«Про тих, що помирають там, де не народжуються»: війна та міграція в період Руїни

22 липня 1944 року в Празі помер один із найвідоміших українських поетів ХХ століття — Олександр Олесь (Олександр Іванович Кандиба), представник «Празької школи», автор знаменитих віршів «Чари ночі» та «З журбою радість обнялась», а також батько страченого в концтаборі Заксенгаузен поета й націоналіста Олега Ольжича. Його біографія та творчість нерозривно пов’язані з емігрантською темою. Зокрема, їй присвячена низка віршів, як-от:

В вигнанні дні течуть, як сльози,
Думки в вигнанні сплять, як мертві,
Солодкі спогади сичать, як змії,
Душа ридає, як дитина.

Важливою подією у формуванні сучасного українського пантеону стало перепоховання 2017 року Олександра Олеся та його дружини Віри на Лук’янівському кладовищі в Києві. Цей жест посмертно здійснив мрію поета повернутися на Батьківщину.

Сюжет покинутої батьківщини наявний не лише в його біографії та творчості, а й у генеалогії. Трагедія вигнання не була новою для його роду. Виклики минулого століття зіставні з періодом так званої Руїни, коли предки поета так само рятувалися від війни та спостерігали втрату державності. Український історик Олександр Оглоблин в окремій розвідці припускав походження родини Олександра Олеся від козацько-старшинського роду Кандиб, який з’явився на території Лівобережної Гетьманщини та Слобожанщини наприкінці XVII століття. Їхній родоначальник — корсунський полковник Федір Кандиба — збудував швидку й успішну кар’єру в оточенні правобережного гетьмана Петра Дорошенка, 1675 року перейшов на бік Івана Самойловича й осів на території Ніжинського полку в околицях Конотопа, де тривалий час займав уряд сотника.

Прикметно, що літературознавець Михайло Возняк вважав Кандибу автором «Літопису Самовидця». Утім, слід зазначити, що більшість дослідників схиляються до думки про авторство іншого вихідця з Правобережжя — Романа Ракушки-Романовського.

Федір Кандиба належав до середовища козацької старшини, яка в період військового протистояння Руїни переселилася на територію Лівобережного Гетьманату та поступово стала його політичною й економічною елітою. Окрім Кандиб, на Лівобережжя переселилися Дорошенки,  Скоропадські, Галагани, Лизогуби, Ханенки, Гоголі, Кочубеї та інші.

Старшинські родини, які замешкали на Лівобережжі, не просто отримали можливість адаптуватись до нових умов, а й зберегли інструменти для політичного впливу. Наприклад, Дорошенки переселилися до Сосниці. Петра Дорошенка зрештою було відправлено до Москви. Але його брати Андрій та Григорій з родинами лишилися в Гетьманщині.

Їхній сучасник, бароковий письменник і вихідець із Правобережжя Климентій Зиновіїв у своєму вірші «Про тих, що помирають там, де не народжуються» писав:

Дуже мало людей помирає там,
Де хто в якій країні на світ народжується.
Бо кажуть, що голова місця шукає:
і де кому суджено, там її й складає.

(Тут і далі переклад мій. — П. Т.)

Климентій Зиновіїв висловив думку цілого покоління людей, які в період військових катаклізмів XVII століття були змушені покинути власні домівки та жити в зовсім іншому середовищі, хоча й у межах того самого політичного простору — Гетьманщини. Але як це сталося?

Читайте також: Homo viator. Про мобільність барокової людини в ранньомодерній Україні

Військово-політичні події другої половини XVII століття призвели до масштабних міграцій жителів українського простору. Перекроювання кордонів, зміна політичних центрів та потреба вести постійні військові дії позбавили людей можливості стабільно жити на значній частині території Гетьманщини.

Андрусівське перемир’я 1667 року виявилось однією з найтрагічніших подій другої половини XVII століття, адже воно закріплювало поділ України по Дніпру. Тим самим Військо Запорозьке розділялося на дві частини: Правобережжя під владою Речі Посполитої та Лівобережжя під московським впливом. Такий поділ не лише не вирішував тогочасну міжнародно-політичну кризу, а й заклав підґрунтя для подальшого протистояння. Петро Дорошенко вийшов з-під впливу Речі Посполитої й 1669 року в Корсуні уклав угоду з Османською імперією, згідно з якою визнавав протекцію останньої над Правобережним Гетьманатом.

1672 року на Лівобережжі обрали нового гетьмана — Івана Самойловича, який, спираючись на московську підтримку, намагався об’єднати Гетьманщину під своєю владою. Виявилося, що одним з основних інструментів ведення тривалої війни є не лише здобуття лояльності козацьких полків, а й фактичний контроль над населенням. Контроль дозволяв поповнювати військові контингенти та забезпечувати їх ресурсами. Крім того, наявність прихильного населення так чи інакше робила владу легітимною. Саме тому майже відразу після отримання гетьманської булави Іван Самойлович розпочинає політику щодо заохочення військових діячів Дорошенка до переходу на свій бік та переселення місцевого населення на Лівобережжя.

