежності вивело на новий рівень ще одне давнє киргизьке протистояння – Півночі (чуйсь­ко-іс­сик-кульського клану) та Півдня (ошського клану). Боротьба між ними почалася ще з початку ХІХ століття, однак у перші роки радянської влади стару еліту відсторонили від влади й на передній план вийшли представники другорядних кланів.
Після Другої світової війни складається схема чергування на найвищих посадах представників Півночі та Півдня. Так, першим киргизом на посаді першого секретаря республіканської компартії у 1950 році став південець Ісхак Раззаков, у 1961–1985 роках посаду обіймав представник найпотужнішого північного клану сарибагишів Турдакун Усубалієв, а в 1985–1990 роках – знову виходець із півдня Абсамат Масалієв. У 1990-му першим киргизьким президентом обирають сарибагиша Аскара Акаєва.

Як і попередники, Акаєв був змушений ділитися владою з представниками інших кланів. Посаду голови уряду в 1991 році він віддав південцю Насирдину Ісанову, та й прапор незалежного Киргизстану в 1992 році став червоним (а це колір південних киргизів). Однак напруження між регіонами залишалося. Регіональні особливості (південні киргизи більш консервативні й менш європеїзовані) накладалися на бажання Аскара Акаєва сконцентрувати в руках своєї родини всю владу, що врешті-решт вилилося в кризу легітимності президента.

Революція тюльпанів

Зменшенням ролі уряду та парламенту була незадоволена як південна, так і північна опозиція. 13 березня 2005 року відбувся другий тур парламентських виборів, результати якого опозиціонери оголосили сфальсифікованими. Протести починаються на Півдні, але швидко перекидаються й на Північ. Через кілька днів уряд падає, Акаєв тікає до Москви. Революція тюльпанів перемагає, але погроми та мародерство в Бішкеку залишають неприємний присмак – такого не було ні в Тбілісі, ні в Києві.

Тепер два лідери революціонерів, Фелікс Кулов та Курманбек Бакієв, мають поділити владу між собою. Північанин Кулов, визнаючи провідну роль південців, відмовляється від претензій на президентство на користь екс-прем’єра Бакієва та погоджується очолити уряд. Бакієв прогнозовано перемагає на президентських виборах, і країна стає свідком постійних супе­речок між двома лідерами, які закінчуються відставкою уряду Кулова наприкінці 2006 року.

Позбувшись конкурента, Бакієв починає розбудовувати авторитарний режим за прикладом сусідніх країн. Опозиціонери зазнають переслідувань, свобода слова обмежується. Родичі президента отримують посади у владі. В жовтні 2007 року він створює власну партію «Ак Жол», проводить референдум про зміни до Конституції та розпускає парламент. На позачергових виборах у грудні «Ак Жол» здобуває більшість у парламенті. В липні ж минулого року Бакієв набирає 90% голосів на президентських виборах, які міжнародні спостерігачі визнали недемократичними.

Революція Рози

«Багатьох із них я пам’ятаю ще з 2005 року», – розповідає про теперішніх опозиціонерів Віталій Пожарський, який висвітлював ще Тюльпанову революцію. Голова створеного опозиціонерами тимчасового уряду Роза Отунбаєва, наприклад, після тих подій отримала посаду міністра закордонних справ. Паралелей справді багато. Як і тоді, президента звинувачували в корупції та сімейному правлінні. Як і тоді, протести переросли в погроми та мародерство. Цього разу, щоправда, все почалося не на Півдні, а на Півночі, й влада впала ще швидше, ніж п’ять років тому.

Це дивує Пожарського, який не чекав від деморалізованої опозиції настільки рішучих дій. Її попередні мітинги були малолюдними та малоефективними. Але зараз владі не допомогло навіть жорстке використання сили – під час заворушень загинуло 83 особи, поранення отримали півтори тисячі. Снайперський вогонь тільки розлютив демонстрантів, які роззброювали правоохоронців та влаштовували над ними самосуд. «­Додатковим чинником, можливо, був арешт опозиціонерів 6 квітня», – припускає Пожарський. Залишившись без провідників, натовп не розсіявся, а став ще агресивнішим.

Зараз чимало спостерігачів сходяться на думці, що минулотижневі заворушення були справді незапланованими, а головна їх причина – важкий соціально-економічний стан країни. З початку року в Киргизстані вдвічі підвищили ціни на електрику та житлово-ко­му­наль­ні послуги, запровадили ­податок на мобільний зв’язок, подорожчало пальне. Доходи киргизів при цьому не зросли, й влада не продумала жодних механізмів компенсацій. Накопичена соціальна агресія знайшла вихід у погромах та мародерстві.

Зовнішні впливи

Киргизстан є фактично прифронтовою державою (поруч – Афганістан), на киргизькій території розташовані військові бази як Росії, так і США. Тому після зміни влади одразу постало питання, кому це може бути вигідно. Зокрема, про «російський слід» відразу після початку заворушень на півночі країни заявив прем’єр-міністр Даніяр Усенов. Кремль справді мав усі підстави бути незадоволеним Бакієвим, який узяв у Росії кредит на майже $2 млрд, проте так і не закрив американську базу в Манасі (її було просто перейменовано на транзитний центр).

Згадують у пресі й про інші невиконані обіцянки Бакієва: передати Росії ВАТ «Дастан», яке виробляє обладнання для морських торпед, та відкрити на півдні країни військовий навчальний центр у рамках ОДКБ. На користь російської версії свідчить і те, що прем’єр-міністр Росії Владімір Путін оперативно підтримав опозиціонерів і прийняв їхніх представників у Москві. 12 квітня тимчасовий віце-прем’єр Киргизстану Алмаз Атанбаєв повідомив, що Росія пообіцяла надати його країні безповоротну фінансову допомогу в $150 млн.

Та все ж говорити про пряму залежність нової киргизької влади від Москви не випадає, адже про жодне закриття американського транзитного центру не йдеться. Роза Отунбаєва в бесіді з державним секретарем США Гілларі Клінтон підтвердила, що її уряд виконуватиме всі попередні домовленості щодо «Манасу». А в інтерв’ю АР навіть заявила, що нова влада подовжить у липні ще на рік угоду про оренду бази.

Туманне майбутнє

У цій ситуації тимчасовий уряд, напевно, далі вестиме багатовекторну політику своїх попередників, сподіваючись отримати якомога більше допомоги як від Росії, так і від США. Економічна ситуація залишатиметься важкою, доки іноземні інвестори не переконаються в стабільності державної влади. Стабільності в країні, однак, досягти буде нелегко, бо в таборі опозиції, яка ніколи не була згуртованою, панує досить напружена атмосфера. Кожен із лідерів-переможців вважає себе гідним президентської посади.

Курманбек Бакієв, який зараз перебуває в рідному селі на півдні Киргизстану, готовий піти у відставку в обмін на безпеку для себе і своєї родини. Він також запропонував перенести столицю країни до південних Джалал-Абада чи Оша, явно намагаючись завоювати підтримку земляків. Тож якщо нова влада не зуміє підняти рівень життя в усій країні, то наслідки для єдності Киргизстану можуть бути плачевними.