Гарет Джонс (1905–1935) прагнув писати на найскладніші міжнародні теми свого часу: політика Радянського Союзу, злочини сталінізму, зокрема Голодомор, прихід до влади в Німеччині нацистів, підготовка японців до вторгнення в СРСР з території окупованого ними Північного Китаю. Але в його долю активно втручалися ззовні. Як наслідок – іноді доводилося писати здебільшого про традиції та звичаї рідного Уельсу. Але він не відмовився від професії.
Його сучасник британський журналіст Волтер Дюранті уславився запереченням факту Голодомору, ексклюзивним інтерв’ю зі Сталіним та Пулітцерівською премією. Його колега німецький журналіст Герберт Мюллер, а за сумісництвом радянський агент, будучи захопленим разом із Гаретом у полон у Внутрішній Монголії, дістав «прощення» і вийшов на волю. А ось Гарет Джонс був видворений із СРСР за статті про терор голодом, не отримав за життя жодної премії й ніколи не повернувся з полону. Він перший у світі написав правду про Голодомор в Україні, вказавши на його насильницький характер. Таке юридичне поняття, як геноцид, тоді ще не було запроваджено в міжнародне право. Тиждень зустрівся з племінницею Гарета Джонса, професором медицини, дослідницею історії 86-річною Маргарет Сіріол Коллі.
Під дахом Кембриджа
У. Т.: Пані Коллі, чим для вас особисто є пам’ять про Гарета Джонса?
– Я працювала дуже наполегливо задля того, щоб про мого дядька знали якомога більше. Багато пишу про нього. Останнім часом, приміром, опублікувала свою статтю в журналі Canadian American Slavic Studies. Взагалі для мене, як і для всієї нашої сім’ї, мій дядько Гарет Джонс – це свята легенда.
У. Т.: У листопаді – грудні 2009-го в Кембриджському університеті відбулася експозиція щоденників Гарета Джонса. Наскільки значним був інтерес до неї з боку британців та медіа?
– Цю експозицію відвідало справді багато людей. Вона була популярною. Професор Рорі Фіннін, керівник програми українських студій у Кембриджі, який прожив в Україні два роки, допоміг організувати її
в бібліотеці Трініті-коледжу Кембриджського університету. Британські медіа дуже активно висвітлювали цю подію. У мене брали інтерв’ю українські тележурналісти, які працюють у Великій Британії. І взагалі в період відкриття й роботи виставки довелося багато розповідати, власне, про що йдеться, чому ця подія важлива не лише для моєї родини, а й для широкого загалу. Особливо активно її висвітлювали валлійські медіа. До речі, у Кембриджі відбувся також показ документальної стрічки «Живі» українського режисера Сергія Буковського. Це допомогло привнести ширший контекст у сприйняття всього, що було представлено в експозиції. У часи Гарета британські політики свідомо й повністю приховали правду про Голодомор від громадськості. Вони боялися приходу до влади Гітлера. Для них важливо було порозумітися з СРСР, щоб вибудувати якийсь захист проти нацистського режиму. Ніхто з британських можновладців не переймався українською внутрішньою трагедією.
У. Т.: Чи можуть ці архіви бути сьогодні привезені для тимчасового експонування в Україну?
– Оригінали щоденників Гарета Джонса та інших його матеріалів нині зберігаються в Національній бібліотеці Уельсу в місті Ебериствіт, а також у Кардіффі. Без зайвих бюрократичних ускладнень та зволікань в Україну точно можна привезти копії статей про Радянський Союз, фото. А загалом про оригінали потрібно домовлятися з бібліотекою, там дуже серйозно ставляться до умов зберігання щоденників Гарета. Вони мають дійти до наступних поколінь британців.
Маньчжурська таємниця
У. Т.: Ви написали на основі архівних даних дві книжки, присвячені Гарету Джонсу. Відповіді на найтрагічніше і найпринциповіше запитання про те, хто винен у його загибелі, так і не знайдено?
– Мій син Найджел Коллі саме працює над книжкою про долю Гарета Джонса, в якій, зокрема, намагається розібратися в обставинах його смерті. Навіть для мене було несподіванкою, що він взявся за таку справу. Я думала, що писання його зовсім не цікавить. А тут дізналася, що Найджел уже й кілька статей у газетах опублікував, провів власне розслідування. У своїй книжці він стверджує, що, найімовірніше, нашого родича було вбито НКВС за особистим наказом Сталіна. Це могла бути помста за ту позицію, яку він займав як журналіст. Гарет поїхав у подорож автівкою, яка належала німецькій компанії Wostwag, що, як стало відомо багато років потому, співпрацювала з НКВС. Його викрали разом із німецьким журналістом Гербертом Мюллером. Німця відпустили за два дні. Мого дядька протримали 16 днів, а потім убили. Нині вдалося зібрати достатньо документів, які вказують на те, що Мюллер був агентом Комінтерну в Китаї.
