Відсутність позитивних зрушень, загальна апатія виборців відкривають перспективи новачкам. Не визнавати власну поразку на виборах для українських політиків вже стало традицією. За підсумками місцевих перегонів її вирішили не порушувати.
Поодинокі випадки привітань від кандидатів у мери своїх більш везучих суперників – лише винятки. Незалежно від отриманого результату, лідери ключових політичних сил публічно звітують про перемогу. Деякі щоправда додають, що в них її частково вкрали. Виборці ж до змагання поставились напрочуд байдуже, майже половина від процесу обрання місцевої влади самоусунулась.
Вони помінялися місцями
В Партії регіонів про свій успіх говорять доволі стримано. Їм не вдалося продемонструвати захмарні результати – попри максимальне використання всіх інформаційних та адміністративних важелів підтримка «біло-блакитних» в цілому по країні виявилась на рівні першого туру президентських виборів. Що, зважаючи на зростання цін і не покращення життя навіть за 9 місяців, теж непогано. До того ж позиції партії влади відчутно посилились в центрі країни.
Проте не надто вдалий виступ регіоналів у своїй вотчині на сході, де понад 10% виборців проголосували «проти всіх», зниження їх рейтингів в Одеській, Харківській та Запорізькій областях дало привід деяким експертам говорити мало не про початок згасання зірки партії Віктора Януковича.
Але не варто перебільшувати. Адже у 2006 році тодішня владна команда (БЮТ та «Наша Україна») гуртом здобула перемогу лише до 16 обласних рад, натомість опозиційна Партія регіонів – до 8 облрад та кримського парламенту, ще й провела своїх висуванців на посади мерів у 5 обласних центри. Нинішня ж опозиція разом отримала вдвічі скромніший результат.
Крім того, за підсумками минулих місцевих виборів загальна кількість депутатів до рад різного рівня (окрім сільських та селищних) у регіоналів та бютівців була майже рівна –понад 11 тисяч, бютівці лише трохи випереджали. Цього року відрив «біло-блакитних» обіцяє бути більш суттєвим. Остаточно ж масштаби їх перемоги можна буде оцінити після завершення формування більшості у радах – мажоритарники, що складають половину депутатського корпусу, зазвичай уважно прислухаються до побажань представників влади і охоче долучаються до їх команд, щоб мати можливості розпоряджатися ресурсами.
«Батьківщині», попри примусове усунення від виборів в ряді регіонів, вдалося втримати друге місце у загальному заліку. Вона зазнала серйозних втрат у центрі та на заході, але матиме свого мера в Запоріжжі та підстави говорити про вкрадене місце очільника Харкова у Арсена Авакова. Вимоги «сердечних» призначити перевибори у майже 30 радах навряд чи будуть задоволені. Спікер Володимир Литвин чітко заявив, що без відповідних рішень судів, Верховна Рада призначати повторні вибори не буде.
Доля ж тисяч судових позовів з опротестування результатів голосування, поданих представниками «Батьківщини», також зрозуміла – на цих перегонах служителі Феміди не на їх боці.
За підсумками місцевих виборів лідерам «сердечних» належить зробити грунтовну роботу над помилками, навести лад у партійних справах та знайти спосіб зупинити наступ радикальної «Свободи», що ретельно підбирає їх прихильників на заході країни. Адже не виключено, що мрія Юлії Тимошенко про парламентські вибори навесні 2011 року може стати реальністю.
Поскубані партнери влади
Союзникам регіоналів на виборах дісталося не менше ніж опозиціонерам. Впродовж всієї кампанії комуністи, «народники» і «сильні українці» скаржились на відверто недружнє ставлення місцевих активістів «біло-блакитних». А кримський комуніст Леонід Грач фактично вів проти них війну на півострові та у загальноукраїнському інформаційному просторі. Можливо, саме завдяки цьому результат КПУ виявився вищим за інших товаришів по владній команді – майже 6%. До того ж комуністи не соромляться звинувачувати регіоналів у масових фальсифікаціях у Луганську та в Криму, а Грач навіть закликав українців до страйку проти сфальшованих результатів. Щоправда вище партійне керівництво КПУ продовжує дотримуватись генеральної лінії на співпрацю з Партією регіонів і виявило готовність створювати на місцевому рівні коаліції за зразком парламентської.
