Збірка п’єс Наталки Ворожбит — це не книга, це подія. Насамперед тому, що до того не було такого видання, яке б так широко представляло творчість головної української драматургині. До цього у 2021 році у «Видавництві Анетти Антоненко» лише виходила її п’єса «Погані дороги». Втім, називати Ворожбит лише драматургинею — це злочин. Бо вона акторка, кураторка, сценаристка і режисерка. І, до речі, вже у серпні на 79-му Міжнародному кінофестивалі в Локарно відбудеться прем’єра її найновішого фільму «Демони», де свою останню роль зіграла Руслана Писанка. Кіно — це екранізація її ж однойменної п’єси «Демони» 2005 року, і про те, як довго воно йшло до реалізації свідчить бодай інтерв’ю з Наталкою Ворожбит в Українському тижні ще в 2011 році, де вона розповідала про створення майбутньої стрічки.
«Демонів» немає у збірці «Про що ця п’єса?», але натомість вона поділена на три частини з текстами, які відповідають періодам їхнього написання: до 2014 року (сценарій «Змішані почуття» і п’єса «Зерносховище»), з 2014 по 2022 рік («Саша, винеси сміття», «Погані дороги») та після 2022 року («Зелені коридори», «Неіснуючі», «Про що ця п’єса?»).
Доволі непросто звести до спільного знаменника всі сім текстів Ворожбит, але, зважаючи на сам поділ творів у збірці, то, безперечно, війна є практично у всіх них, реальна або віртуальна, як фон в «Неіснуючих» під час відеодзвінка Валіка. І в усій збірці переважають жіночі голоси, найвиразніше — в «Зелених коридорах», де, зокрема, діють «Біженка з Чернігова, кошатниця», «Біженка з Харкова, домогосподарка», «Біженка з Бучі, манікюрниця» і «Біженка з Києва, актриса». Парадоксально, але стан біженок найточніше описує балакучий кіт з тривожною валізкою з «Неіснуючих»: «Вони ностальгують і рвуться додому, потім вони повертаються назавжди, щоб знову тікати назад».
У передмові сама Ворожбит говорить, що в деяких ранніх п’єсах відображено її досвід материнства, і загалом у драматичних текстах є конфлікти жінок різних поколінь: бабуся, донька й онука. І це завжди зіткнення різних світоглядів і — що найцікавіше — різних мов, які драматургиня майстерно передає.
У збірці йдеться не тільки про сучасну Україну, як могли би подумати читачі, які знають Наталку Ворожбит за «Поганими дорогами», «Кіборгами», «Диким полем» чи «Спіймай Кайдаша». П’єса «Зерносховище», зокрема, — про Голодомор, і, думаю, для школярів старших класів за цим текстом було б зрозуміліше та наочніше дізнатися про цю трагічну добу, аніж із сухої інформації підручників з історії. І цілком погоджуюся з Ганною Улюрою, яка в передмові до цього видання називає цю п’єсу opus magnum Ворожбит.
Збірка також пропонує цікавий досвід — читання «Поганих дорог», коли вже бачив фільм. Мимоволі порівнюєш кіно з текстом, бачиш, що залишилося за кадром чи й взагалі прибрали з екрану, крім певних жорстоких сцен, звісно. Особливо прикро, що зараз дуже непросто десь знайти цей фільм ще й не в скороченій версії, де є частина про безголове тіло. Читати «Погані дороги» зараз, уже під час повномасштабної війни Росії з Україною, ще важче. І в цьому, певно, і є суть справжнього мистецтва: воно, як добре вино, з роками стає кращим, проймає сильніше, пронизує глибше. Бо, вочевидь, зріс градус соціальної напруги в Україні та й у світі.
Суттєво вирізняється від усіх інших остання п’єса у збірці, яка і дала назву збірці. У ній розповідається, за визнанням Ворожбит, про відчай і безпорадність, особливо мистецьку безпорадність перед катастрофою (промовистий обмін репліками: «Вас не хвилює ця повільна неминуча катастрофа? — Мене хвилюють тільки швидкі»). По суті, це діалог Авторки і Допитливого у форматі ток-шоу на арені цирку, формат якого поступово руйнується. Фактично, це розмова драматургині із самою собою, таке собі зіткнення митця з деміургом у собі, де питання про подальші творчі плани стає потужним тригером психологічних і навіть екзистенційних змін. Насамкінець в тексті все вже переходить у відвертий гротеск, пов’язаний зі смертю дійової особи на ім’я Тойхтонесевино, який виявляється ветераном війни і для якого Авторка починає збирати гроші. Знаково, що у п’єсі все закінчується темрявою і немає третьої дії, яка, як сказано в самому тексті, має бути в «правильній п’єсі». І титр на фоні темряві якраз і обіцяє, що третя дія буде — «А в ній буде світло. Багато світла. Чекайте».
І ще наприкінці збірки додано цікавий і незвичний у таких виданнях розділ «Запитання для обмірковування й обговорення» із десяти пунктів — гадаю, він буде дуже помічний для книжкових клубів, на яких, повірте, буде що обговорити, коли обрати книгу «Про що ця п’єса?»
Обіцянка в кінці останнього тексту про світло — насправді дуже доречна, бо загалом у збірці не бракує так званої чорнухи: і сімейної, і суспільної. Проте в підсумку все це сприймається як підтвердження афоризму «Ніч найтемніша перед світанком». І ця хай і незначна надія жевріє в усіх п’єсах драматургині, надихаючи дочекатися цього гепіенду, який, хай як парадоксально, відбувається вже десь за лаштунками, поза текстом, десь у світі, який так точно описала Наталка Ворожбит.