Переселення жителів правобережних полків для Самойловича також мало символічний характер, адже воно могло трактуватися як ознака втрати впливу Дорошенка та краху його проосманської політики.

Похід Івана Самойловича та воєводи Григорія Ромодановського 1674 року був знаковим, адже закінчився обранням Самойловича гетьманом «обох берегів Дніпра» та присягою правобережної старшини на вірність московському царю.

Петро Дорошенко сподівався на підтримку османських союзників, які того самого року направили своє військо на Правобережжя. Цей похід спровокував суттєвий рух населення на безпечніші території Лівобережжя. В очікуванні наближення османського війська частина жителів правобічних полків, як пише Самійло Величко, «багато уманців й тамтешніх жителів інших українських міст не дочікувались уже тієї біди, покинули з великим жалем свої красні житла, угіддя й всілякі достатки і перейшли на цей бік Дніпра й поселилися та почали жити по різних місцях, а найбільше в Полтавському полку і на дніпровому побережжі» (переклад В. Шевчука).

1674 року відбулась облога османським військом Ладижина та Умані. Жорстоке придушення опору міст вплинуло на настрої населення, яке почало активно переселятися на територію Лівобережжя.

«…численними купами й таборами збиралися з усіх повітів і з болісними серцями та слізотечними очима, навічно попрощавшись зі своїми красними тамтешніми поселеннями й угіддями, якнайшвидше перебиралися на цей бік Дніпра і, де собі облюбують, вибирали й оселяли по різних цьогобічних україно-малоросійських полках місце для свого життя. А особливо, як казав і раніше, осідали вони новими містами в Полтавському полку по річці Орелі, тобто Китай-городом, Царичанкою, Маячкою, Нехворощею й Керебердою, яку осадив тоді ж Іван Сірко. Багато інших відійшло в московські слобідські полки і наповнили їх собою, так що вся цьогобічна Україна, що була перед тим малолюдна, відтоді наповнилася тогобічними українськими людьми і змножилася» (З літопису Самійла Величка, переклад В. Шевчука).

Про ці ж події пише й Самовидець. Наприклад, щодо війни вже 1675 року він зазначає: «И так тая Україна стала пуста, бо остаток тих людей Побужа и торговичане зийшли на Задніпря».

Умови війни використовував і Самойлович. Наприклад, стосовно подій 1674 року в Літописі Самовидця згадано епізод, що, відступаючи, козацько-московські війська переправили на лівий берег і жителів Черкас, адже перед тим наказали спалити місто з наближенням військ Петра Дорошенка.

1675 року Іван Самойлович пише до компанійського полковника Іллі Новицького та переяславського полковника Войци Сербина лист, у якому згадує про переселення жителів містечка Мошни:

«… бачачи, що тамтешні жителі Мошен через запеклий і злісний опір Дорошенка не можуть мати спокійного життя у своїх оселях, і цілком усвідомивши, що перебувають у постійній і близькій небезпеці, вони в той самий час просили у ваших милостей милосердної допомоги, аби всі одностайно — разом із дружинами, дітьми та всім своїм добром — могли перебратися на цей бік задля безпечнішого проживання та власного збереження. І оскільки ваші милості виявили до них милосердний і цілком християнський вчинок, ви переправили їх на цей бік і дозволили розійтися на поселення по різних тутешніх містах».

У тому самому листі щодо жителів Черкас Самойлович зауважує: «І якщо черкасці не будуть щиро просити вас про допомогу для переправи на цю сторону Дніпра за прикладом мошенців, тоді ваша милість може утриматися від військових дій проти них до нашого приходу». Інакше кажучи, переселення було настільки важливим, що лівобережні війська розглядали можливість примусових дій.

Недобровільний характер переселення особливо помітний під час подій, які в історіографії мають назву «Великий згін». Приводом до нього стали османські походи на Чигирин, які завершилися поразкою козацько-московських військ. Поразка означала втрату контролю Самойловича над Правобережжям та перехід його під владу нового гетьмана — Юрія Хмельницького.

Самойлович розумів, що наявність місцевого населення може дозволити Юрію Хмельницькому накопичити сили для майбутньої війни. Саме тому ще з 1678 року козацьким військам було наказано організувати переселення решти правобережних міст. У вересні 1678 року комонному полковнику Іллі Новицькому наказали переселити жителів Канівського полку. А вже 1679 року лівобережні війська очолив гетьманич Семен Самойлович, який примусово виселяв правобережні міста. Протягом короткого часу було спустошено міста Ржищів, Корсунь, Мошни, Драбівку, Черкаси та Жаботин. Важливо відзначити, що жителі Ржищева чинили спротив, тому лівобережні війська брали місто штурмом.

