«Музо! Повідай мені про бувалого лицаря того, що наблукався по світу, столицю Троян зруйнувавши, що й на всіляких людей надивися, й спізнав весь їх побит, в морі ж біди натерпівся та горя — як тілом, так духом»
Гомер «Одіссея» у перекладі Петра Байди-Ніщинського
(Львів: Апріорі, 2022)
У кінотеатрах зі значним глядацьким успіхом іде блокбастер «Одіссея» Крістофера Нолана, заснований на поемі великого давньогрецький поета Гомера. Сучасний голлівудський режисер створив епічну картину вартістю 250 мільйонів доларів і тривалістю 3 години. Попри заяви скептиків про те, що кіно з таким бюджетом буде довго відбивати вкладені в нього кошти, фільм лише за перший вікенд зібрав майже 300 мільйонів. Картину знімали аж у шести країнах, а саме в США, Марокко, Греції, на Сицилії, в Шотландії та на Мальті, а у процес зйомок залучили тисячі акторів. Це перший повноцінний художній фільм, який знятий на 70-тимілімітрову плівку IMAX 15/70 за 91 день. У світі налічується сорок один справжній плівковий IMAX 70mm кінотеатрів, і кіномани зі всього світу долають сотні, і то і тисячі кілометрів, щоб побачити творіння Нолана у вертикальному форматі.
Цей формат Нолан відкрив для себе коли ще був шістнадцятирічним юнаком, відвідавши Музей науки та промисловості в Чикаго і побачивши документальний фільм знятий на плівку IMAX. Саме тоді майбутній режисер сказав собі, що якщо він колись буде мати таку можливість, то створить художній фільм повністю знятий в форматі IMAX. Перший раз таку камеру він використав у фільмі про Бетмена «Темний лицар» (The Dark Knight, 2008). Пам’ятаєте сцену, коли відбувається вибух з перевертанням вантажівки? Ось її і знали на IMAX. Але в ті часи ці камери могли записувати лише відео (на них переважно знімалися документалки про природу та космос), звук треба було накладати окремо через те, що камери були дуже гучні через божевільну швидкість рухів плівки (режисери часто порівнюють звук цих камер із працюючою газонокосаркою чи генератором). Для «Одіссеї» IMAX разом із Ноланом розробила нову систему камер (Keighley) зі спеціальним майже 180-кілограмовим звукоізоляційним боксом (blimp). Під час зйомок фільму «Одіссея» режисер використав близько 610–640 кілометрів. Нолана по праву можна назвати сучасним винахідником, новатором та першовідкривачем в кінематографі.
В одному з чисельних інтерв’ю, Нолан розповідає, що коли йому було 4-5 років, він уперше побачив театральну виставу по мотивам Одіссеї. Гомерівський епос це щось таке, з чим ти зіштовхуєшся все життя, тому що образи троянського коня, повернення додому з війни і безкінечного блукання морськими хвилями, проходять червоною ниткою через культуру, мистецтво і життя всього людства. Фільми та серіали, засновані на поемі Гомера «Одіссея», виходили впродовж усієї історії кінематографа — від епохи німого кіно на початку XX століття до масштабних релізів останніх років: від першого в історії повнометражного німого фільму за епосом «L’Odissea» (1911) до «Повернення» («The Return», 2024) з Рейфом Файнсом. Під час промокампанії «Одіссеї» Нолан у численних інтерв’ю зізнався, що робота над похмурими сценами грецького епосу «сильно розпалила його апетит до жанру жахів». І ще довго можно розповідати про неймовірний акторський склад картини: з Меттом Деймоном (Одіссей), Енн Гетевей (Пенелопа) і Томоі Голландом (Телемах). Вражає і те, як через свою відому відмову від комп’ютерної графіки (CGI) Крістофер Нолан для зйомок епосу «Одіссея» використав виключно реальні, повністю функціональні дерев’яні кораблі, які він орендував у різних історичних центрах і музеях Європи.
Загалом же фільм розповідає історію, яка була розказана Гомером майже три тисячі років тому. В ньому йдеться про десятирічне повернення додому та пригоди Одіссея, царя Ітаки, після завершення Троянської війни. Глядач бачить на екрані події, які розгортаються на батьківщині героя, де на нього чекають дружина та син. І хоча мандри героя тривають десять років, сам Гомер описує лише останні 40 днів цієї подорожі, використовуючи прийом спогадів головного героя. Нолан бере цю унікальну композицію Гомера й у своєму фільмі використовує унікальний метод, який сьогодні в кіно називають нелінійним монтажем із флешбеками. На відміну від воєнної гомерівської «Іліади», «Одіссея» фокусується на темі ностосу (мирного повернення додому), силі людського духу та сімейних цінностях. Повернення Одіссею на Ітаку — це найдавніша у світі хроніка важкої ресоціалізації комбатанта, яка показує, що фізично вижити на війні набагато легше, ніж ментально повернутися додому.
Крістофер Нолан у своїй інтерпретації не ідеалізує Одіссея. Він герой, але не супергерой. Одіссей — людина, яка помиляється, бореться з богами, долею, але зрештою приймає свій рок. Нам відомо (не з Гомера, а джерел Троянського циклу), що, можливо, Одіссей навіть був «ухилянтом» через свою відчайдушну спробу уникнути мобілізації на Троянську війну, симулюючи божевілля. Одіссей не з тих, хто сам прийшов до військомату. Він категорично не хотів іти воювати. Оракул пророкував йому, що якщо він піде на війну, то повернеться додому в злиднях лише через 20 років.
