Об’єднати різні конфесії важче, ніж відмовити великі корпорації від конкуренції між собою. Патріарх Російської православної церкви Кирило, котрий недавно відвідав свою українську паству, відмовився зустрітися з Патріархом Української православної церкви (Київського патріархату) Філаретом та представниками інших конфесій. У суто пасторську мету візиту наставника російських православних мало хто вірить, адже відбувся він перед самісіньким стартом виборів президента України, а відразу по поверненні до Білокам’яної Патріарх поспішив «поділитися враженнями» з керманичем РФ Дмітрієм Мєдвєдєвим. Водночас ніхто майже не говорить про економічне підґрунтя відвідин Кирилом України. Між тим саме тут живе найбільша паства Московського патріархату, а обіг коштів в українських приходах МП, за підрахунками експертів, сягає $500 млн на рік.
Церковна економіка
За оцінками Миколи Мітрохіна, директора московського Інституту вивчення релігії в країнах СНД і Балтії, річний оборот готівки в приходах і єпархіях церков Київського та Московського патріархатів – щонайменше $500 млн у кожній. Плюс ще $200 – 250 млн неконвертованих у готівку пожертвувань з боку приватних осіб і держави. На думку Ростислава Іщенка, віце-президента Центру корпоративних відносин, сумарний бюджет УПЦ МП і УПЦ КП сягає близько $20 млрд. Щодо римо-католицької та греко-католицької церков, то тут може йтися про сотні мільйонів доларів, у автокефалів – десятки мільйонів на рік.
Комерційну систему церков візантійської традиції становлять приходи (храми і монастирі), єпархіальні управління на рівні регіонів та комерційні підприємства, засновані за участю настоятелів. До системи тісно примикають численні благочинні та просвітницькі фонди. Найнижчий рівень церковної організації – храми і монастирі – фактично перебувають на самофінансуванні й мають чотири статті стабільного доходу. Перша – пожертвування прихожан, зроблені під час і після служби. Але вони мізерні. «Ті надходження, що потрапляють до кухлів храмів під час богослужінь, – це мінімум прибутків, які отримує церква, – запевнив Тиждень відомий релігіознавець, котрий просив зберегти його інкогніто. – Покійний (московський. – Ред.) Патріарх Олексій казав: того, що надходить у кухоль, ледве вистачає лише на утримання московських духовних шкіл. Тож церква змушена шукати інші джерела прибутку».
Три інші статті доходу храмів і монастирів – продаж свічок, що дає близько 60 – 70% бюджету приходів, ікон, книжок, прикрас та послуг (хрещення, відспівування, читання поминальних записок тощо). Високий відсоток сукупного доходу храму від продажу свічок пояснюється особливістю візантійського обряду. Свічки купує майже кожен, хто прийшов до храму, а низька їхня собівартість дає змогу при продажу отримувати 200 – 300% прибутку.
Дохід єпархій складається з церковного податку на приходи, доходу від діяльності єпархіального храму і доходу з єпархіального складу. Церковний податок на приходи встановлюється у розмірі 20 – 25% з обороту храму або монастиря. Але його зазвичай платять не всі храми. До того ж приходська звітність легко фальсифікується: на папері занижуються розцінки за «треби», а дохід із пожертв рядових прихожан взагалі часто не вказується. Деякі святі отці ставляться до торгівлі у храмах, як до звичайного бізнесу: купують продукцію за однією ціною, а відпускають за іншою – в результаті непогано заробляють. Священик містечкового храму за місяць може отримати близько $1 тис. Під час великого релігійного свята пожертви прихожан у такому приході можуть сягнути $4 тис.
Головним джерелом наповнення церковної скарбниці є великі меценати – мова йде як про багаті фізичні особи, так і про великі державні корпорації, що фінансують різноманітні церковні проекти. У Росії це, зокрема, Російські залізні дороги (РЖД) та Газпром. В Україні поміж найбільших меценатів – Укргазбанк, що належить депутатові від Партії регіонів Василеві Горбалю, та структури Андрія Деркача. До речі, вони навіть були делегатами Помісного собору РПЦ, на якому вибирали Патріарха.
Кесареве
Дехто з священників має власні магазини, кафе і бари. За незалежними оцінками, до 10% душпасторів вклали гроші в бізнес. «Я не раз мав справу зі священиками всіх конфесій, що займаються звичайним бізнесом, – каже Тарас Антошевський, директор Релігійно-інформаційної служби України. – Один із них навіть мав ріелтерську справу. Не бачу в цьому нічого крамольного. Якщо парафія не може дати священикові (фінансову – Ред.) можливість займатися лише душпастирською працею, то він цілком має право шукати собі заробіток на стороні». «Ієрархи всіх церков – досить заможні люди, – додає інший релігіознавець, який просив не називати його імені. – І все ж не треба плутати їхні власні прибутки з церковними. Майже всі церковні можновладці мають бізнес, але ж доходи від нього рідко потрапляють до церковного бюджету. Така ситуація є типовою для тотально корумпованої країни».
Частина церковної верхівки інтегрована у донедавна надприбутковий будівельний бізнес. Зокрема, Василь Столяр, який фігурує у податковій документації як головний бухгалтер Свято-Успенської Києво-Печерської лаври, за даними Тижня, є співзасновником ТОВ «Інститут православного храмобудування». Співвласник цієї фірми Леонід Шульженко контролює будівельну компанію «Побутрембуд».
В епіцентрі скандалу опинилася в червні Кримська єпархія УПЦ МП, після того як з’ясувалося, що вона передала фірмі «Світло» і торговому дому «Ярославль» у суборенду «для місіонерської діяльності» пляж в Алупці. Пікантності ситуації додало те, що ці комструктури контролює підозрюваний в отруєнні Віктора Ющенко екс-заступник голови СБУ Володимир Сацюк.
