Росія — надто слабка для військового протистояння із Заходом (принаймні наразі), але може атакувати нас інакше
«Не довіряйте старим ітонцям (випускникам найвідомішої і найчванливішої приватної школи Британії): вони вас зневажають». Таким було нещодавнє послання до східноєвропейських союзників Великої Британії від одного з найближчих радників Владіміра Путіна. У дошкульному інтерв’ю для урядового видання «Российская газета» давній соратник Кремля Ніколай Патрушев заявив, що західноєвропейці на чолі з британцями відточували свою «расистську ненависть» на тих, кого вважали «недолюдьми» зі Сходу, і пафосно додав, що випускник найексклюзивнішої приватної школи Великої Британії «ніколи не сприйматиме естонця чи латвійця як рівного».
Навіть за кричущими стандартами російської пропаганди заява може видатися дивною. Але вона дуже показова. Кремль намагається вбити клин між східною і західною частинами Європи. Грає на тому, що прифронтові держави досі почуваються другосортними членами європейського клубу, що викликають глузування і поблажливе ставлення. Підігріває їхні побоювання, що їх покинуть: що НАТО — «паперовий тигр», як висловився Трамп, і що жодна серйозна країна не ризикуватиме ядерною війною, аби їх захистити.
Натомість західним європейцям Росія намагається навіяти думку, що у східних небезпечно гарячі голови. У тому ж інтерв’ю Патрушев повторив один із головних аргументів Кремля — що Литва хоче втягнути Європу в «ризиковану авантюру», схиливши до нападу на російський напівексклав Калінінград у Балтії. Це теж абсурд: такі країни, як Литва, що межують із Росією, знають, що від війни втратять найбільше, тож навряд її починатимуть.
Перше, про що слід пам’ятати: наразі немає загрози справжньої війни, на зразок тієї, що вирує в Україні з 2022 року. Росія занадто слабка у військовому плані для вторгнення в будь-яку країну НАТО. Вона розбудовує певну військову інфраструктуру, зокрема на кордоні з Фінляндією, але не має солдатів, яких можна було б там розмістити.
Навіть якби росіяни почали збирати сили з українського фронту для наступу на Захід, сусідні країни це помітили б. Вони та їхні союзники відреагували б: залучили б підкріплення, мобілізували б населення й застосували б засоби стримування (зокрема, високоточні удари по Калінінграду).
Росія веде боротьбу в іншому вимірі: це війна нервів, спрямована на наші уми, радше ніж територію. Міністр закордонних справ Польщі Радек Сікорський, озвучивши застереження, що перегукується з тим, про що говорять розвідувальні служби інших союзників, відверто заявив, що Росія планує операцію «під чужим прапором»: інсценований напад, який дасть привід для ескалації конфлікту. Такий сценарій вже спрацьовував у минулому. 31 серпня 1939 року офіцери нацистського СС в польських одностроях напали на радіостанцію в тодішньому німецькому прикордонному містечку Гляйвіц. Вони передали коротке повідомлення й залишили після себе мертві тіла і привід для вторгнення Адольфа Гітлера в Польщу. Радянський Союз застосував подібний трюк проти Фінляндії у листопаді того ж року.
Зараз розглядається сценарій, за яким Росія організовує запуск українських дронів з Польщі або країн Балтії для удару по цілях у Калінінграді. Кремль міг би завиграшки інсценувати таке, наприклад, заплативши українським найманцям. Потім звинуватив би своїх сусідів із НАТО у сприянні атакам і вимагав би вжити контрзаходів: провести розслідування, притягнути до відповідальності, виплатити компенсацію тощо. Якби на дипломатичний шантаж повелися, Росія погрожувала б, а потім і завдала б удару по території НАТО. Такий удар, ймовірно, мав би символічний характер: ніхто не постраждав би й не загинув. Але що далі? Уявіть, що ви прем’єр-міністр Польщі. Якщо ви нічого не зробите, створите жахливий прецедент. Але чи підтримають вас союзники в НАТО, якщо ви завдасте удару у відповідь? Швидше за все, ні. На тлі цих суперечок Росія з мінімальними ризиками і витратами викриє руйнівні розбіжності всередині НАТО.
Велика Британія зараз є особливо слабкою ланкою — не лише тому, що наші виснажені збройні сили мало чим можуть допомогти союзникам, а й тому, що в нас занадто м’який національний менталітет. Шокуючі висновки звіту «Велика Британія під тиском» нового аналітичного «Центру екстремізму й демократичної стійкості Великої Британії», засвідчують, що чверть британців настільки розчарована власною країною, що в разі конфлікту були б готові підтримати Росію чи Іран. Інше опитування, проведене компанією Ipsos, показало, що 48% населення не бажають брати до рук зброю за жодних обставин.
Як би відреагувала наша розколота, відчужена громадськість, якби російський напад (кібератака, бомби, дрони, отруєння — варіантів безліч) спричинив масові жертви? Чи наполягали б ми на жорсткій відповіді, нехай і перед лицем великих ризиків? Чи вимагали б, щоб наші лідери ізолювали нас від усіх європейських ускладнень у надії на спокійне життя в майбутньому?
Наша розгубленість і боязкість є наслідком багаторічного обману. Численні російські атаки на людей і фізичні об’єкти в Британії приховувалися, применшувалися або розглядалися як поодинокі випадки. Відсутність належного розслідування вбивств понад десятка критиків Кремля на британській території і в інших країнах протягом двох десятиліть, спонукала британську авторку Гайді Блейк написати ґрунтовну викривальну книгу «З Росії з кров’ю» (From Russia with Blood). Відтоді як вона вийшла друком 2019 року, нічого не змінилося.
Я щойно повернувся з саміту НАТО в Анкарі, де на паралельних заходах бурхливо обговорювали, як розвиваються й посилюються тактичні дії Росії та що нам слід зробити для зміцнення нашої оборони й стримування. Однак під час офіційних дискусій ця тема майже не порушувалася, передусім через ризик роздратувати президента Трампа; він вважає, що будь-яке обговорення брудних прийомів Росії заплямовує його перемогу на виборах 2016 року. Систематичний хаос, зловмисні дії і пов’язані з ними психологічні ігри, що підтримуються державою, — це брудна справа, яка не досягає офіційного порогу збройного конфлікту. Але це все одно війна, і ми її програємо.
