Життя одразу поставило перед Євгеном Хаджиоглу складні завдання. Для нині солдата 10-го батальйону 59-ї окремої штурмової бригади у складі Сил безпілотних систем воно почалося без рідних людей довкола. Це вже зараз він має дружину та сина й робить усе, аби нащадкові не довелося пройти через пекло війни.
Дивуємося, коли «Киргиз» — таким позивним бійця «нагородили» під час проходження базової військової підготовки — називає себе відстороненим і зізнається, що йому важко сходитися з людьми. Адже в розмові він максимально відкритий і щирий.
Жахливі подробиці побаченого й пережитого, можливо, і хотілося б стерти з пам’яті. Проте Євген чітко усвідомлює: їх треба переповісти, аби кожен українець знав, якою ціною дається воїнам захист рідної землі.
Далі — пряма мова «Киргиза»
Про дитинство та цивільну роботу
Батьків не знаю. Виховувала бабуся. Коли мені було шість років, вона потрапила до лікарні. Тоді директорка школи відвезла мене до приймальника-розподільника в Житомирі. Звідти мене направили до інтернату в одне із сіл Коростенського району. Cкладно було: там виживають найсильніші. Не можеш за себе постояти — буде непереливки. У бабусиному оточенні всі обличчя були знайомі. В інтернаті — чужі. Це була серйозна травма для дитячої психіки. Спочатку мене били. Потім я навчився давати здачі. Виріс замкненою в собі людиною, не любив, коли мною командували. Неодноразово тікав з інтернату. Одного разу — після того, як заступниця директорки школи вдарила мене просто під час уроку за те, що бешкетував.
Добре, що мене оминув алкоголь. Вперше його скуштував у 26 років. А в шкільні роки займався спортом — тягав штангу. Хотілося впевнено виглядати перед дівчатами. Справжнє усвідомлення, що став сильнішим, прийшло, коли пішов учитися на тракториста. Хоча в 13–14 років хотів бути в «Беркуті». Сильне враження справили дядьки, які ловили мене в Києві після втечі з інтернату.
Три роки тривало моє навчання на тракториста в Андрушівці на Житомирщині. Шкільній програмі особливої уваги не приділяв. А в гаражі пропадав постійно. Хотів максимально заглибитися у те, що обрав своєю професією. Мав підвищену стипендію як вихідець з інтернату — 630 гривень. Це був 2009 рік.
Почав роботу у власника, який мав бригаду трактористів, що обробляла поля фермерам. Їздили по всій Україні. Тільки зарплата не влаштовувала — 4000 грн. В сезон можна було заробити три таких. А взимку — виживали. Так тривало вісім років.
Варіанту з заробітками за кордоном до війни я не розглядав ніколи. Вистачило двох тижнів у польській Познані, куди потрапив, іще коли працював трактористом, і довелося з господарем переганяти фури. Поляки ставилися нормально, але я все одно почувався некомфортно. Як і в Німеччині, куди поїхали пізніше. Не моя земля, і все. Тут, в Україні, я можу бути самим собою. Відтоді я для себе постановив: зможу жити і працювати тільки на батьківщині.
Росія пішла війною на Україну 2014 року. Але я це розумію зараз. Тоді такого усвідомлення не було. Як і жодних думок долучитися до війська. От на будівництво в Києві — залюбки. Грошей додалося, був задоволений. Але над глобальними речами у 26 років не думав. Гуляв, відпочивав, жив у своє задоволення.
Про життя поза ЗСУ з початком повномасштабки
24 лютого 2022 року я був у Києві. Мали працювати на об’єкті. Вийшли на роботу і почули про початок повномасштабної війни. Повний хаос, нерозуміння, що буде далі. Для мене, відверто, це стало несподіванкою. Хоча Радянського Союзу я не застав, у голові не вкладалося, що росіяни можуть на нас полізти.
Вирішив іти в ТЦК. Це рішення я не зможу пояснити якимись красивими словами. Скажу просто: ноги самі понесли. Мені відмовили — на той момент у таких, як я, без досвіду строкової, не було потреби. Тільки взяли номер телефону.
На два роки про мене забули. А от 2024-го почалися дзвінки. Чесно — не мав бажання на них відповідати. Повернувся на будівництво. Тільки вже не в Києві, переїхав в одне з сіл рідної Житомирщини. Пилипонка називається, Брусилівський район. Знайшов оголошення, що треба різноробочі в кам’яний цех. Там і з майбутньою дружиною познайомився, вона в магазині працювала продавчинею. 2023-го почали жити разом. Спочатку мешкали з батьками коханої, але потім усе-таки пішли в іншу хату — тещу поважаю, але краще окремо.
Рік і три місяці тому у мене народився син. Це змусило переосмислити деякі речі. Я вирішив йти в армію, бо хто ще захистить мого малого? Торік 24 грудня потрапив у 190-й навчальний центр. Планувалося, що готуватимуть на оператора БПЛА. Проте, потрапивши на полігон, я одразу зрозумів — бути мені штурмовиком. Жодного уроку з обіцяного профілю. Навпаки: навчали спорудженню окопів, тактиці ведення штурмових дій
Страху смерті тоді не було. Я ще не розумів, що очікує далі. Він є зараз, і це нормально. Головне — розуміти користь своєї роботи і звертатися до вищих сил, аби вберегли.
Про підготовку до штурмового виходу
Після БЗВП рандомно потрапив у 10-й батальйон 59-ї окремої штурмової бригади у складі Сил безпілотних систем. 1 березня я вже був у Павлограді. Почалися інші навчання — серйозніші, на бойовому полігоні. Психологічно не був до них готовим.
