Публіцистка Марина Маринина іронічно пише про призначення нового Кабінету міністрів. «Що ще розчулює – звичка дарувати новопризначенцям величезні оберемки червоних троянд і смачно триразово розціловувати. У стилі і традиціях "Хрещеного батька", чи що? Там, здається, Майкла схожим чином вітали після вдало проведеної операції з усунення конкурента», – пише Маринина.
Культуролог та політолог Тарас Возняк пише про майбутнє призначення міністра культури. "Посада міністра культури – це не посох Санта Клауса та мішок грошей, радше клопоти з завжди залишковим фінансуванням та постійною публічістю. Це тонке лезо по якому дуже незручно ходити – з одного боку завжди і всім невдоволена інтелігенція, яка в будь-яку мить здатна вигукувати "міністра на палю", а з іншого боку конформісти, які не будуть вдоволені за будь-яких обставин, тим більше, якщо буде вдоволена творча інтелігенція. З одного боку тут треба бути міцним горішком, і, як мінімум знати ази управління, а з іншого потрібно уміти відкривати двері вищої влади. Особливо фінансових та фіскальних органів. А там одні проблеми – грошей бо немає. І не буде ближчим часом", – пише Возняк.
Він відзначає, що оскільки новий віце-прем'єр Костянтин Грищенко буде відповідати за гуманітарну політику та має подати кандидатуру міністра культури, можемо очікувати "дипломатизації" культури. "Досі у нас недооцінювали ролі культури у дипломатії. Принаймні так званої "народної культурної дипломатії". Чим можуть бути у цьому аспекті цікаві Грищенку представники поп-індустрій, як от Повалій? Радше нічим "шмарком дрин не переб'єш". А чим комерціалізатори від культури? Теж нічим. Він теж, здається більше чиновник, ніж комерсант", – пише Возняк, вказуючи, що слід очікувати, що Грищенко зупиниться на комусь, хто продовжуватиме виважену модернізацію, та можливо, що залишить звільненого міністра культури Михайла Кулиняка.
"У цій ситуації це було б "соломонове" рішення – коли інші рвуть один одному волосся – нічого не міняти. З цього тандему на даному етапі була б якась користь. Принаймні, порозуміння. Обидва мусять доказати свою ефективність – за ними немає широких плечей українських олігархів. Принаймні шкоди точно не було б. Тай українську мистецьку еліту вони б не дратували. Як, скажімо, Табачник. Можна уявити кого б він обрав собі у міністри культури – гадаю, що Діму Соломатіна. А чому б і ні – людина з досвідом, досвідом дерибану. Обидва Діми з того самого казана", – підсумовує Возняк.
Письменник Юрій Андрухович пише про законопроект щодо заборони в публічній сфері слів "жид", "хахол" і "москаль". "Не зовсім зрозуміло при цьому, як бути з "маланцем", "малоросом" і "кацапом". До того ж можна було розширити список "ляхом", "бульбашем", "чурбаном", "хачиком", а також "німчурою", "жабоїдом", "макаронником", "піндосом" та іншими красивими назвами. Але депутат ( Вадим Колесніченко, який зареєстрував постанову –Ред.) мислить містечково, тож і приниження за національною ознакою для нього мають лише вузько локальне значення", – пише Андурхович.
Він відзначає, що "мова війни і ненависті в нашій країні настільки в'язко в'їлась у щоденний побут, що ми вже й не реагуємо": "Негри у нас обов'язково "чорножопі". Євреї – "жиди пархаті". Цигани? Уже й цього слова досить. Хто далі за списком? Ґеї та лесбіянки – "хворі й неповносправні, всіх на примусове лікування". Інваліди, себто справжні неповносправні – "хитрозаді симулянти". Психічно хворі? Можна й коротше – "психи" і "дауни". Отакий буденний словник нашої мови".
