Навернення малоросів

Словосполучення «Русскій Міръ» в останній рік стало вкрай популярним: про нього говорить Патріарх Кіріл, про нього пишуть навколополітичні та біляцерковні журналісти, однойменний російський урядовий фонд спонсорує культурні акції на підтримку російської мови в Україні та інших «бивших рес­пуб­ліках». Проте ідеологи цієї концепції трохи плутаються у визначеннях.

Торгівці «русскостью»

Які країни повинні входити до цієї спільноти? На думку ідеологів «Русскаго Міра», не підлягає сумніву належність до неї Росії, України та Білорусі. І задля якої мети розвивається ця ідентичність: для розвитку наднаціонального російського мов­но-культурного простору? Для посилення впливу в суспільстві Російської православної церкви? Для створення нового геополітичного союзу? Для реінтеграції слов’янської частини колишнього СРСР? Але вже зараз призабулося, що в актуальний інформаційний простір його ввели московські політ­технологи-«методологи» Пьотр Щедровіцкій, Єфім Островскій та уродженець Криму Сергій Градіровський. І мали вони на увазі передусім культурний простір функціонування російської літературної мови й аж ніяк не Святу Русь та її околиці. Сам концепт створювався ними за аналогією з «франкофонним світом».

Головна слабкість цієї доктрини в тому, що вона, апелюючи до онтології та «справжності», насправді побудована на маніпуляції та подвійних стандартах, пов’язаних із мінливістю, нечіткістю й полісематничністю поняття «русский». На цій ниві з’явилося чимало торгівців «русскостью».

Що таке «русскость», хто такі «русские»? «Торгівці» пропонують, як мінімум, шість відповідей.

По-перше, це етнічне походження, як вважалося за радянської влади: «русский» – це великорос.

По-друге, етнічне походження в широкому розумінні, як вважалося до революції 1917 року: «русские» – це етнос, що складається з трьох субетносів – великоросів, малоросів та білорусів (концепція «большой русской нации»).

По-третє, культурна орієнтація: «русские» – це носії російської літературної мови та російської культури незалежно від етнічного походження та віросповідання.

По-четверте, це історична спадщина – те, що має стосунок до історії Давньої Русі. Академік Дмітрій Ліхачов пропонував у російській літературній мові закріпити слово «руський» для позначення історичних реалій, аби розрізняти його з «русским», яке позначає сучасні реалії. Проте ця ініціатива не здобула підтримки – з суто політичних міркувань.

По-п’яте, це громадянство – синонім «российскому» за часів Російської імперії або «радянському» за часів СРСР. На Заході всіх вихідців із Російської імперії та Радянського Союзу називали «русскими».
Насамкінець як метафізична категорія, що співвідноситься зі східним слов’янством та православ’ям, але не тотожна їм. Така «руськість» – це категорія не етнічна, а етична, політична, конфесійна, територіальна.

Тож часто прихильники цієї доктрини вдаються до маніпуляцій. Наприклад, коли треба, кажуть про «Русскій Міръ» як про простір співіснування східно­слов’янських культур, мов та ідентичностей у всьому його розмаїтті. Але в іншій ситуації виявляється, що «Русскій Міръ» – це простір існування російської літературної мови, а «соотечественниками» визнають етнічних великоросів.

Концепція «Русскаго Міра» існує за законами російської політичної культури – на неї поширюються уявлення про моноцентризм влади. Тому, з погляду цієї доктрини метафізична та політична істини зосереджені виключно в Росії, а благодать – виключно в російській мові та культурі.

Торованим шляхом

Доктрина «Русскаго Міра» наслідує ті самі концептуальні вади, що були ще в XIX столітті в концепції «Триединой Руси» або «триединого русского народа». Тоді теж проголошували, що «русский» – це східно­сло­в’янсь­кий, себто великоруський, український (малоруський) та білоруський одночасно. В такій культурній матриці знаходилося місце і для творчості Котляревського, й для «малоруських повістей» Гоголя, й для опери «Запорожець за Дунаєм», і навіть для поезії Шевченка. Але згодом виявилося, що «русский язык», «русская культура», «русский народ» – це феномени великоруського життя, в якому не залишається місця ані для України, ані для Білорусі як для повноцінних і самодостатніх культурних та історичних суб’єктів (особливо помітним це стало за доби Александра III). З погляду доктрини «триединого русского народа» Україна та Білорусь – це провінції, а українці (малороси) та білоруси – не етноси, а субетноси. Ну а всіляку українську й білоруську ідентичність придумали, ясна річ, вороги Росії для її розчленування та знищення.