«Хлопці, сьогодні відпочивайте. Зранку будемо працювати», — досі пам’ятаю ці слова. Нас четверо. 2 березня — на полігон. Не зрадів, що буду штурмовиком. Зрозумів: треба максимально ефективно використовувати час. Слухати все, що тобі говорять місцеві інструктори. Зараз не шкодую, що так склалося. Хоча дружина досі думає, що я далеко від лінії фронту й на посаді оператора — на цій нудній роботі, яка втомлює і розсіює увагу.
Я максимально зосереджувався на розповідях головного сержанта батальйону: опановував гранати, зброю, слухав, як поводитися в різних бойових ситуаціях, що допоможе перехитрити ворога. Були і заняття з тактичної медицини. Тут треба розуміти одну річ: у «теоретичних» умовах все розповідають правильно. Але зорієнтуватися на місцевості, коли людині відірвало руку чи ногу, і вона волає від болю, набагато складніше. У підсвідомості спливає як накласти турнікет, далі — відтягти в безпечне місце. Тільки обставини впливають на те, що все складається не так, як протокол пише.
Нас, чотирьох штурмовиків «муштрували» місяць. Більш ніж достатньо. Це принцип командира 59-ї бригади — прорахувати кожну деталь, аби люди виходили максимально підготовленими. Уже хотілося в бій, тут важливо було не «перегоріти».
Про «перемовини» з росіянами під час контактного бою
Після чергового заняття приїхали в місце, де квартирували. Помилися, поїли, почистили зброю. Через дві години — повідомлення: «Хлопці, збирайтеся, прийшло бойове розпорядження». Я відчув приплив адреналіну.
Завдання — зачистити посадку. Ворог зайняв позицію на Новопавлівському напрямку. До неї — 82 кілометри. 60 з них проїхали на машині. Далі — пішки. Йшли сім днів. Ніхто нас не підганяв. Обирали відповідну погоду — дощі, тумани. Тобто, сіра зона, коли «пташки» не літають. Треба правильно пересуватися, тоді FPV-дрон тебе не побачить.
Я — старший групи, яка складалася з трьох людей. Командир роти Макар коригував маршрут по рації. За три години до настання темряви шукали укриття на ніч. Несли на спинах наплічники вагою в 30–35 кг. Основне — боєприпаси. Гранати — по 12 штук у кожного. Вода, сухпаї, речі на заміну.
Я трохи переоцінив свої можливості. Навчили нас правильно, кожен розумів, як діяти. Чудово відпрацювала розвідка. Половину посадки зачистили — я прострілював територію, побратим заходив і «відкривав» її. На «завтра» — друга частина роботи. Хлопці все робили, як я казав, нічого не боялися, все злагоджено. Я поставив на виході побратима, аби «зняв» ворога, який міг вискочити з окопа. Підійшли до бліндажа і пустили в дію гранати.
Я навіть не припускав, що росіяни так сильно окопаються. Окоп, накритий бруствером. Далі — тунель. У ньому — закритий бліндаж, який з’єднується з окопом. Дістати практично неможливо. Викинули 12–13 гранат. Нічого не допомогло.
Зав’язався контактний бій, тривав хвилини три. Росіяни все робили розумно, дістати їх ми не могли. Визирнути нереально — йшла прострілка. Підозрюю, на «точці» було троє росіянців. Розмовляли з ними: «Здавайтеся!». Відмовилися. Потім намагалися перехитрити: «Ми свої». Не повірили.
У нас закінчувалися боєприпаси. Крім того, наш побратим стояв на відкритій місцевості. Я боявся, що по ньому прилетить «пташка». Тому дав команду відходити метрів 50 від них.
Наступного дня я і побратим знову пішли на штурм. Цього разу на нас чекали: вилетів ворожий дрон. Мене контузило, каска злетіла з голови. Врятувало дерево. Але побратима «зачепило» серйозніше. Довелося «згорнути» операцію. Шкода. Картаю себе за те, що заходили з пристрілкою, маючи на меті не дати ворогу оговтатися. Треба було все робити «по-тихому», зайшовши ззаду.
Ворог визначив місце нашої дислокації і став «накривати» його «пташкою». Але коридор в нашому бліндажі довгий, повністю скидами його не «розібрати». Бойова частина розривалася за метрів десять від нас. Газу росіяни теж не шкодували.
У мене двоє «трьохсотих». По дорозі наклали турнікет. Добре, що нам скинули знеболювальні. За три-чотири дні дісталися точки, де чекала машина. Моїх побратимів — до лікарні. Я — в строю.
У таких заходах головне — щоб тобою керував холодний розум. Страх може бути, але не паніка.
Уже півтора місяця я «працюю» провідником. Заводжу групи за кілометр до позиції — в безпечну зону — і забираю після виконання завдання. Вивчив місцевість, бо маю добру зорову пам’ять. Маршрути залежать від погоди. Якщо «умови неба» сприяють, можу скоротити шлях. Але постійно вчуся. Зараз працюю з побратимом, який на війні з 2014-го. Справжній лис, він розповідає мені всі тонкощі цієї роботи.
Нещодавно я був на евакуації. Побратим наступив на протипіхотну міну, відірвало ступню. За день довелося подолати 37 кілометрів. Найстрашніше — коли люди виють від болю, нічого більше не хочуть і просять залишити їх у лісі вмирати. Був один такий — відірвало дві ноги по самі геніталії. Я зціпив зуби і доставив його на своєму «транспорті». За якийсь час боєць зателефонував, подякував за порятунок. Найгірше для мене в цих ситуаціях — сни, коли чуєш стогони і бачиш відірвані кінцівки.