«Одіссея» це не стільки про героїзацію війни, це антимілітаристський трактат. У своїй книзі «Одіссей в Америці: Бойова травма і руйнування особистості» (2002) американський психіатр Джонатан Шей проводить паралелі між «Одіссеєю» та посттравматичним стресовим розладом (ПТСР). У свій час досліджуючи тисячі ветеранів В’єтнамської війни, автор виснував, що давньогрецький епос — це не просто казка про богів і героїв, а найдавніший у світі психологічний опис бойової травми та надскладної адаптації комбатанта до мирного життя. Так на острові Каліпсо (у виконанні Шарліз Терон) Одіссей зіштовхується з депресією, емоційним заціпенінням та ізоляцією, коли проводить довгі сім років у неї на ізольованому острові Огігія. Незважаючи на розкіш та обіцяне в поемі безсмертя, на екрані ми бачимо героя на березі моря, де він щодня невтішно плаче за домом і за тим собою, яким був до війни. Ветеран війни опиняється у «золотій клітці» безпеки, але почувається абсолютно самотнім, емоційно онімілим і нездатним відчувати радість від мирного комфорту.
Спускаючись у царство мертвих (Аїд), Одіссей зустрічає тіні своїх полеглих під Троєю побратимів (наприклад, верховного царя Мікен і головнокомандувача грецьких військ Агамемнона у виконанні Бенні Сефді) та власну матір, яка померла від туги за ним. Тут ми бачимо феномен провини вцілілого (survivor’s guilt) і знов таки чергові флешбеки. Травмовані ветерани війни ментально залишаються на полі бою, «спілкуючись» із тими, кого вони втратили. Їхні нічні жахи та думки постійно повертають їх назад до загиблих товаришів, заважаючи існувати з живими людьми. Нолан показує, що війна травмує не лише тих, хто воював, а й тих, хто чекав воїнів з війни. Прекрасна Пенелопа прожила 20 років у хронічному стресі, захищаючи свій дім від залицяльників (один з них Роберт Паттінсон у ролі Антіноя). Вона так само втратила здатність довіряти людям, як і її чоловік.
Отже, стрічка Крістофера Нолана «Одіссея» є виразно антивоєнною, оскільки вона деміфологізує романтику війни та показує її не як тріумф, а як руйнівну силу, що знищує мораль і нівечить людську психіку. Замість героїзації насильства за зразком класичного блокбастера «Троя» (2004) з секс-символом Голлівуду Бредом Птітом у ролі Ахіллеса, Нолан переніс у свою інтерпретацію важку атмосферу свого попереднього фільму «Оппенгеймера» (2023), досліджуючи глибоке почуття провини та розплату за скоєні воєнні злочини. Одіссей визнає перед Пенелопою, що перемога під Троєю була здобута через підступ і порушення законів гостинності. Троянський кінь тут постає не як символ геніальної стратегії, а як підла зброя масового знищення, що запустила ланцюгову реакцію кінця світу. Одним із найсильніших антивоєнних образів у стрічці є богиня війни Афіна (у виконання Зендеї). Вона з’являється перед Одіссеєм у подобі маленької дівчинки, якій відрубали голову під час пограбування Трої, а її обезголовлена статуя символізує святотатство самої війни. Головна трагедія Одіссея у версії Нолана полягає в тому, що він не може знайти шлях назад не через гнів Посейдона, а тому, що війна, яку він розв’язав, безповоротно знищила його здатність бути мирною людиною. Перемога спустошила його зсередини, перетворивши на «монстра», який навіть на рідній Ітаці здатен розмовляти лише мовою вбивства (це те, що глядач бачить під час фінальної розправи над залицяльниками).
Після перегляду картини лишається думка про те, що війна не створює героїв — вона лише залишає після себе травмованих привидів (певно, навіть якщо це не завойовницька, а визвольна війна), які ніколи не зможуть повернутися додому, якщо не в фізичному, то в метафізичному сенсі слова «повернення». У часи, коли світ романтизує силу, Крістофер Нолан нагадує про ціну війни. Коли змучений герой Метта Деймона нарешті опускає свою зброю, глядач читає в його очах, що найкращий спосіб виграти війну — це перехитрити її й не починати взагалі». Нолан, який постійно експериментує з поняттями простору, часу, пам’яті, обсесії, сприйняттям реальності у своїх картинах, замикає коло історії і перетворює античний епос на дзеркало для сучасності. Дзеркало, в якому глядач бачить бруд війни. Його тригодинне полотно — це застереження людству, яке досі вірить у «короткі й переможні війни». Нолан не просто екранізував Гомера (привіт усім буквалістам, які придираються до костюмів, темношкірої Єлени, яку зіграла Лупіта Ніонго та трансгендерного Сінона, у виконанні Еліота Пейджа), він створив потужний антивоєнний маніфест, який благає людство розірвати прокляте коло насилля.
Нолан наче знімає з давнього міфу глянцеву романтику. «Одіссея» — це аж ніяк не тріумфальна хроніка переможця, а похмурий реквієм за поколінням, яке роками зростало зі зброєю і в умовах постійних вибухів, під які я дописую цю рецензію у давно не мирному Києві. Найбільша трагедія війни, в тому числі і для нас, українців, полягає в тому, що навіть коли гармати замовкнуть, війна не відпустить своїх солдатів. Можна виграти битву проти Росії, побудувати хитромудрого коня і знищити «ворожі стіни» завдяки операції «Павутиння», але вже неможливо буде повернутися в дім, якого більше немає всередині нас всіх. Головний антивоєнний маніфест фільму звучить тихо, але безкомпромісно: війна калічить незворотно, особливо військового, і жодна Ітака світу вже не буде здатна зцілити того, хто роками дивиться на світ через приціл своєї гвинтівки.