Але я, чесно кажучи, не вважаю цю версію єдино можливою. Це була б, хай там як страшно це звучить, «завелика честь» для журналіста, який покинув СРСР і відтоді про нього не писав. Коли я почала працювати над своєю книжкою «Гарет Джонс: Інцидент у Маньчжурії», то була переконана, що в його смерті треба насамперед звинувачувати китайців. Але згодом, вивчаючи всі доступні архівні матеріали, дійшла висновку: Гарета могли усунути також японці. Вони тоді окупували провінцію Маньчжурія, що входить до Внутрішньої Монголії, частини Китаю. Він дуже багато знав про діяння японців на окупованих територіях, про небезпеку їх просування за межі Монголії до Сибіру, на територію Радянського Союзу. Відповідно був незручним і для Сталіна, і для японців. Але, зрештою, допоки не знайдено документів, які проливали б світло на дивну загибель Гарета, стверджувати чи спростовувати щось не випадає. Водночас цілком імовірно, що ці документи давно знищено. Але навіть ті, що збереглися в архівах спецслужб, однозначно мають містити якусь інформацію про британського журналіста. Адже, нагадаю, він був звинувачений СРСР у шпіонажі й видворений додому. Після того певний час не писав узагалі нічого про Радянський Союз, про Голодомор. До речі, як і про Німеччину, де тоді відбувалися епохальні події. І це попри те, що дуже цікавився нею. Натомість чомусь раптом почав писати про валлійську культуру. Таке мовчання й раптове захоплення безневинними темами – це, ймовірно, наслідок тиску на нього і з радянського боку, і з британського.
Тільки змістовно
У. Т.: Президент Віктор Янукович заявив, що Голодомор – це спільна трагедія радянських республік. А отже, він не міг бути геноцидом, не міг мати вираженої української специфіки. Таким чином, Україні її ж керманичі пропонують визнати російську версію історії…
– Голодомор-геноцид як українська ілюзія… Цікаво. Якщо інші республіки, інші народи пройшли через таке саме пекло, то вони також мають відроджувати свою пам’ять про трагедію, розбиратися, що це було в соціальному, національному сенсі. Але це не означає, що в Україні штучний голод не мав своєї специфіки, що його організатори не ставили якоїсь окремої мети. Американський і британський журналіст Волтер Дюранті написав у його розпал, що в Україні ніхто не голодує, що все, мовляв, гаразд. Але одразу ж повідомив британському послу в Москві, що в СРСР від штучного голоду загинуло 10 млн людей, із них 2 млн – у Росії, 3 млн – в інших радянських республіках і 5 млн – в Україні. І це його повідомлення зафіксоване в документах. Нарком освіти Микола Скрипник саме в той час розповідав про репресії щодо тисяч українських інтелектуалів, про згортання українізації. А якщо ще почитати щоденники Гарета, то вимальовується певна картина реальності, яку не заперечиш.
У. Т.: Ви зуміли зберегти свою сімейну пам’ять про Гарета. Зберегти історичну пам’ять про Голодомор, коли вона стає розмінною монетою у міждержавних відносинах, дуже важко.
– Треба робити архівні, наукові матеріали про Голодомор доступними для журналістів, проводити різні заходи, які привертали б увагу медіа. У сучасному світі, допоки про це вмотивовано й змістовно писатимуть журналісти, пам’ять зберігатиметься й передаватиметься далі. Вам треба неодмінно організувати експозицію архівних матеріалів Гарета Джонса в Україні.
У. Т.: З чого починалося ваше знайомство з Україною?
– Моє знайомство з вашою країною почалося з Донецька, де я побувала в часи Помаранчевої революції. Моя бабуся, мати Гарета, жила там у 1889–1892 роках. Вона працювала вихователькою дітей Артура Юза, сина Джона Юза, валлійця, який заснував місто Юзівка, перейменоване нині на Донецьк. Мене запросили взяти участь у конференції, де було багато студентів. Я тоді відчула, що там панували інші настрої щодо Помаранчевої революції, ніж у Києві. Потім ще побувала в Ялті та Одесі. І ось я в столиці. Між іншим, дуже важливо пропагувати історичний зв’язок між Донецьком та Уельсом, проводити відповідні експозиції.