«Русскій Міръ» – це відтворення тієї самої доктрини, але вже в трохи політкоректніших категоріях – коли вже не назвеш Шевченка «народним поетом на кшталт Кольцова» й не заявиш, що слово «Україна» вигадали в берлінському Генштабі або у Ватикані.

Найбільш маргінальні ідеологи «Русскаго Міра» відверто борються з «вирусом украинства», найбільш толерантні заявляють про намагання збу­дувати спільний ве­ли­ко­русь­ко-укра­їнсь­ко-бі­ло­русь­кий куль­тур­ний світ, у якому б усім було комфортно й затишно. Але конфліктність цього проекту та української (а також білоруської) ідентичності залишається. Є дуже чіткий індикатор наповнення цієї концепції: якщо «Русскій Міръ» є справді тим, що декларують, тоді носії концепту повинні були б боротися не лише за права російської культури та великоруського етносу, як є зараз, але й за українську та білоруську культури та етноси. Приміром, повинні виступати проти кримських українофобів, проти політики президента Лукашенка на остаточну маргіналізацію білоруської мови, повинні були б воювати з мером Москви Лужковим проти репресій щодо української бібліотеки в Москві, повинні відстоювати українські школи в Башкортостані, лобіювати білоруське та українське телебачення на території Росії.

У ширшій перспективі

«Русскій Міръ» називають «доктриною Кремля», але це, швидше доктрина Чистого провулка (там розташована садиба Патріарха Московського). З часу розпаду СРСР це чи не перша спроба побудувати хоч якусь осмислену доктрину для Росії та сусідів. Якщо Кремль не наважується запропонувати сусідам нічого симпатичнішого за ЄЕП, ЄврАзЕС, ОДКБ, Союзну державу Росії та Білорусі, Митний союз чи газотранспортний консорціум, то чому б це не зробити РПЦ? Патріарх Кіріл себе відчуває новим Никоном, а чи не головний геополітичний проект патріарха Никона – об’єднання Гетьманщини та Московського царства. Саме під цей суто геополітичний проект об’єднання з Україною православна церква з центром у Москві почала змінювати служебники та обряд – за українськими й грецькими зразками, результатом чого став церковний розкол та маргіналізація старообрядців.

Звісно, в сучасному світі не можна жити без наднаціональної ідентичності, тому після смерті СРСР та розпаду двополюсної моделі світового геополітичного протистояння – за ідеологічною ознакою – тема зіткнення або взаємодії різних цивілізацій стала такою популярною. Але концепція східнохристиянської цивілізації, або, як називав її візантолог Дмітрій Оболєнский, «візантійської співдружності націй», будується на горизонтальних зв’язках між країнами – так свого часу будувався елліністичний світ на противагу централізованому римському. Для сучасної України побудова ідентичності на основі доктрини «Русскаго Міра» (або інших варіантів «Триединой Руси») означає в недалекій перспективі геокультурний розкол на «малоросійські» та «галичанські» «губернії» з подальшою перспективою політичного розпаду й приєднання «малоросійських» регіонів до Росії.

Але є в неї і однозначно позитивна роль: вона не дає змаргіналізуватися різним ідеологам та будівничим української ідеї. В ситуації гострої конкуренції українська ідея вже не може залишатися вузьколобою, провінційною, мінімалістською, духовно обмеженою, зорієнтованою виключно на утилітарні прагматичні прагнення комфорту й добробуту. Українство може зберегтися лише як ідентичність великого та амбіційного народу, як універсальний, привабливий, максималістичний проект, заснований на східнохристиянських цивілізаційних цінностях. Інакше – входження в «Русскій Міръ» на правах малоросійської периферії.[1769]