На сьогодні Україна є однією із найбільш забруднених вибухонебезпечними предметами країн у світі. Водночас триває гуманітарне розмінування забруднених територій і зростає кількість компаній-операторів, які працюють, аби українські землі знову стали безпечними. З якими викликами стикаються українські демінери? Скільки ще часу знадобиться на розмінування всієї території? Чи запозичує Україна досвід інших країн, а чи вже може ділитися власним? Про все це Тиждень поговорив із директором Центру гуманітарного розмінування Володимиром Байдою.
— Як ви оцінюєте ситуацію на ринку операторів гуманітарного розмінування в Україні? Нині вже працює 130 операторів і понад 5 тисяч осіб у галузі. Але вочевидь з огляду на рівень забруднення вибухонебезпечними елементами української території цього недостатньо…
— Перш за все уточню, що станом на сьогодні ми вже маємо 138 операторів, але також нагадаю, що коли ми починали роботу, їх було до десятка. І, власне, в Україні не існувало гуманітарного розмінування. Було військове розмінування, було оперативне реагування, але некомерційних приватних операторів, не пов’язаних з урядом чи військом, фактично не було. Вони зʼявилися після того, як уряд започаткував програми компенсації за гуманітарне розмінування, а також відкрив цей ринок. Завдяки цьому взагалі вдалося започаткували нову сферу — гуманітарне розмінування, де наразі працює понад 5 000 осіб і 138 операторів.
Мало це чи багато? За кількістю людей та спроможністю — звичайно, недостатньо для України. Але гадаю, що, як і на будь-якому ринку, в майбутньому оператори укрупнюватимуться. Тож, можливо, їх колись стане і менше, але їхні спроможності будуть більші. Зараз ми маємо як невеликі компанії, де працює до десятка людей і які, як правило, працюють на субпідрядах, так і величезні компанії, в яких працюють сотні людей. Тому більше постає питання спроможності, а її зараз, безумовно, недостатньо, бо оператори тільки відкрилися, розвиваються. Але ми вітаємо кожного нового оператора, хоча ця кількість — досить абстрактна річ. Усе-таки важливіша спроможність.
— А як довго загалом триває підготовка спеціалістів, зокрема саперів? Україна зараз відчуває брак кадрів на ринку праці — чи стосується це й цієї галузі?
— У серпні 2024 року був запроваджений офіційний профстандарт — оператор з пошуку вибухонебезпечних предметів (демінер). Підготовка триває від чотирьох до восьми тижнів залежно від кваліфікації. Час, необхідний для повної підготовки, — 12 тижнів. По завершенню навчання фахівці вже набувають практичного професійного досвіду під час виконання робіт. Тому, скажімо так: офіційно після 12 тижнів вони беруться до роботи. Але фактично підготовка демінера — напевно, як і снайпера, лікаря, чи юриста — триває впродовж усієї його професійної кар’єри. Це дуже багатогранна спеціальність, у ній є куди розвиватися та професійно рости.
На жаль, з огляду на об’єми забруднення та різноманіття вибухонебезпечних предметів усе те, що ми знали про них іще 10–20 років тому, стало лише маленькою частиною того, з чим маємо справу зараз. Тому підготовка не зупиняється.
— За останні роки зʼявилося також чимало українських технологічних розробок для розмінування. Чи є їх використання певним проривом для галузі, чи все досі вирішують люди?
— Безумовно, сучасні досягнення науки й техніки — це величезний крок уперед. Але в цій сфері останнє слово завжди залишається за людиною, тому що ціна помилки тут — людське життя.
З одного боку, зараз ми маємо справді колосальний прогрес у використанні дронів, роботизованих комплексів, різноманітних датчиків — тобто «заліза», яке застосовується в полях. З іншого ж, паралельно відбувається не менш стрімкий розвиток програмних рішень.
Так, ми як Центр гуманітарного розмінування разом із Міністерством економіки вже створили платформу GRIT — автоматичну систему пріоритезації й оцінки [замінованої] території. Ще пʼять років тому важко було уявити, можливість проаналізувати вирви через супутникові знімки та з великою часткою ймовірності встановити, що там, наскільки забруднені ті ґрунти. А паралельно можна проаналізувати ще десятки різних шарів: від наявності якихось культурних надбань чи історичної цінності цих земель до соціальної ситуації в тих чи інших населених пунктах і необхідності якнайшвидшого розмінування саме там чи, можливо, надання пріоритету іншим ділянкам.
Центр гуманітарного розмінування разом із ДСНС також розробив Реєстр імовірно забруднених/забруднених територій (ІЗТ/ЗТ), і цьогоріч ми його запустимо. Активну роль нині також відіграє штучний інтелект, зокрема ми проводили хакатони на базі цих питань.
Ми також активно підключаємо такі технології, як VR. Зокрема це корисно для навчання спеціалістів і соціальної реабілітації військових, які, хоч і не можуть продовжувати службу з якихось причин, але хотіли б і далі бути корисними державі й народу. Тому ми маємо і використовуємо технології. Але, з іншого боку, після будь-якої машини, механізму чи датчика все одно долучається людина. Навіть коли ми говоримо про механізоване розмінування — тобто коли їдуть величезні машини, перебирають землю на наявність вибухонебезпечних предметів, — після них цю ділянку перевіряють люди із міношукачами.
