115 років тому не стало Олександри Куліш (Білозерської) — однієї з перших українських письменниць. До історії літератури вона увійшла під прибраним іменем Ганна Барвінок. Цей псевдонім придумав її чоловік Пантелеймон Куліш, пославшись на цитату з Чарльза Дікенса: «God, make my memory every green!». Та ранні тексти авторки, друковані в альманасі «Хата» (1860), були підписані іншим фітонімом — А. Нечуй-Вітер. За повір’ями, нечуйвітер розцвітає в новорічну ніч. Той, кому вдасться його знайти, зможе ставати нечуваним і небаченим. На додачу це зілля допомагає при переправі через річку, отож його особливо шанують рибалки. Ганна Барвінок, відшліфовуючи у своїй прозі першоособову форму оповіді від імені селян і занурюючись у складну систему народних вірувань, теж переправляє читачів на той бік — інший берег реальності.
Із перших сторінок з’ясовується, що у творчості письменниці темний фольклор зрісся з детальним побутописанням і тонким психологізмом.
А як саме зроблена і чому досі студить кров читачам містична проза Ганни Барвінок, розберемося на прикладі трьох оповідань: «Забісована дівчина Настуся», «Вірна пара» та «Русалка».
«Забісована дівчина Настуся»: шлях вовкулаки та зустріч із упирем
Попри асоціацію з якоюсь чортівнею, «забісована» — те саме, що «вперта». Головна героїня Настуся — ані чаклунка, ані зачаклована. Це, безперечно, добре, оскільки нечисті в оповіданні Ганни Барвінок і так вистачає. Письменниця пропонує любовний трикутник: багатирка Настуся любиться з убогим Грицьком, ну, а «третьою зайвою» є Маруся — донька сільської відьми. Не стерпівши того, що Маруся сохне за неприязним парубком (він, до всього, уникав відьми), мати дає дівчині зачарованого соняшникового насіння, щоби та пригостила Грицька на вулиці («поседеньках»). Такий смаколик був найменш підозрілим частунком, позаяк, за матеріалами етнографа Митрофана Дикарева, молодь ХІХ — початку ХХ століття традиційно розважалася лузанням. На колодки, де сидів гурт, приносили головки соняхів, зерня гарбуза, кавуна чи дині. Спершу читацтво підозрює, що відьмі йдеться про приворот. Недаремно дослідник любовних чарів Василь Милорадович писав, що чимало магії здійснювалося через їжу. Так, із метою привабити судженого дівчата згодовували парубкам «сахарь» та яблука, натерті власним потом, давали напитися води з підмішаною рубашною кров’ю чи варили кулешу з пшона, зібраного на дев’яти млинах…
Офорт “Ніч на Івана Купала” Юрія Діденка, 1987
Проте план Марусиної матері жорстокіший: злузавши соняхи, Грицько обертається на вовкулаку. Людина-вовк в описах Ганни Барвінок ідентична перевертням із народних переказів. На відміну від справжніх хижаків, Грицько харчується хлібом, поцупленим у орачів, і повертається до людської подоби, лишень коли на вовчому череві розривається перевесло. Наявність пояса загалом є визначальною рисою в образі вовкулаки. Дослідник української демонології Петро Іванов з-поміж різних способів перекинутися вовком виокремлює повір’я, буцімто перевертнями стають люди, котрі переступили зачаклований пояс або дали себе ним підперезати. У поєднанні ж із мотивом жіночої помсти перевесло нерідко замінялося на стрічку — предмет, спідручний для кожної дівчини. Скажімо, в етнографічному збірнику Бориса Грінченка зафіксована оповідка з Ніжинського повіту, в якій панна відплатила хлопцю-зраднику. Коли той, одружившись з іншою, ішов до церкви, вона вибігла з двору й гукнула: «На тобі ленту, що ти мені купив!». Кинула — і на чоловікові виросла вовча шкура.
