«М’яко» стелять

19 років тому, 13 січня 1991-го, в литовській столиці Вільнюсі підрозділ КДБ «Альфа» взяв штурмом міський телецентр і телевежу. Загинуло 15 литовців і один офіцер КДБ. Що змусило спец­підрозділ, що відзначився успіш­ною боротьбою з терористами, які брали в заручники пасажирів у літаках та автобусах, захоплювати цивільний об’єкт? У телецентрі нікому не погрожували, не тримали вибухівки, не висували жодних ультимативних вимог…

 

Телебачення розповідало литовцям про Акт відновлення незалежності й відповідні заходи литовського уряду. Більшість установ республіки захопили радянські десантники та частини МВС СРСР, проте дійовою особою був сам литовський народ. Чільники силових установ розуміли, що доцільніше оволодіти інформацією, тобто отримати змогу впливати на думки людей. Силові заходи все одно виявилися неефективними – поведінку громадян простіше конт­ролювати, приваблюючи їх, а не погрожуючи. В умовах втрати контролю над республікансь­кими партійними комітетами й послабленням тоталітарного диктату погрози та застосування сили вже не діяли. Тому після розпаду Радянського Союзу його центру – Росії – довелося добре подумати, які саме механізми слід застосовувати для ефективнішого впливу на сусідів. Усе більше значення надавали «м’якій силі» (так званому гуманітарному виміру зовнішньої політики РФ), яка спочатку включала в себе політику з підтримки діаспори та російської культури, а згодом розширилася до «правозахисної тематики», активізації консульської роботи та посилення впливу засобів масової інформації, російського кіно й літератури.

 

Базою й основним механізмом «м’якого впливу» стала російська діаспора та велика кількість російськомовних, частково асимільованих мешканців пострадянських країн. Час від часу здійснюються спроби розширити соціальну базу російської «м’якої сили» – зокрема за рахунок залучення національних меншин та місцевого керівництва автономних утворень. Це абхази та осетини в Грузії (а також вірмени, що становлять значну частину населення Абхазії). В Молдові це гагаузи (цікаво, що на їх підтримку великі кошти витрачає Туреччина, проте засідань гагаузького парламенту із застосуванням гагаузької мови досі не було – лише російською). В Литві Москва намагається перетягти на свій бік етнічно не­ідентифіковану групу – так званих тутейших (близьких до білорусів), конкуруючи при цьому з Польщею як за них, так і за вплив на частково російськомовних етнічних поляків. Естонія та Латвія, окрім етнічних росіян, мають російськомовних українців, білорусів. В Україні теж є значний потенціал для російських впливів: він зростає ще й за рахунок мігрантів із країн Азії та Африки, яким зараз ні до чого вчити українську мову, адже попри формальні вимоги можна прожити й без української. (Про можливе збільшення кількості осілих в Україні мігрантів читайте тут ).

 

Із плином часу концепція застосування «м’якої сили» була закладена в офіційні документи РФ і доповнена «правозахисною тематикою» та посиленням консульської роботи. До успіхів «м’якої сили» можна додати діяльність мас-медіа в країнах Балтії та в Молдові.

 

Результати активізації консульської роботи добре помітні в Абхазії та Південній Осетії, де з’явилося багато людей із російськими закордонними паспортами – справжніми та підробними.

 

«Правозахисна тематика» викликає особливий інтерес: чи може Росія захищати права людини в інших країнах, якщо в ній самій їх порушують? Наприклад, РФ активно скаржиться на проблему негромадян у Латвії та Естонії. Проте ця проблема видається надуманою, оскільки багато людей прийняли громадянство балтійських країн чи Росії або просто скористалися громадянством ЄС і поїхали жити до Західної Європи. Зараз серед мешканців у Латвії 15% негромадян, Естонії – 7%. Треба зауважити, що Латвія та Естонія майже не вдавалися до депортації негромадян або громадян Росії – резидентів. А от Росія в 2006 році вислала кілька тисяч етнічних грузинів, не розбираючись, є вони громадянами Грузії чи Росії. Але заяви Кремля щодо негромадянства та утисків етнічних росіян продовжують лунати й із кожним роком набувають усе оригінальнішої форми. Скажімо, громадяни Росії в Латвії та Естонії долучилися до заворушень, пов’язаних із перенесенням пам’ятника Невідомому солдату – «Бронзового солдата» – на військове кладовище в Таллінні та розширенням викладання латиської мови в російських школах, і все це відбувалося на тлі активної моральної та інформаційної підтримки з боку Росії.

 

Що ж ми можемо запропонувати для збалансування російської «м’якої сили» та зменшення її негативних наслідків у цілому та в Україні зокрема? Ось на що звертають увагу експерти країн Балтії, Грузії, Молдови та України в нещодавно виданому 300-сторінковому дослідженні, яке координував латиський Центр Східноєвропейських політичних досліджень.

 

Перш за все, треба враховувати, українці вже не будуть безоглядно підтримувати того, на кого вкаже Кремль. Про це свідчить політична поведінка виборців.

 

По-друге, необхідно розробити програми підвищення ефективності викладання української в школах. Учителі державної мови мають отримувати надбавки та премії, якщо їхні учні покажуть гарні результати на зовнішньому тестуванні.

 

Для третього кроку необхідні інвестиції в громадське (публічне) телебачення. Якщо купувати і транслювати на Першому Національному хороші нові стрічки, залучити зовнішні компанії до створення цікавих програм, його вплив суттево збільшиться. Аналогічні кроки можна реалізувати і в російськомовних громадських ЗМІ.

 

Громадянам необхідно роз’яс­­нювати політику європейської інтеграції та її вигоди. Витрати на це повинні бути під контролем громадських організацій.

 

Гуманітарні дискусії з Росією мають переводитися в багатосторонній формат, бажано за участю міжнародних організацій або судових установ. За таких умов важче тиснути на менші країни чи нехтувати демократичними процедурами. Тоді дискусія з Росією відбуватиметься на рівних умовах, а не буде демонстрацією зовнішньополітичної сили РФ та її економічних важелів впливу.