Усе тому, що хоча ефективність машин максимально зростає, завжди залишається місце похибці, ціною якої може стати людське життя. Тому після них усе одно мають працювати люди. Водночас технології — це точно прорив, і якби не вони, на розмінування нам знадобилися б десятки, якщо не сотні років. Наразі наша оцінка така, що звільнити більшу частину території від вибухонебезпечних предметів можна буде за 10 років. Причому в разі нашої перемоги чи зупинки війни, якщо ми зможемо досить швидко працювати, то, гадаю, за три роки зможемо очистити десь до 80 % територій.
— В одному з інтервʼю минулого року ви зазначали, що 200 із понад 240 заявок фермерів на участь у програмі «Гуманітарне розмінування» було відхилено. Чи покращилася ситуація цього року?
— Безумовно. Зокрема завдяки тому, що ми вчасно змогли ідентифікувати ті проблеми, з якими зіткнулися фермери. Перш за все причиною була відсутність проведення первинного нетехнічного обстеження (НТО). Це один із процесів гуманітарного розмінування, коли ділянці присвоюється статус ймовірно забрудненої території. Ми разом із військовими адміністраціями допомогли людям пройти цей первинний процес і перевірити, наскільки ці ділянки можуть бути ймовірно забрудненими. Бо одна з суттєвих умов участі в нашій програмі — наявність цього статусу.
Фермери розібралися із цим питанням. Багато операторів пішли їм назустріч, навіть безкоштовно провівши НТО. Ще одне питання, яке ускладнювало процес для фермерів, — потреба мати спеціалізований ескроу-рахунок. Ми два роки працювали у такому форматі. Ідея полягала у тому, що кошти не йдуть напряму ані фермеру, ані оператору, а надходять на спеціалізований рахунок. І тільки після здачі робіт, тобто коли нам привозять сертифікати, видані Центром протимінної діяльності в Чернігові, який відповідає за перевірку робіт із гуманітарного розмінування, — лише тоді оператор може отримати кошти. Цьогоріч ми змінили цю умову і тепер працюємо з рахунку нашого Центру гуманітарного розмінування. Також цього року ми дозволили подаватися на участь у програмі так званим фермерам-одноосібникам — це найменш соціально захищена категорія фермерів. Тому ситуація покращилася зокрема у тому, що ми звернули увагу на загальне адміністрування процесів і просто їх оптимізували.
— А якою є ситуація із розмінуванням сільгоспземель? Наскільки я розумію, саме вони були в пріоритеті…
— Так, і це зрозуміло, тому що сільгоспземлі найшвидше можна повернути до продуктивного вжитку. Наразі у нас уже проведено 188 аукціонів загальною площею 36,6 тисячі га. За результатами закупівлі вже укладено 158 договорів на 31 тисячу га. Понад 16,5 тисячі га вже вивільнено, понад 100 договорів виконано. Загальна вартість робіт за ці роки вже наближається до 2 млрд грн.
У цьому році програма почала роботу лише 9 квітня, тому цьогоріч ми працюємо лише три місяці. І вже бачимо результат. На програму закладається 1.7 млрд грн, тож за середньої вартості 55–65 тисяч грн за га можна порахувати, на скільки вистачає цих коштів.
Наразі коштів достатньо, фермери активно цікавляться програмою, подаються на неї, й немає жодної черги чи пріоритезації. Треба лише податися, за декілька тижнів обирають переможця, далі оператор приїздить і розміновує ділянку.
Саме зараз активність трохи зменшилася, оскільки липень-серпень — період збору врожаю. Фермери, як правило, активні восени, навесні та взимку. Звісно, залежно від погоди: зима часом зупиняє процеси, бо коли земля замерзає, нічого не зробиш. Але останні два роки зими були не надто суворі, тож оператори працювали. Це дало додаткові час і швидкість для розмінування.
— А яка ситуація із лісами? В Україні замінованими залишається понад 400 тисяч га лісів. Чи є також певна пріоритетність і щодо розмінування лісів?
— Насправді ліси — один із пріоритетів. На відміну від водойм, де, наприклад, процес розміновування буде складним, по лісах ми більш-менш розуміємо ситуацію. Ми бачимо, яка територія потрапила в зону ведення бойових дій чи окупації та зазнала впливу інтервентів. Однак не всі ці території ідентифіковані як ймовірно забруднені. Перше наше завдання зараз — провести нетехнічне обстеження і виявити, яка кількість цих лісів справді забруднена.
Може виявитися, що частину лісів ми звільнимо просто через проведення нетехнічного обстеження. Це дешево, швидко й просто. І це найважливіше, що треба закінчити. Якщо по сільськогосподарських землях НТО вже в основному проведено (залишилось небагато необстеженої території), то щодо лісів це тільки треба буде зробити. І, безумовно, це пріоритет, оскільки небезпека в лісі набагато більша, ніж у полях. Звичайно, ліси в рази складніше розміновувати, але методологія, необхідні стандарти й операційні процедури прописані. Ми сподіваємося, що нам дозволять розширити нашу програму, яка зараз працює з аграрними землями, і ліси стануть наступним пріоритетом.
