Неприховане узгодження новою владою власних оцінок минулого із офіційною позицією сусідньої країни фактично виключило проблему Голодомору.
Та й сама цьогорічна "підготовка" державних структур до Дня пам'яті жертв Голодомору була показовою: В.Янукович заборонив присвоєння Шевченківської премії авторам, які висвітлюють цю сторінку української історії, в "міністерстві Табачника" відмовилися від проведення у школах "Уроку пам'яті", у регіонах попередили про намір "відмовитися від помпезності", а саму можливість проведення будь-яких заходів поставили у пряму залежність від наявності санкції з Банкової.
До останніх президентських виборів на тему Голодомору писали багато і писали по-різному. Ця тема когось дратувала, хтось намагався на ній спекулювати. Проте була одна спільна риса – вона переважно сприймалася "на віру" залежно від політичного позиціонування, а відтак часто обходилася без вагомих аргументів. У інформаційному просторі час від часу з'являлися лише твердження про те, що "історичні факти підтверджують", або навпаки "не підтверджують", що Голодомор був геноцидом, геноцидом саме українців і т.д. Тож спробуємо ознайомити широкий загал із певними аргументами.
"Масове вбивство… організоване урядом", або чи був Голодомор "геноцидом"?
Уже для сучасників Голодомору питання "Чи був це геноцид?" не стояло, от тільки термін "геноцид" ще не вживався, а відтак його визначали іншими формулюваннями. 31 травня 1933 року у доповідній записці до МЗС Італії, консул цієї країни у Харкові Сержіо Граденіго писав: "Голод продовжує загрожувати винищенням населення… є незрозумілим чому світ залишається байдужим до цієї катастрофи… сором’язливо мовчить про це масове вбивство, організоване радянським урядом". Як бачимо, Граденіго уже тоді вжив фактично тотожні геноциду формулювання "винищення населення", "катастрофа", "масове вбивство, організоване урядом". Аналогічної думки дотримувався й автор терміну "геноцид", який на початку 1950-х років саме штучний голод в СРСР назвав його класичним прикладом.
Голод у світовій історії явище, на жаль, поширене. Проте він може бути стихійним внаслідок неврожаю, і тоді люди з охоплених ним територій можуть зробити спробу врятуватися. Наприклад, шляхом втечі в інші райони. Коли ж він є цілеспрямованою акцією на знищення, таких шансів не залишається. 22 січня 1933 року за підписом Й.Сталіна вийшла директива про перешкоджання переміщенню населення. Поширювалася її дія на заселені українцями території – власне Україну та Кубань. Таким чином, "порятунок втечею" було унеможливлено. Лише впродовж першого місяця її виконання спецслужбами на охоплені голодом території було "повернуто" 320 тисяч.
Із доповідної записки Генріха Ягоди на ім’я Сталіна від 2 лютого 1933 року:"Для припинення масового виїзду із України, Північного Кавказу і Білорусі транспортними органами ДПУ [попередник КДБ] на шляхах організовані заслони. В результаті з 22 по 30 січня [за тиждень!] затримано 24961 особа з них: українців – 18379, ПКК [втікачів із Північного Кавказу, теж в основному українців] – 6225, інших районів [за логікою – з Білорусі] – 357 осіб."
До речі, саме в цих оточених підрозділами ДПУ регіонах: Україні та Північнокавказькому краї (де, як ми побачимо нижче, серед селянства українців була половина) здійснювалася конфіскація всього продовольства.
Сьогодні продовжуються дискусії щодо чисельності жертв Голодомору. Головна проблема – незаперечність спроб Кремля приховати масштаби злочину. Усе ж відомо, що за результатами перепису 1937 року населення України було на 540 тисяч меншим, аніж за даними грудневого перепису 1926 року. Це при тому, що за даними органів РАГС у роки до Голодомору (1927-1931) природний приріст склав 2,8 мільйонів, а після Голодомору (1935-1936) – ще 0,95 мільйонів осіб. Таким чином, втрати склали близько 4,3 мільйона осіб, якщо не рахувати ненароджених (у нормальний час – 0,9 -1,2 млн. на рік, а у 1933-1934 – лише по 470-550 тис.).