"Тож із таким словником у нас просто не могли не обрати президентом типа, який, по-батьківському картаючи – пардон, по-паханському наїжджаючи на – бездарних підлеглих, погрожує "поперебивати руки-ноги", "повідривати яйця" чи "повідкручувати голови". І коли цим самим президентом призначений прем'єр зненацька гаркає на довірене його керівництву "народонасєлєніє" своїм незабутнім "хорош скулить, взяли лопаты!", то він насправді ніякий не прем'єр, а зонівський вертухай, що вирішив покомандувати зеками».Утім, і в зеків є своя політична коректність, а мова ненависті має свої межі. Бо звідки б інакше взялось їхнє "фильтруй базар"?", – пише Андрухочив, нагадуючи про вбивство першого польського президента Ґабріеля Нарутовича, висуванця маршала Пілсудського, в 1922 році, якого польські депутати від національних меншин "звинувачували в антипольській "німецько-жидівсько-українській" (уявляєте таку?) змові".
Він додає, що у 90-ту річницю його вбивства кілька провідних польських політиків звернулися до суспільства із відозвою "Стоп мові ненависті". "Зрозуміло, що за всіма добрими намірами тут може ховатися і чергова спроба трохи "вкоротити язика" опозиції. Традиційно саме опозиція в запалі політичної боротьби вдається до міцніших, нещадніших висловів. Мова влади традиційно заспокійлива, намагається нести позитив і замирення. Але що нам до тієї традиційності? Наш український випадок особливий тим, що саме мова влади вирізняється особливою брутальністю. Вона тисне на колективне підсвідоме своїми "мало вас стреляли" чи принаймні "да пошли вы".У відповідь ми починаємо знову мріяти про снайпера», – підсумовує Андрухович.
Публіцист Микола Рябчук також пише про національну ідентичність, що виразно показана в комедії Ізабели Цивінської "Чудо на свято Пурім", герой якої Ян Кохановський – карикатурний антисеміт, чий простий чорно-білий світ заламується одного дня, коли він довідується, що й сам є євреєм на прізвище Кохан. "І що має в Америці родича, який лишив чималий спадок. Отримати його можна лише за однієї умови — перейшовши на юдаїзм. І то всерйоз — з обрізанням та опануванням усіх належних звичаїв. Дружина в цей критичний момент зізнається, що теж — єврейка. А син робить логічний висновок: "Раз ми все одно жиди, то краще бути багатими жидами, як бідними"", – розповідає Рябчук.
На його думку, фільм переконує, що що ідентичність — не те, що ми собі вибираємо, а те, що дається нам від народження. "За цією логікою, потурчені яничари мусили б перетворитися на українців, заледве довідавшись про своє українське походження. А який-небудь Лєвчєнко чи інший Колєснічєнко мусили б стати щирими українолюбами від самої лиш згадки про українських предків.Може, так воно й трапилося б, коли раптом знайшовся б американський дядечко, заможніший від донецького", – підсумовує публіцист.
Свободівець Ігор Мірошниченко повідомив, що сервери, на яких розміщено загальнодоступні партійні ресурси (веб-сайти), розташовані в датацентрі, що фізично перебуває одній із країн ЄС, а інформація про їх російську прописку – "качка". Він пояснив, що у Росії розміщено лише проксі-сервер, який перенаправляє потік IP-пакетів до головного сервера, попередньо відфільтрувавши його.
Журналіст Сергій Лещенко пише, президента Віктора Януковича супроводжував "полк" з особистої охорони під час молебню біля пам'ятника князю Володимиру в Києві. «Ця хвороба називається паранойя. Янукович проходить повз ряд монашок у супроводі щонайменше 14 охоронців!», – вказав журналіст.
Медіа-консультант Юрій Палійчук пише , що депутати від опозиції Микола Томенко та Олександр Бригинець добирались на сесію ВР у метро. «Якісь люди в костюмах Томенка і Бригінця у вагоні київського метро».
Директор Групи європейської стратегії Дмитро Потєхін пише, що рух на дорогах столиці 24 грудня окрім снігопаду утруднився перекриттям доріг: "Цікаво, як довго водії зноситимуть це знущання. бо ж ці затори насправді тримають не стільки люди, схожі на даїшників, скільки покора водіїв. можливо, тільки передніх двох/трьох машин".