Особливою набожністю відзначився колишній генпрокурор Геннадій Васильєв. На початку 2000-х у Донецьку спалахнув скандал довкола ТОВ «Компанія «Свята Діва Марія», засновником якої він був. Підприємство, створене з благословення вже померлого митрополита Донецької єпархії Леонтія (Гудимова), мало сприяти у будівництві Покровського храму. Водночас воно взялося за облаштування ринку навколо церкви, залучивши близько $700 тис. у приватних інвесторів, переважно пов’язаних із правоохоронними органами. Ринок і храм звели, однак інвестори так і не побачили ні своїх грошей, ні дивідендів.
Співрозмовники Тижня відзначають тенденцію, коли представники церкви займаються конвертацією грошей та контрабандою товарів через свої рахунки і канали. Нещодавно в одному з приходів УАПЦ було зафіксовано випадок, коли як одяг для прочан завезли сумочки Prada. Потім, щоправда, настоятеля, який організував аферу, відлучили від церкви.
«Могутність усіх без винятку українських церков, починаючи від православних і закінчуючи греко-католиками, нині ґрунтується не на духовному подвигу священиків, а на вмінні вибивати у будь-якої влади привілеї, – стверджує Віктор Небоженко, президент соціологічної служби «Український барометр». – Саме вміння добре працювати на кордоні з митниками робить церкву дуже прибутковою організацією – від Санкт-Петербурга до Львова. Єпархії, що географічно межують з іншими країнами, є найбагатшими. Усі майже 20 років незалежності саме через церкви всіх мастей надходить нескінчений потік матеріальних цінностей, що не потрапляє в поле зору державних органів. Церква вибила собі великі податкові пільги, тож через релігійні організації йде все – від секонд-хенду до елітної парфумерії та алкоголю».
Бухгалтерія церков – значною мірою табу для державних контролюючих органів. Надходження і використання пожертв світська влада фактично не контролює, що породжує прості, але вельми ефективні конвертаційні схеми: за певний відсоток пожертва на храм повертається комерційній структурі у вигляді ніде не облікованої готівки. «Якщо вам потрібно перевести чималу суму грошей, наприклад, з-за кордону в Україну чи навпаки, ви можете сміливо йти до якоїсь євангелістської церкви, – зазначає Віктор Небоженко. – Ви можете бути впевненими, що гроші будуть у потрібний час у потрібному місці під виглядом пожертви на розвиток церкви».
Вибір пастви
Усі політичні сили, за винятком хіба що комуністів та інших апологетів матеріалізму, розглядають церкву як важіль для мобілізації віруючого електорату. «Звичайно, політичні партії підкуповують священиків у своїх електоральних цілях, – запевнив Тиждень один релігіознавець. – Широко відомі факти прямого підкупу священників УПЦ МП перед виборами 2004 року – тоді в багатьох єпархіях відкрито роздавали конверти з грошима. Першою ластівкою стали загравання з цервою Леоніда Кравчука ще перед виборами 1994-го. Потім був Леонід Кучма з його указом про остаточне передання всіх культових споруд церквам напередодні виборів 2002 року. Найсвіжіший приклад – зустріч Юлії Тимошенко 13 липня з членами Всеукраїнської ради церков та релігійних організацій, на якій кожній організації було обіцяно певні пільги та привілеї. Цей список можна продовжувати до безкінечності».
«Політичні партії та церква діють у досить тісному зв’язку, – стверджує Віктор Небоженко. – Свіжий приклад – як Віктор Янукович не відходив ні на крок від Патріарха Кирила. Цим він намагався трохи здешевити вартість підкупу церкви. Адже одна справа підкуповувати кожного конкретного дяка і зовсім інша – Патріарха».
«Прямий підкуп церковних ієрархів у передвиборчих і політичних цілях – досить звичайна річ, – констатує Тарас Антошевський. – Напередодні останніх виборів в одній із церков на Львівщині (УПЦ МП) за два тижні до голосування всім священикам приходили папірці з вказаними кандидатом та партією, за яких належить голосувати. І голосували, попри хороші особисті стосунки ієрархів з іншими кандидатами, щоправда, невгодними єпархії та центральному керівництву».
«Але слід розуміти, що в електоральному плані церква є безперспективною, – застерігає Андрій Мішин, директор Інституту стратегічної політики. – Адже, як свідчить практика, вона дуже любить брати і нічого не віддавати. Є багато прикладів, коли церковники обіцяли результат, брали чималенькі ресурси, але це ні до чого не приводило. Саме тому політики останні кілька років вже не намагаються мати якісь відносини з церквою у виборчому плані. Віруючі українці не схильні тепер довіряти свій вибір навіть священикам. Передусім це стосується прихожан православних конфесій, а також греко-католиків, які якщо й слухатимуть якогось церковника, то лише свого приходського священика».
«Треба визнати, що ефективність підкупу церкви невелика, – погоджується з ним Небоженко. – Зазвичай церковники – дуже горді й водночас необов’язкові люди, при цьому достатньо багаті, щоб бути розбірливими у виборі пропозицій».
«Пряма агітація через парафію, як показує приклад останніх виборів, не забезпечує вагомого результату, – додає Антошевський. – Понад те, до самого священика ставлення стає дуже поганим. Тож зараз зазвичай використовують елегантніші методи впливу на електорат: непряму агітацію через, наприклад, відзначення певних партій та кандидатів церковними орденами, визнання їх зразковими синами церкви тощо». Звісно, пасторське благословення не гарантує перемоги на виборах, але додає ваги в очах віруючого електорату.