Серед бурхливих подій минулого тижня я побачила багато цікавого для «треба обдумати потім». А одне спостереження варте гіркої усмішки: цивільні люди відкрили для себе, що військовослужбовець невільний казати і писати все, про що думає. Цивільній людині (або людині, що служить недовго і якій пощастило з командуванням) складно зрозуміти, як це працює; що потреба фільтрувати кожне своє слово — це навіть важче, ніж неможливість взяти і поїхати, куди хочеш. Є дуже багато цілком законних способів замахати, залякати, знищити солдата. І в командування того солдата має бути або забагато совісті, або замало характеру, щоб не скористатися своєю владою стосовно людини, яка каже/пише слово впоперек. «Зустрінемось у Скелі», — жартують вояки. Воячки примотують скотчем руку до рота, гірко коментуючи: «Єдиний спосіб зберегти свою посаду». Але пости у соцмережах від дійсних військовослужбовців/виць щодо поточних подій продовжують з’являтися.
Знаю багато історій про вояків і соцмережі, але до слова просяться дві з них. Обидві стались ще до повномасштабки. Перша — влітку 2020-го, під час чергового «режиму припинення вогню». Мабуть, нікого з вас не здивує той факт, що вогонь припинила тільки українська сторона. Черговий обстріл нашої позиції — ми доповідаємо на КСП роти — знову отримуємо безглуздо-стандартну відповідь із КСП «спостерігайте». Мій побратим, з яким я тоді чергувала, не витримав і після закінчення нашої зміни записав дуже емоційне відео. У якому, не добираючи слів, висловив свою думку про те, що відбувалося навколо нас. Виклав у фейсбук. І вже наступного дня був великий скандал. Від гонінь, доган і репресій побратима врятувало тільки те, що наш ротний був загалом адекватним хлопцем. Але відео, звісно, довелося видалити.
Друга історія відбулася в «Десні», куди я поїхала на навчання. Десь на початку зими того ж року. В головній ролі — Филимон Неколупайко (назвемо його так), боєць середнього віку, значного бойового досвіду і дуже, дуже непокірного характеру. Одного дня Филимонове серце переповнилось деснянськими зайо…загонами, і він вилив душу у дописі. Допис активно поширювали, але, на диво, Филимону за те ніц не було. А чому так, я дізналась згодом, чисто випадково: сталося так, що в одному з навчальних центрів «Десни» служив ще один Филимон Неколупайко. Немолодий, послужливий, тихий водій. Поки бідолашний зносив немилість та намагався довести, що у соцмережах взагалі не сидить, то Филимон Неколупайко-правдомовець встиг навчання закінчити і поїхати з «Десни» у свій підрозділ.
Усі історії об’єднує те, що проблеми більш охоче змітають під килим і тримають там — замість визнавати і вирішувати. Чи мають мовчати військовослужбовці? Якщо проаналізувати законодавство, то воїни та воїнки мають не так багато чітких заборон: не можна бути членом політичної партії під час служби; вести партійну агітацію, використовуючи службове становище; втягувати підрозділ у політичну діяльність; використовувати ЗСУ в інтересах якоїсь політичної сили. Також ЗСУ не можуть бути використані для обмеження прав і свобод громадян або з метою повалення конституційного ладу, усунення органів влади чи перешкоджання їх діяльності. Організація військовослужбовцями страйків і участь в їх проведенні не допускається. Заборонено розголошувати державну таємницю і порушувати дисципліну. Водночас Закон наголошує на тому, що «ніхто не вправі обмежувати військовослужбовців та членів їх сімей у правах і свободах, визначених законодавством України». Сумно бачити, як ми знову і знову ходимо колами: стається щось жахливе/неприємне/неприйнятне — вояки, як учасники/небайдужі громадяни, говорять про це — їх намагаються змусити замовкнути — неприйнятна ситуація набирає обертів. Моя військова освіта та досвід не те щоб значні, але я все ж візьму на себе хоробрість вважати, що «мовчання солдатів» — то пережиток воєн минулого. Зараз, серед сучасних темпів і способів поширення інформації, це виглядає як спроба загатити річку поролоном. Крім того, не буде говорити досвідчений вояк — за нього без запрошення візьметься говорити чи блогер-маніпулятор, чи московитський бот, чи наш корисний дурень. Коли солдат не має права висловити свою думку про ті процеси, до яких він щонайбезпосередніше — усією душею й тілом — причетний, це найцинічніше порушення принципу nihil de nobis, sine nobis. Ні слова про нас без нас.
Ви скажете: «Сидячи в казані, каші не вариш»; потрібна дистанція, щоб безпристрасно все аналізувати та оцінювати. Окей, подивімося на життя після армії. Візьмемо найоптимістичніший з усіх сценаріїв: вояк чи воячка, що чесно рубалися кілька років на бойових, звільняються з війська, скориставшись якоюсь із підстав. Ще не минула молодість духу, ще є сили і трохи здоров’я, і людина має бажання робити те, що, на думку частини суспільства, мають робити вояки після повернення — «наводити порядок». Але що ми чуємо? «Я прямо закликаю військових не йти в політику й не піддаватися на такі пропозиції. […] Більшість з них мають ПТСР, завищені очікування та загострене відчуття справедливості. […] Це буде заважати політичній роботі»… Ви скажете мені припинити гортати соцмережі та цитувати неадекватів. «А я цитую Віталія Кіма, нового Міністра у справах ветеранів», — скажу вам я, гірко усміхаючись. Призначення на цю посаду людини без бойового та військового досвіду є ляпасом. Призначення людини, що публічно декларує позицію «ветеранам — замовкнути та лізти в будку» є огидним плювком у душу людям, які потом і кров’ю захищали цю країну. І ця подія, на жаль, пройшла майже непоміченою. Я щиро сподіваюсь, що таке сталось не тому, що більша частина суспільства поділяє такі погляди.