Грицько, знову олюднившись, не відступається від гадки одружитися з Настусею, та на заваді шлюбу стає її батько — пихатий дука. Ганна Барвінок вдається до традиційного мотиву випробування: аби здобути руку забісованої дівчини, парубок має довести свою сміливість — врятувати село від мертвого упиря. Пояснюючи природу неупокоєного мерця, прозаїкиня інтегрує в текст народну легенду. Мовляв, жив у цьому селі бідний чоловік, і трапилася йому прикрість: на Великдень не мав вогню, щоби запалити свічку перед образами. Пішов до одного сусіда — не позичив, пішов до іншого — ще й вилаяли. Коли зирк: щось жевріє серед поля, підходить — а біля багаття сидять святий Ілля з Петром і сам Господь Бог. Чоловік попросив вогню та поніс додому цілий припіл жару: в хаті жаринки виявилися червінцями. Зачувши про це, сусід Петро Стельмах також побіг до багаття, та замість грошей приніс у село пожежу. Стельмахову могилу селяни оминають донині, адже пішов поголос, що він і по смерті може нашкодити — затягнути перехожого до могильної ями. «Забісована дівчина Настуся» Ганни Барвінок уперше була опублікована 1895-го. Та ще за 38 років до того Володимир Даль (псевдонім — Козак Луганський) видав оповідання «Світле свято» (з підзаголовком «Українське повір’я»), використавши те саме фольклорне джерело. Відмінність полягає хіба в тому, що довкола багаття в нього сиділи чумаки, а селяни відбулися лишень пропаленими кобеняками.
“Вечорниці” Іллі Ріпина, 1881 рік
Героям українських казок, як правило, не притаманно спокушатися дармовими грішми. Адже у більшості випадків це лише чортова полуда, за якою ховається вугілля, кізяччя, череп’я чи інший неприємний сюрприз. Ганна Барвінок пішла ще далі, перетворивши звичну пригоду з моралізаторським посмаком на повноцінний горор. Петро Стельмах не просто поплатився за жадібність майном, а й став упирем — нічним кошмаром колишніх сусідів. За матеріалами фольклориста Петра Єфименка, упирі-мерці тільки вдень лежать у могилі, по ночах же вилазять на хрести або й узагалі літають у повітрі. Для знешкодження підозрюваних у несанкціонованих нічних переміщеннях трупи прохромлювали осиковим кілком чи спалювали (подекуди вдавалися до «делікатних» операцій, як-от забивання за вухами двох зубців із борони). В «Забісованій дівчині Настусі» методи куди гуманніші. Громаді дораджують узяти землі з грішної могили й посипати нею на Великдень круг церкви — тоді, мовляв, упир заспокоїться. Грицько, змудрілий під час своїх вовкулацьких поневірянь, вирушає по грудку зі Стельмахового спочинку. Услід за ним, не витримавши, біжить і нажахана Настуся.
В українській традиції упирів зображають із червоним лицем, що свідчить про паранормальну «живучість» мертвого. А якою барвою вкривається середньостатистичний читач цього оповідання? Імовірно, червоніє незгірше, адже переймається долею закоханих, і йому спирає дух перед страхіттями. Знання селянських звичаїв у поєднанні з темним фольклором дозволили Ганні Барвінок стати «забісованою» авторкою в ніші жаскої прози.
«Вірна пара»: мертва наречена
Якщо після Великодня молодь починала збиратися на вулиці, то з поворотом Сонця на зиму — тобто від Симеона Літопроводця, 1 вересня (або ж у деяких місцевостях — Покрови) — дівчата з юнаками бачилися вже на вечорницях. Вечорниці звично відбувалися в хаті удови, що гляділа ладу, — за це її шанували «досвітчаною матір’ю». Дівчата приносили продукти, як-от борошно, сир, пшоно чи картоплю, а парубки — горілку. За словами етнографа Миколи Сумцова, по вечері молодь працювала, відтак гуляла-лицялася та, простеливши куль соломи, покотом лягала спати. Події оповідання «Вірна пара», до якого Ганна Барвінок обрала епіграф із «Ромео і Джульєтти», напряму пов’язані з вечорничними пристрастями. Парубок Сергій Вус їде заробити грошей на чугунці й на прощання дарує коханій Онилці перстень, наказуючи: «Гляди ж, без мене на вулицю не ходи і на досвітки не встрявай!». Сергієві-бо страшно, що Онилку зачепить котрийсь із хлопців. Засватана дівчина справді оминає гульню, аж доки на неї не напосідають подружки: треба почастувати товариство перед весіллям — «дати почестку» досвітчаній матері та друзям. Онилка просить у батька півня, пшона й іде на досвітки. Там парубки, жартуючи, хочуть поцілувати героїню, один навіть поривається зняти з неї дорогу серцю прикрасу: «А я візьму собі цю каблучку на пам’ятку; Сергій їй другу, кращу, подарує, як із-під хури вернеться». Онилка вириває руку — перстень зникає, мовби під землю провалився. І доки всі шукають його на долівці, стає зрозуміло: серце дівчини зупинилося.
