За його словами, однією з причин опору ректорів прийняттю законопроектів 1187-1 від та 1187-2 про вищу освіту, запропонованих опозицією та Віктором Балогогою є вигідність ректорської посади для того, хто її займає.
«Візьмемо, приміром, заробітну плату ректора. Дізнатися про її розміри від державних університетів у порядку, що передбачений законодавством про доступ до публічної інформації, неможливо, хоч дані про бюджетні видатки не є закритими. Тож довелося звернутися до декларацій про доходи, що їх подавали кандидати в народні депутати напередодні парламентських виборів-2012, і які розміщені на сайті ЦВК. Виявилося, що серед кандидатів-ректорів найменша заробітна плата, вказана у деклараціях, становить у середньому 16 тис. грн за місяць, а найбільша – 64 тис. грн. Наведені цифри не є повними, адже деякі очільники українських ВНЗ отримують заплату, яка щомісяця перевищує суму в 100 тис. грн і більше. Хоча проблема тут навіть не у розмірі зарплати, а у її невідповідності до реалій вітчизняної освіти», – пояснює Лікарчук.
Він наголошує, що нині українські університети фактично провалили запровадження в Україні основних положень Болонського процесу, університетська наука занедбана, а рівень організації навчального процесу в багатьох із них перетворився на дешеву оперетку, коли професори роблять вигляд, що навчають, а студенти не менш успішніше грають роль тих, хто навчається. 90 – 95% університетського прибутку формується за рахунок продажу освітніх послуг сумнівної якості.
Детальніше читайте у статті «Брєжнєвщина в законі» в журналі «Український тиждень» №12