Що ж до лісопосадок, то це буде, напевно, найскладніший напрямок гуманітарного розмінування. Коли ми нарешті здолаємо ворога, лісопосадки, скоріш за все, розміновуватимуться в останню чергу, тому що рівень концентрації вибухонебезпечних предметів там надзвичайно високий і не підпадає під жодні норми. Згідно із сучасними світовими нормами, оператор щодня виймає десь 3–5 вибухонебезпечних предметів з певної кількості гектарів. Але у нас навіть у полях оператори знаходять по 55 одиниць вибухонебезпечних предметів за день.
Ви й самі вже п’ятий рік можете бачити на відео з посадок, які публікують наші захисники, як виглядають ті території та що там лежить.
І якщо великі масиви лісу дійсно можна повернути до продуктивного вжитку, то з лісопосадками, на жаль, буде набагато складніше. І, напевно, це буде історія, яка залишатиметься з нами надовго.
— Тобто можлива певна консервація цих лісопосадок?
— Усі такі ділянки маркуються, вхід туди заборонений. Звичайно, ми розуміємо, що є лісопосадки, які обовʼязково треба розмінувати, бо там, наприклад, проходить дорога від села до села, ходять люди. А є такі, де до найближчої хати 15–20 км. Саме тому я вже згадував систему GRIT, завдяки якій ми можемо пріоритезувати, що робити в першу чергу. Тож я не стверджую, що такі ділянки будуть законсервовані. Просто ці території будуть найскладніші для проведення робіт, і демінерам доведеться працювати днями або й місяцями, аби розмінувати там хоча б кілька метрів.
Я також хотів би підкреслити, що гуманітарне розмінування відбувається на території за 20 км і більше від лінії бойового зіткнення. Тому ми ще не заходили туди, де вони проходять зараз, але вже розуміємо, що кілзони збільшуються і вже становлять понад 20 км. Ми припускаємо, що з огляду на безпековий фактор (дрони, через які операторам складно працювати та відбувається повторне забруднення) гуманітарне розмінування, можливо, проводитиметься не у 20-, а в 50-кілометровій зоні або й далі. Тож ми зможемо розміновувати ці території, лише коли буде повна зупинка вогню і туди зможуть зайти оператори. Але ми вже аналізуємо, що там імовірно знайдемо, і розуміємо, що це буде безпрецедентна історія за рівнем замінування. Навіть порівняно з тим, що бачимо зараз.
— Україна активно переймає 30-річний досвід Хорватії у сфері протимінної діяльності. Досвід яких іще країн був для вас корисним? І де ви вже бачите, що жоден чужий досвід не допоможе, і це буде наша ексклюзивна історія?
— Безумовно, Хорватія — одна з лідерів. Керівник служби оперативних заходів хорватського центру з розмінування Служби цивільного захисту Хорватії Давор Лаура входить до Наглядової Ради нашого Центру. Хорватія має 30-річний досвід роботи й лише минулого року закінчила розмінування своєї території. Ми максимально використовуємо цей досвід. Ідею створення Центру гуманітарного розмінування, торгів і системного підходу до гуманітарного розмінування ми запозичили саме в Хорватії. Ця країна дуже нам допомагає у цьому напрямку, і їхня основна підтримка — власне, у їхніх знаннях.
Але паралельно ми працюємо зі США, Японією, Швейцарією, Нідерландами та іншими країнами. Однак якщо ми говоримо про Європу, то об’єктивно найбільший досвід має Хорватія, оскільки там проходили бойові дії.
За моїми оцінками, навіть ті країни, де ми раніше могли почерпнути певний досвід (в Азії чи Африці), вже мають менше викликів, ніж ми. Об’єм розмінування та проблем, які ми маємо, не йдуть ні в яке порівняння з тим, що бачили у тих країнах. Тому так, на жаль, склалося, що Україна стала центром проблем стосовно забрудненості території вибухонебезпечними предметами.
Уже протягом останнього року міжнародні фахівці визнають, що ми маємо унікальний досвід. Цю ситуацію можна порівняти із тим, що ми мали з дронами та ракетами. Якщо ще два-три роки тому ми казали, що нам треба закрити небо, то зараз уже маємо для цього технології, а потребуємо коштів, щоб ці технології реалізовувати. Така сама ситуація і з розмінуванням. У нас уже все є. І програмне забезпечення, і машини виробляються не просто не гірші, а кращі, ніж світові зразки.
Безумовно, нам допомагають багато країн. Уже створена коаліція — це десятки країн, але зараз ми розуміємо, що фактично базуємося переважно на власному досвіді. Те, що ми могли побачити в Камбоджі, чи інших країнах, ми прийняли та реалізували. А ті темпи забруднення й види вибухонебезпечних предметів, які є, відсутність системності у мінуванні (бо вже немає карт мінних полів, а ви бачите, як літають дрони й ракети) — це нові виклики, відповіді на які нам треба знайти вже самим тут, в Україні.