Етнополітичне підгрунтя геноциду
У звіті про Голодомор згаданий італійській консул Сержіо Граденіго писав, що в компартійних колах не приховується "потреба та зручність, більш-менш відкрито визнані, щодо денаціоналізації районів в яких прокинулась українська самосвідомість і пов’язана з цим небезпека політичних ускладнень. Тому для згуртування імперії є кращим, щоб у ній [Україні] принаймні переважало російське населення".
Саме тут варто згадати, що добре свідомий національного питання в СРСР перший і останній народний комісар національностей у 1918 – 1923 роках Й.Сталін, який власне й був архітектором геноциду, задовго до початку геноциду сформулював наступне визначення національної проблеми радянської імперії: "національне питання є по суті питання селянське". Ця формула стала фатальною для українців і на доктринальному рівні зумовила антиукраїнську спрямованість Голодомору 1932-1933 років.
Серед селянства основної – європейської – частини СРСР існували лише чотири значних етнічних компонента: росіяни, українці, білоруси та поволзькі татари. Російське селянство не могло бути носієм "національного питання" за визначенням. Найбільші після росіян та українців національні групи різко поступалися чисельно: білорусів налічувалось 4,7 мільйона, казахів та узбеків – по 3,9, а волзьких татар – 2,85. Загрози "білоруського", "татарського" чи "узбецького" сепаратизму самому існуванню імперії ніколи не існувало. Це зумовлювалося з одного боку віддаленістю розселення волзьких татар чи узбеків від її європейських кордонів, а з іншого – відсутністю традицій активного опору в Білорусії.
Зовсім іншою була ситуація з українцями. Саме на межі 1920-1930-х років, готуючись перейти до вирішального наступу на селянство та відібрати у нього найдорожче – землю та фактично особисту свободу – більшовицьке керівництво було сильно занепокоєне можливістю повстання в Україні, зокрема й через його потенційну підтримку з сусідньої Польщі.
Чи був Голодомор геноцидом саме українського народу
Яскрава етнічна спрямованість голодомору чітко простежується уже в інструкції ЦК ВКП та РНК СРСР за підписом Й. Сталіна та В.Молотова "Про хлібозаготівлі на Україні, Північному Кавказі та Західній області" від 14 грудня 1932. Її вістря спрямовувалося саме на Україну та Північнокавказький край (до речі, як показав наступний досвід в Західній області голоду дійсно не відбулося). "Дивним" чином пункти цієї "господарської" директиви вміщували етнічний підтекст. Наприклад, засуджували "українізацію", пропонували згорнути її, а "винних" ув'язнити на 5 – 10 років в концентраційних таборах. Ставилися чіткі вимоги спрямовані проти представників окремо визначеної нації – української:"Негайно перевести на Північному Кавказі все діловодство "українізованих" районів, всі газети і журнали з української мови на російську… до осені перевести викладання в школах на російську мову…".
Навіть за офіційною сталінською статисткою, яка прагнула це приховати, можна відслідкувати спрямованість геноциду саме на заселенні українцями території. Скорочення населення в 1933 році становило в Україні та Північнокавказькому краї – 1,75 млн., зокрема на селі – 1,57. При цьому в Центрально-Чорноземній області – 62 тисячі (з них на селі – 39,2 тис.), Поволжі (Нижньоволжський край ) – 163 тис. (109 тис.).
Таким чином, попри теоретичну поширеність "формули Сталіна" на всі селянські неросійські народи (тотально зрусифіковані міста, зокрема, й з точки зору самого Йосипа Віссаріоновича, загрози цілісності імперії не становили), фактично вона була задіяна на "вирішення" саме українського питання. Звичайно, це не виключає того факту, що постраждало і селянство інших етнічних груп, котрі проживали в етнічно мішаних з українцями регіонах. Так, до речі, було не лише в Україні та суміжних з нею територіях Центрально-Чорноземної області та Північнокавказького краю Росії, так було і у Північному Казахстані та Сибіру, де серед селянства охоплених голодом районів від однієї до двох третин також складали українські поселенці.
