«Нафтові та газові держави набувають дедалі більшої геополітичної ваги, – констатує Франсуа-Ксавьє Вершав, автор книжки «Франкоафрика – найдовший скандал республіки», яка свого часу здійняла потужну суспільну дискусію у Франції. – Дружні голосування в ООН, поступки в доступах до стратегічних ринків… Нафтова залежність має гірку ціну. Але й Арабська весна, вочевидь, знайде продовження в інших, досі безсловесних регіонах світу. Рух за звільнення неминуче потягне за собою новий великий перерозподіл ринків сировини».
Чи зуміє Україна, яка з 11–14 млн тонн спожитої на рік нафти майже 70% продукту завозить із Росії, скористатися з нових можливостей? Невдачі в тендерах на відбудову іракської економіки поки що не дають підстав для оптимізму. Схоже на те, що в Лівії Київ також має мало шансів отримати цікаві контракти, відзначає автор.
«Свого часу, коли Каддафі у 2004 році відвідав Україну, він погодився допустити Нафтогаз до розробки кількох родовищ, – розповідає колишній український дипломат. – Але наша держава тоді так і не знайшла грошей, щоб інвестувати в проект. Потім ми не зуміли вибороти статус кандидата до членства в НАТО. Ймовірно, у Лівії країни – члени НАТО як розпочали війну, так і виграють найкращі контракти. А Україна зі своєю позаблоковістю вкотре дістане позаконтрактність».
На думку Вершава, найгостріша проблема залежних від чужої нафти країн – не так усталені економічні зв’язки, вибудувані довкола нафтогонів, як звичка до пасивності, залежності, у певному сенсі маргінальності на світовому енергетичному ринку. За такою логікою, Україні, щоб по-справжньому взятися до диверсифікації своїх енергетичних джерел, доведеться не лише підняти суспільну моральну планку, а й навчитися сміливіше спілкуватися зі світом.
Більше читайте у матеріалі Дипломатія нафтогонів.