Молдавські політики знову зіграли внічию. Результат виборів був досить передбачуваним. Хоча напередодні виборів деякі аналітики обіцяли Партії комуністів не менше 50 мандатів у парламенті. Це дало б змогу ПКРМ обрати спікера, сформувати уряд, а також мати вигідні позиції для торгів навколо кандидата на посаду президента. Результат виявився значно гіршим.
Комуністи втратили шість мандатів порівняно із попереднім складом законодавчого органу (42 проти 48). З чотирьох партій правлячого Альянсу за європейську інтеграцію (Ліберально-демократична, Ліберальна, Демократична партії та партія «Альянс «Наша Молдова») до парламенту пройшли лише три. Альянс «Наша Молдова» не зумів подолати необхідного для партій 4-відсоткового бар’єру.
Незважаючи на те, що ПКРМ набрала формальну більшість голосів, можна говорити радше про її поразку. Справжніми переможцем стали ліберал-демократи (32 мандати проти 18 у минулому скликанні).
Причин тому декілька. Комуністи розраховували на те, що складна соціально-економічна ситуація в країні автоматично додасть їм голосів, а також на підтримку немолдавського населення, наляканого прорумунським ухилом двох партій Альянсу – ліберал-демократів та лібералів. Зокрема, вони махнули рукою на Кишинеу, зосередивши зусилля на роботі в сільських районах.
Ситуація в країні складна, зростає зовнішня заборгованість, режим економії призвів до скорочення соціальних виплат. Водночас уряду, який очолює лідер ліберал-демократів Влад Філат, вдалося вирішити деякі складні зовнішні питання. Підписано договір з Румунією про кордон, завдяки зустрічам з президентом невизнаної Придністровської республіки Ігорем Смирновим відновлено рух потягу Кишиневу-Одеса.
До того ж, далеко не всі так звані «російськомовні» відгукнулися на заклики ПКРМ. У період свого правління комуністи зробили чимало доброго для Молдови, однак, після восьми років правління, правлячий режим поволі почав переживати застій і нагадував часи «пізнього Кучми». Незважаючи на те, що останнім часом на перший план вони почали висувати молодих політиків на зразок колишнього міністра економіки Ігоря Додона, ПКРМ так і залишилася партією екс-президента Володимира Вороніна.
Суспільство втомилося від комуністів, авторитарного стилю їх лідера і забажало бачити на політичному Олімпі «нових» людей.
Крім того, фігура Вороніна не влаштовує тих молдавських бізнесменів, які не були безпосередньо пов’язані із бізнесом родини екс-президента. Недарма до передвиборчих списків партій Альянсу увійшли молдавські багатії. Так, друге місце у списку Демократичної партії Молдови посів Влад Плохотнюк, яка є другим і серед найбагатших людей Республіки за версією журналу Forbes (стан оцінюється у 2 млрд. USD). До речі, за версією того ж журналу прем’єр-міністр Молдови і за сумісництвом лідер Ліберально-демократичної партії Влад Філат посідає третє місце (1,2 млрд. USD).
Треба додати, що проти комуністів працював досить потужний медіа-ресурс, підконтрольний партіям Альянсу. У свою чергу комуністи вели кампанію за принципом «все село на мене гавкало, насилу відгавкалась». Критиці піддавалися всі, включаючи потенційних союзників.
Кампанія велася недбало, за викинутими в Інтернет роликами на зразок «Наша молдовеняша» відверто стирчали вуха «російських політтехнологів».
Не спрацювала і чергова спроба комуністів розіграти «російську карту», зокрема, заява щодо можливого вступу Молдови до Митного Союзу Росії, Білорусі та Казахстану. Тим більш, що на роль ще однієї проросійської партії претендувала Демократична партія Молдови, яка підписала угоду про співпрацю з «Единой Россией».
Результат наочний. Нинішній розклад сил у парламенті майже повністю нагадує попередній. Дві партії претендують на роль ядра нової коаліції – комуністи і ліберал-демократи. В руках у Демократичної партії якщо не «золота», то принаймні «срібна» акція. ДПМ має 15 мандатів. Спілка з ПКРМ, так звана «лівоцентристська коаліція» дає 57 мандатів. Відновлення Альянсу за європейську інтеграцію у новій формі (ЛДПМ+ЛПМ+ДПМ) дає 59 мандатів. В обох випадках достатньо для обрання спікера і формування уряду. Але недостатньо для обрання президента (потрібен 61 голос). Нагадаємо, що саме неспроможність обрати главу держави стала причиною тривалої політичної кризи і двох дострокових виборів законодавчого органу – у липні 2009 року і 28 листопада 2010 року.
Лідер Демократичної партії Маріан Лупу має всі причини бути ображеним на своїх партерів по Альянсу. Адже при розподілі посад у 2009 році він єдиний реально залишився ні з чим. Втім і комуністи як партнери викликають у демократів побоювання. Лупу – виходець з Партії комуністів і добре знає характер своїх колишніх однопартійців. Фактично демократам доведеться, за влучним висловом почесного голови ДПМ Думітру Д’якова, робити вибір з двох зел. Слабкою ланкою Альянсу була і залишається Ліберальна партія. Саме відверта дружба з Бухарестом лідера лібералів, тимчасово виконуючого обов’язки Президента Міхая Гімпу та його ексцентричні вибрики на історичну тематику на зразок оголошення 28 червня «днем радянської окупації» (28 червня 1940 р. Бессарабія була приєднана до Радянського Союзу) створили АЄІ імідж відверто антиросійської та прорумунської сили.
У будь-якому випадку сторони повинні будуть або піти на компроміс і домовитися про обрання президентом будь-якої нейтральної фігури, або Молдова ризикує перетворитися на країну перманентних виборів.
А що ж Україна? Київ на парламентських виборах в Молдові у черговий раз був поза грою. Ключовими гравцями залишилися Москва та Бухарест. Втім, від ситуації в сусідній державі безпосередньо залежить стабільність та спокій на південно-західних кордонах. Подальше просування Молдови у бік Румунії не може не викликати занепокоєння в Україні, враховуючи наявність суперечок в українсько-румунських відносинах. Схоже, що після того, як Москва перестала відігравати роль головного зовнішнього зла, ця роль буде відведена Бухаресту.
В українсько-молдавських стосунках теж далеко не все гладко. Досі не вирішується проблема передачі українській стороні ділянки автотраси Одеса-Рені в районі села Паланка, у зв’язку з чим гарячі голови в українському політику мі закликають денонсувати угоду про державний кордон між двома країнами і «повернути» Україні землю, де збудований молдавський порт Джурджулешть. Нарешті, ухил Кишиневу у бік Румунії об’єктивно віддаляє врегулювання придністровського конфлікту.
Однак за весь час Україна так і не спромоглася сформувати «проукраїнську партію» серед молдавських політиків. Складається враження, що Київ сьогодні взагалі не цікавить ситуація у сусідніх країнах.