Загальний результат Народної партії в 1,8% – це фактично вирок її майбутньому. Безумовно, вона матиме представництво у кількох обласних радах, і Володимир Литвин може продовжувати тішитись з успіхів однопартійців на рідній Житомирщині, проте в наступний склад парламенту партія навряд чи потрапить. Пояснення низької підтримки тим, що для «народників» вибори стали дебютом, звучать дивно. Невже армія місцевих депутатів у понад 25 тисяч (здебільшого сільських рад), якою неодноразово хизувався Володимир Литвин, за чотири роки роботи так і не пояснила своїм виборцям до якої партії вони належать? Навіть гіперактивні регіонали перевербувати до своїх лав таку кількість за два-три місяці просто не встигли б. Схоже, наразі лідеру «нормальних» залишається лише втримувати останній бастіон – спікерське крісло у парламенті, і всіма силами опиратися проведенню виборів до 2012 року.
Піймав облизня і Серій Тігіпко – його партія здобула втричі меншу підтримку ніж він сам на президентських виборах минулого року.Вочевидь, конструктивність головного «сильного українця» виборці не зрозуміли, а реформаторські напрацювання у вигляді проекту Податкового кодексу не оцінили. Сергію Леонідовичу варто не лише переглянути стратегію подальших дій, але й попрощатися з командою штабних соціологів, які переконували його, що «Сильна Україна» має другий за популярністю рейтинг у країні. На фальсифікації Тігіпко не скаржиться, а низький результат пояснює своєю приналежністю до урядової команди, весь негатив від роботи якої асоціюється у виборців лише з ним. Проте відмовлятись від раніше даної обіцянки співпрацювати з регіоналами на місцях не збирається. Вочевидь, урок не засвоїв.
Свято на їх вулиці
Третє місце «Фронту Змін» у загальному заліку стало несподіваним. Стриману опозиційність Арсенія Яценюка вподобали жителі західних регіонів та центру, а також одесити, де від «фронтовиків» намагався переобратись в мери Едуард Гурвіц.
Стрибок вгору неабияк надихнув головного фронтмена – він не лише підтвердив намір не об’єднуватись на місцях в коаліції з регіоналами, але й прогнозує зростання чисельності фракцій «Фронту Змін» у радах за рахунок депутатів, обраних від інших партій. Та все ж першочерговим завданням для Яценюка стане збереження своїх: технологію «тушкування» біло-блакитні відпрацювали непогано, і підписана з кандидатами напередодні виборів угода про політичну відповідальність не допоможе. Від масового дезертирства з «фронту» депутатів можуть втримати лише подальші успіхи, тож парламентські вибори навесні наступного року для Арсенія Яценюка найбажаніший сценарій.
Фактично забезпечила себе путівкою до наступного парламенту і «Свобода», що всупереч прогнозам соціологів отримала вдвічі більше голосів – 5%. Їй не лише вдалося поширити свій успіх на сусідні з Тернопільською Львівську та Івано-Франківську область, а й отримати пристойні результати в центрі. Наразі експерти скептично оцінюють здатність соратників Олега Тягнибока перейти від радикальних вуличних дій до рутинної роботи в місцевих радах. Втім, значна підтримка «свободівців» у стартовому Тернополі свідчить про їх вміння відповідати очікуванням виборців, а проросійська налаштованість партії влади є запорукою збереження досить високого рівня радикальних настроїв у суспільстві.
Результат «Єдиного Центру» виявився не надто високим і поки що їм не вдалося змінити свій імідж партії однієї області – Закарпатської, де вони вибороли першість. Проте прикладом для них може служити переможна хода «Свободи». Натомість віртуальна політична сила Володимира Кличка «УДАР» змогла вийти за межі столичного регіону і отримала шанс на подальше життя.
Відсутність позитивних зрушень, загальна апатія виборців, що підтвердила низька явка, та небажання кожного десятого обрати когось з переліку знайомих політичних облич, відкривають перспективи новачкам. Отримані представництва у місцевих радах допоможуть їм закріпитися в регіонах і стимулюватимуть здолати наступну – парламентську вершину.