Хата з клечанням у місті Дунаївці (нині Хмельницька область), 1930 рік. Автор фотографії П. Жолтовський
Чому ж парубкові так важило зняти персня? Митрофан Дикарів вбачає у вечорницях частину весільного ритуалу: саме тому збори молоді були немислимі без відгадування загадок, співання сороміцьких пісень, оповідання масних казок і, що прикметно, здіймання з руки вподобаної дівчини каблучки. Ось який вигляд мав цей звичай понад сто років тому на українській Кубані:
«Що до здіймання перстня, в станицї Незамаївській Єйського оддїлу на Чорноморії дївчата сами не дарують парубкам перстнїв, але парубки повинні здіймати у дївчат перстнї силоміць, бо тодї “парубок дужче любитиме дївчину”. При сїм дївчата заздалегідь натерають палець милом, щоб перстїнь здіймав ся вільнїйше, т. є. силованнє тут суто-обрядове».
Вечорничний етикет забороняв набиватися з подарунками, отож хто хотів одержати персня — мав сам попросити чи навіть зняти з руки силоміць. Так, узявши за основу реальну традицію (згадаймо до того ж відповідний мотив у казках, коли, здобувши дівочу каблучку, панич міг претендувати на шлюб із її власницею), Ганна Барвінок обернула її на драму шекспірівського масштабу. Мертву Онилку вбирають у весільний стрій — до гробу. Мари перев’язують рушниками, які відданиця вишивала, щоб стати під вінець із Сергієм. Заскочені дівчата жалібно голосять за подругою, зокрема називаючи її своєю «берізонькою». У розвідці про життя мешканців Звенигородщини, малої батьківщини Тараса Шевченка, етнограф Агатангел Кримський зазначає, що березою обирали дівчину, котра мала верховодити над гуртом. Передусім «отаманувати» потрібно було в час календарних свят, як-от Різдва — коли колядницька ватага, ходячи від обійстя до обійстя, символізувала душі предків (вони ж бо тоді прилітали додому).
Неждано для персонажів, які саме поминають спочилу Онилку, до хати входить наречений Сергій Вус. Присутні намагаються пояснити йому, що сталося з нареченою впродовж останніх годин, та Сергій знає навіть більше за них. Повертаючись у село й дорогою зачувши лихо, він поспішив на кладовище. Там розкопав могилу і рвучко обійняв неживу Онилку. Настільки рвучко, що з гортані дівчини вискочив проковтнутий перстень. Наречена оживає — і возз’єднана пара повертається до Онилчиного батька. Персонажі «Вірної пари» виявилися щасливішими за Ромео і Джульєтту, померлих від отрути й леза кинджала. Та найцікавіше, що фабула оповідання Ганни Барвінок відповідає логіці обряду ініціації. Адже, змінюючи свій соціальний статус, людина має символічно померти й народитися наново. Так би мовити, дівка Онилка направду лишилася на кладовищі, а от Онилка-молодиця лише розпочинає своє життя. Прозаїкиня об’єднала обрядовий та шекспірівський інтертексти настільки безшовно, що читачам залишається тільки посадовити «Вірну пару» на посад, себто на покуті літературного канону.
«Русалка»: близькість двох світів
«Проведу я русалочок аж до бору, сама вернусь, молодая, аж додому!» — співав жіночий гурт, прощаючись після Зелених свят із душами померлих. У третьому тексті, останньому в цій добірці, Ганна Барвінок трактує русалок як нехрещених дітей або ж «недоносків», яких скинула мати. Жанр «Русалки» — етнографічне оповідання, оскільки побудоване на бесідах інтелігентної народознавиці (проглядається авторське «я») та головної героїні — дівчини Русалки, яку селяни ще малою знайшли в житі. Хутірська панія, розмірковуючи про долю співрозмовниці, роз’яснює читачам сільські страхи перед незвіданим, звичаї Троїцького тижня та стосунки жінок із уже померлими дітьми… Дослідниця української традиційної культури Ірина Ігнатенко наголошує, що раніше від абортів жінок утримував не лише ризик для власного здоров’я (пили відвари трав, небезпечні настоянки з пороху, ртуті, селітри; на пізніх термінах «викручували» плід веретеном), а й посмертна доля «скинутої» дитини. На тому світі нехрещені душі не зможуть потрапити до Божого Царства — тобто стануть русалками, потерчатами. Розглядаючи міфологію Зелених свят, часу, коли русалки граються по ланах, лісах та інших межових місцинах, етнологиня Марина Гримич згадує про звичай «хрестити русалок». Якщо людині вчується пташиний чи дитячий голос «Дай хреста!», необхідно скрутити хрестик з того, що є під рукою, і кинути в напрямку звуку. Ті ж матері, що втрачали дітей, не встигнувши охрестити, із настанням Зелених свят відносили в жита відрізи білої тканини — русалкам на крижмо.