Твердження на кшталт "Голодомор (чи голод) був спрямований проти всього селянства" – не витримує жодної критики. Як в такому випадку пояснити його відсутність у інших регіонах СРСР? У тій же Центрально-Чорноземній області традиції селянського опору владі були не меншими, аніж на заселених українцями землях. Крім того, цей регіон Росії був не менш важливим постачальником продовольства. Єдина його відмінність від охоплених Голодомором районів полягала у тому, що абсолютна більшість населення тут була етнічними росіянами. Виняток становили південні, прилеглі до України території, але до них ми повернемося нижче.
У зв'язку з цим, слушною видається оцінка знаного західного дослідника проблеми Роберта Конквеста, який у книзі "Жнива скорботи" писав: "Українських селян нищили не тому, що були селянами, а тому, що були селянами українцями". На їх місце мали переселятися вихідці із Росії. Для цього у серпні 1933 року було створено Переселенський комітет при уряді СРСР.
Заселення «пустелі»
Аби зрозуміти масштаби переселенського процесу, варто навести витримку із листа Л.Кагановича від 2 жовтня 1932 року, у якому він виправдовувався перед Й.Сталіним за "повільні" темпи заселення спустошеної геноцидом південної України: "Ви запитували, яке оперативне завдання ми дали Переселенчому комітету на 1933 рік. Ми йому в кінці серпня дали завдання переселити на Україну (в степ) 15-20 тисяч сімейств. Ми вважаємо, що за ці 3 місяці 1933 року, які залишились він більше не подужає".
Поселенців мали "вербувати" у чітко визначених регіонах: Західній (Смоленській) області – 7500, Центрально-Чорноземній – 4500, Іванівській – 4500, Горьковському краї – 2500. Своєрідним були і напрямки переселення. Так в Донецьку область могли переселятися лише вихідці із глибинних районів Росії (Іванівської області), Дніпропетровську – із Західної (Смоленської), Одеську – із Горьковської (Нижньогородської), Харківську – Центрально-Чорноземної (зрозуміло, що не з українських південних районів цієї області, також охоплених голодом).
У спецповідомленні представника ДПУ (попередника КДБ) в Центрально-Чорноземній області С.Дукельського від 31 грудня 1933 року йшлось про ударні темпи перевиконання завдань Сталіна та Кагановича: "27 грудня 1933 відправлено останній ешелон переселенців на Україну. Всього відправлено 80 ешелонів із 3488 вагонів. В ешелонах 4800 господарств [передбачалось 4500] з загальною кількістю 25958 душ. Найближчим часом вишлемо спецзведення про хід підготовки до відправлення в кількості 3000 господарств [до 17 тисяч осіб] наступної партії переселенців…".
За десять років (1927-1936) чисельність населення, яке прибуло тільки до Донбасу з-за меж України на 1,34 мільйони осіб перевищила кількість тих, хто виїхав з регіону.Схід України стрімко колонізувався іноземцями.
Показово, що не маючи відповідних фактичних даних, а лише спостерігаючи за ситуацією в Україні згаданий вище італійський консул Сержіо Граденіго свій лист у травні 1933 року закінчив так:"Нинішнє лихо спричинить до колонізації України переважно росіянами. Воно змінить її етнографічний склад. У майбутньому більше не говоритимуть про Україну, ні про український народ, а отже і про "українське питання", оскільки Україна фактично перетвориться на російський край".
Про що мовчать ті, хто заперечує антиукраїнську спрямованість Голодомору
Головний їх аргумент, що від голоду постраждали і інші території СРСР: Північний Кавказ, південна частина Центрально-Чорноземної області, степові райони Поволжя, Казахстану та Сибіру. Однак саме там геноцид українців був значно жорстокіший аніж в УСРР та поєднувався з "етноцидом".
З урахуванням сталінського підходу до вирішення національного питання це не викликає подиву, адже наявність у складі Російської РСФР великих масивів українських етнічних територій, причому безпосередньо прилеглих до УСРР, наочно демонструвала невідповідність декларацій про "справедливе вирішення національного питання в СРСР" радянській дійсності.
Коли поглянемо на карту регіонів Росії, які були вражені голодом на початку 1930-х років, то побачимо їх чітку відповідність заселеним українцями землям. "Малая советская энциклопедия", видана напередодні Голодомору, констатувала, що: "українці зосереджені переважно у Північнокавказькому краї (3,1 мільйона), на півдні Центрально-Чорноземної області (1,65 мільйона), Нижньоволжському краї (0,44 мільйона), Казахстані (0,86 мільйона) та Сибіру (0,83 мільйона)".