Натомість населенню було заборонено повертатися на Правобережжя, адже передбачалося, що воно допомагатиме Юрію Хмельницькому. Лівобережний гетьман наказував: «Усіх прочан (переселенців), які так само прориваються на той бік [Дніпра], оббирайте до нитки а якщо буде потреба, то допускайте й те, щоб не залишати їх живими, адже й ті, хто туди прямує, нічого доброго про нас не думають». Перекладаючи сучасною мовою, за спробу перетнути Дніпро могла загрожувати смертна кара.

Біля Дніпра розмістили війська під командуванням Іллі Новицького, які мусили контролювати рух населення. «Прочан», що намагалися повернутися на Правобережжя, відправляли до Батурина.

Показовим виявився епізод, коли 1680 року Іван Самойлович наказав замінити олишівського сотника Семена Супруненка на Левка Шрамченка. Приводом до цього стала втеча колишніх переселенців із Правобережжя, яких сотник не зміг зупинити. Казус полягав у тому, що сотницький уряд вважався виборним, і таке прямолінійне втручання гетьмана демонструвало винятковість та принциповість цього питання для політичних інтересів.

З укладенням Бахчисарайського миру стало зрозуміло, що Правобережжя залишається під владою османів. Згідно з угодою, смуга земель біля Дніпра мусила лишатися незаселеною. Для Самойловича така умова була незручною, але компромісною, адже вона гарантувала, що ніхто інший не зможе контролювати ці території, які козаки традиційно вважали своїми.

Гетьман Іван Самойлович намагався використати ситуацію для посилення своєї влади та розширення кордонів Гетьманату. Він вимагав передати під його управління слобідські полки Бєлгородського розряду або нові південні землі для розселення біженців. Царський уряд погодився виділити землі на своїй території (в районі Сіверського Дінця), але категорично відмовився підпорядковувати їх гетьману, прагнучи залишити переселенців під владою російських воєвод. Через протести Самойловича та ризик конфлікту Москва згодом скасувала план описання цих земель.

У матеріалах переговорів наприкінці лютого 1681 року посли гетьмана підкреслювали масштаби переселення, зазначаючи, що Дніпро перейшли козаки десяти правобережних полків. Вони окремо наголошували царю, що таких людей багато, і для їхнього розміщення на Лівобережжі просто немає вільних місць. Чисельність переселенців тоді оцінювали в понад двадцять тисяч осіб.

З огляду на матеріали цих перемовин Микола Костомаров та Дмитро Багалій припускали, що більшість вихідців із Правобережжя врешті оселилися на території Слобідських полків. Хоча обидва погоджувались із тим, що значна частина переселенців лишилася на території Гетьманщини.

Подібні практики згадує у своїй книжці про Кам’янецький еялет Даріуш Колодзейчик. Коли османська влада зрозуміла, що утримувати Поділля мирним шляхом неможливо, то ухвалила рішення переселити міщан Кам’янця вглиб імперії. Передусім йдеться про міщан єврейської та вірменської спільнот. Вірмен розселили у Філіпополі, євреїв у Андріанополі та Стамбулі.

Звичайно, прикладів впливу війни на рух населення в насичений подіями період Руїни можна наводити значно більше. Окремої уваги заслуговують теми військової мобільності, впливу найманих підрозділів на соціальний портрет Гетьманщини. Дуже важливою є тема формування старшинських кланів та вплив «згонів» населення на їхній прикінцевий вигляд. Міграційні процеси в XVII столітті недостатньо досліджені, однак дуже важливі для розуміння ранньомодерного суспільства.

Підсумовуючи, наведу метафору, яку вжив у своєму літописі Самійло Величко щодо падіння Чигирина 1678 року: «Паде, паде Україна тогобічна малоросійська, козакоруська з багатьма міцними містами й селами, як отой стародавній великий град Вавілон!”. Порівняння з Вавилоном не означало загибель вітчизни, натомість відкривало простір для її переосмислення. Відповіддю на занепад було ствердження, що “вся цьогобічна Україна, що була перед тим малолюдна, відтоді наповнилася тогобічними українськими людьми і змножилася». Поразки дали підґрунтя для «змноження» та об’єднання, до якого закликав Іван Мазепа у своїй «Думі»: «Озмітеся всі за руки. Не допустіть горкой муки».

Для сучасного українського суспільства, яке переживає війну та суттєві трансформації, важливо бачити спільні риси з ранньомодерним досвідом. Незважаючи на всі втрати та зміни, українці здатні до збереження власної ідентичності.