Не дивно, що саме звідти — з жита — вперше з’являється головна героїня. Забобонні селяни бояться дитини, думаючи, що перед ними справжня русалка. Та після того, як поруч було знайдено сорочку й пояс, стає зрозуміло: це звичайний підкидьок. Дівчинку забирає до себе убогий старець, що сторожує сади й баштани, — відтоді починається соціалізація знайди. Наскільки провальною вона була, можна судити з того, що, попри наречення християнським іменем Олена, дівчину так і продовжують кликати Русалкою. Злий жарт із нею зіграла й небуденна врода та красномовність: Русалки остерігаються, як потойбічної зваби. То в чому ж річ — у загальній забобонності чи ототожненні жіночого первня з хаосом? Вочевидь і в тому, і в тому. Оповідачка-народознавиця наводить приклад, як молодиця на питання, скільки років їй та її доньці, відповіла: 12 і 11. Пояснення химерної математики просте: дівоцтво для жінок — неначе далеке русалкування, «неясна мара», про яке не годиться згадувати, натомість справдешнє життя (гірке, але реальне) починається вже з часу заміжжя.
Вулиця. Полтавщина. Світлина С. Дудіна, 1894 р.
Етнограф Корнелій Кутельмах записував від поліщуків, що русалки схожі на людей: у них довге розпущене волосся й вінки на головах. Русалка Ганни Барвінок теж носить квіти в волоссі. За словами дослідниці народного костюма Оксани Косміни, вінок як ритуальний язичницький символ був оберегом людини, що перебуває на межі двох світів (на відміну від повсякденних головних уборів — стрічок чи вінкоподібно вив’язаної хустки):
«Отже, вінок є суто ритуально-символічним головним убором, який носили саме у переходових станах (шлюб — перехід “дівчина/жінка”; поховальний обряд — перехід “життя/смерть”; календарні обряди — перехід “весна/літо, осінь/зима”».
Прикметно, що здебільшого героїня замаюється конвалією — рослиною, яку в народній медицині використовували проти хвороб серця. Та це аж ніяк не допомагає Русалці в любові: усе життя складається так нещасливо, ніби її справді не піднесли до хреста. Емпатія, з якою повістярка пише про знайду, видає, наскільки особистою для неї була ця тема: Олександра Куліш (Білозерська) й сама втратила дитину. Коли 2 квітня 1847 року заарештували її чоловіка Пантелеймона Куліша (йому інкримінували належність до нелегального Кирило-Мефодіївського товариства), вона саме була вагітна первістком. Через хвилювання стався викидень, і більше Олександра Куліш не змогла мати дітей. Імовірно, Русалка з однойменного тексту — проєкція туги авторки, її бажання, перейнявши міфологічну картину світу, подовжити присутність втраченої дитини. Адже для селянок — носійок традиційної культури — померлі сини й дочки не зникали безслідно, а поверталися на Зелені свята. У деяких оповідках прийшлі навіть залишалися на цілий рік, до наступної Трійці, — сиділи в кутку під образами, подібно до «дідів» (душ предків), харчувалися парою. Завдяки автотерапевтичній інтенції Ганні Барвінок вдалося надати етнографічному оповіданню дивовижної психологічної глибини. Усе, аби на поверхні відбилася жадана фігура.
Із цього добре видно, що проза письменниці не лякає заради самого ляку, а демонструє складність української містики і душ тих, хто з певних причин у цю містику вірив.
Ілюстрація Володимира Маковського до повісті Миколи Гоголя “Вечір напередодні Івана Купала”, 1876
