У 1962 році Французька республіка скасувала колегію виборців та ввела систему прямого обрання президента. Але щоб такі вибори не породили низку кандидатів, які б ускладнили процес, було створено спеціальні механізми відсіювання.
З того часу, щоб взяти участь у виборах кандидат повинен мати 500 підписаних схвалень його кандидатури з числа 45 тис визначених чиновників, 36 тис 569 осіб з яких є мерами. Ці мери можуть підтримати лише одного кандидата кожен. Така система носить небезпеку корупції, торгів та примусу. Так, крайній правий кандидат Марін Ле Пен, яка на минулих виборах мала 20% підтримки населення, ледве назбирала необхідну кількість підписів, бо мери вагалися чи підтримувати таку неоднозначну постать.
У М’янмі дві палати парламенту кожна формують по одній групі виборщиків, а 25% з них безпосередньо призначаються військовими. Військові представники з обох палат формують третій орган. Після цього кожна група обирає по одному віце-президенту, а тоді президентська виборча комісія (яка складається з усіх трьох груп) обирає з них одного президента, а два інших залишаються віце-президентами.
У Лівані система, створена в 1943 році внаслідок угоди між ліванськими мусульманами і християнами та переглянута в 1989 році, передбачає, що парламент країни завжди повинен складатися наполовину з мусульман, наполовину з християн. Сотні державних посад, міністерські пости є заздалегідь етнічно та релігійно визначеними. Так президентом має обов’язково стати християнин-мароніт, прем’єр-міністром – мусульманин-суніт, а спікером – мусульманин-шиїт.
Законодавча рада Гонконгу рівномірно поділена між «географічними округами» (де парламентарі призначаються політичними партіями за списками, які в свою чергу формуються на основі підтримки, отриманої на загальних виборах) та так званими «функціональними округами» (торгові та професійні синдикати, глибоко пов’язані з Пекіном, за членів яких також голосують у географічних округах по списках).
Конституція Німеччини передбачає, що кожен виборець по два голоси. Один з них отримують кандидати, що висуваються від одномандатних округів, причому місце в парламенті отримує той з них, за кого проголосує проста більшість. Друга половина Бундестагу формується на основі партійних списків, за які віддається другий голос.
У випадку якщо число представників тієї чи іншої партії, що пройшла до парламенту по так званому одномандатному округу, виявляється більше, ніж за партійним списком, різниця компенсується присудженням цій партії додаткових місць (якщо ситуація дзеркальна, ніяких змін в підсумки голосування не вноситься). В результаті виходить, що партія з таким розкладом отримує більшу кількість місць, ніж за неї проголосувало виборців.
У 2008 році німецький Конституційний суд визнав цю практику неконституційною позаяк вона робить теоретично можливим для партії, яка виграє менше голосів, в кінці-кінців отримати більше мандатів завдяки голосуванню за кандидатів. Тоді суд постановив виправити закон впродовж трьох років. Проте, проект закону, який партія Ангели Меркель ХДС розробила до кінцевого строку – липня 2011, знову було визнано неконституційним. Тепер новий закон необхідно обов’язково прийняти до проведення парламентських виборів у 2013 році, інакше країні загрожує конституційна криза.