Північнокавказький край та південні райони Центрально-Чорноземної області були насправді продовженням української території, на яку претендувало навіть слухняне Москві компартійне керівництво УСРР. І було чому. За переписом проведеним у грудні 1926 року на схід від межі РСФРР та УСРР, у складі Курської та Воронезької областей, на території у 42 тисяч км2 проживало 2,2 млн. осіб, з яких 1,4 млн. (63,7%) все ще визнавали себе українцями. Північнокавказький край займав територію в 293,6 тисяч км2 з населенням у 9 мільйонів осіб (на 1930). Основна його частина, без заселених кавказцями автономних республік, відповідала сучасним Ставропільському та Краснодарському краям і Ростовській області РФ. За переписом 1926 року серед сільських мешканців на означеній території було зафіксовано паритетне співвідношення українців та росіян (по 2,7 млн.).
В азійські частині Росії українці були зосереджені у сільській місцевості суміжних регіонів Західного Сибіру (насамперед Славгородської округи) та Казахстану. При цьому на території 81 району (17 Західносибірського краю та 64 Північного Казахстану), з населенням у 2,3 млн. осіб, українці складали 40%, росіяни – 32% (на селі – 29%), казахи – 19,5%.
Наступний перепис населення проведений рівно за 10 років після попереднього (початок січня 1937 та кінець грудня 1926 року відповідно) засвідчив катастрофічне та "дивне зникнення" українців на перелічених вище територіях. В межах колишнього Північнокавказького краю (без автономних республік) з 3,1 млн. залишалося 310 тисяч українців. Схоже трапилось і в Північній Слобожанщині: з 1,5 млн. українців, які проживали там у 1927 році, залишилося 650 тисяч. Хоч і не в таких масштабах те ж відбулося і в азійській частині СРСР. Так у Казахстані: з 860 тисяч українців що жили тут у 1927 році (а ще ж був природний приріст у 1927-1931 роках та після Голодомору – у 1934-1936) станом на січень 1927 року залишилося 550 тисяч. Причину повільнішого скорочення кількості українців у цих регіонах, ймовірно, варто шукати у загальновідомих депортаціях туди мешканців УСРР.
Більших за українців втрат від голоду на початку 1930-х роках зазнали лише казахи, проте варто пам’ятати, що вони, на відміну від українців, мали можливість "рятуватися втечею" до Китаю та Монголії, оскільки кордон у пустельних районах був погано контрольований. Останній фактор і призвів до більш значно зменшення їх чисельності в СРСР.
Геноцид як "етноцид"
Загалом кількість українців у Росії (з Казахстаном, який тоді був автономією у її складі) зменшилася за 10 років (1927-1936 рр.) на 5,1 млн. осіб (враховуючи природний приріст до та після Голодомору – щонайменше на 1 млн.). Це навіть більше, аніж у тогочасній УСРР. Проте загальні демографічні показники по цих регіонах не зафіксували таких масштабних втрат населення, які б свідчили про їх фізичне знищення. Річ у тому, що геноцид Голодомором супроводжувався "етноцидом", кола більша частина українців, які вижили, були знищені етнічно. Тому, коли в грудні 1932 року розпочалася паспортизація, вони почали масово отримувати паспорти громадянина СССР, а в графі "національність" записували – "русский".
За 10 років (1927-1936) чисельність росіян в СРСР зросла з 77,8 до 93,9 мільйонів осіб. Природній приріст не міг забезпечити такого результату. Навіть у мусульманських народів (таджиків, узбеків, татар), де народжуваність була значно більшою, приріст був нижчим. Нижчим був природній приріст у росіян і в попередні та наступні роки. Причину слід шукати в тому, що на українських етнічних землях в межах Росії, де частка українців напередодні геноциду 1930-х років складала 30-70%, після нього "залишилося" 2-4%.
Інші дали свою відповідь на питання "Чи був Голодомор геноцидом українців?" – "Не хочеш бути знищений – забудь, що ти українець, і дітей до цього змусь!".