Українсько-польський діалог ніколи не був легким, особливо з огляду на розбіжності у трактуванні історії. Водночас у перший рік повномасштабного вторгнення, коли поляки відкрили свої домівки для українців, що тікали від війни, а політичні лідери трактували один одного як близьких друзів, видавалося, що історія більше не може стати на заваді близькій співпраці. Але криза, що виникла упродовж останніх місяців, показала, що навіть розуміння спільної екзистенційної загрози не може стати на заваді суперечкам, які цього разу перейшли із політичного рівня на суспільний і безпосередньо впливають на щоденне життя понад мільйона українців, які нині проживають у Польщі.
Чи справді нинішнє загострення у двосторонніх відносинах найсерйозніше? Як нові контакти між українцями та поляками упродовж останніх чотирьох років впливають на бачення народами один одного? Чому українці у Польщі це певним чином «невидима меншина»? Про ці та інші питання Тиждень поговорив із польським журналістом, віцедиректором Польського радіо для закордону та автором подкасту «Po prostu wschód» (укр. «Просто Схід») Пйотром Поґожельським.
— За час, протягом якого ви працюєте у журналістиці й зокрема спостерігаєте за Україною, це вже не перше загострення польсько-українських відносин. Чи, на вашу думку, воно найсерйозніше? Чи, можливо, це все ж таки ефект часу, в який живемо (тролі в соцмережах, російська дезінформація і політична поляризація посилюють відчуття протистояння)?
— Я, мабуть, не пам’ятаю такого серйозного напруження у відносинах між Польщею й Україною. Тобто кризи були, але мені здається, що раніше вони відбувалися переважно на політичному рівні, а цього разу напруження зійшло на суспільний рівень.
У Польщі мешкає понад мільйон українців, тож зрозуміло, що це позначається на повсякденних стосунках між поляками та українцями. Адже кожен поляк, хай то в маленькому чи у великому місті, має дуже багато контактів саме з українцями — на роботі, у магазині чи в ресторані.
Obrzydliwe antyukraińskie hasła na marszu w centrum Warszawy. “Tu jest Polska nie ukropol”, “zerwijcie tę szmatę” (o ukraińskiej fladze). pic.twitter.com/Bv0Do6FNs6
— Patryk Strzałkowski (@PStrzalkowski) July 11, 2023
↑ Марш у центрі Варшави із антиукраїнськими гаслами “Тут Польща, не укрополь”, червень 2023 року
— Мені здавалося, що через ці безпосередні контакти мала б бути якась частка тих, хто, навпаки, змінить свою думку на позитивну. Чи виходить, що якщо це напруження з політичного рівня перейшло на суспільний, то навіть особисті контакти не мають значення?
— Судячи з того, що я бачу в різних опитуваннях, ставлення до українців погіршується. Тож, гадаю, ці особисті контакти не надто допомагають.
Я також маю одне припущення, якому, втім, не маю наукового підтвердження і не знаю, чи соціологи якось вимірюють цей ефект. Мені здається, що для поляка знайомий українець, з яким вони разом працюють чи бачаться десь у магазині, — це ніби трохи інша фігура, ніж загальний образ українців. Тобто цей поляк може симпатизувати умовному Саші з роботи, але загалом українцям — ні. Якби реальність і повсякденні контакти відповідали опитуванням (а згідно з ними, на початку року 28 % респондентів висловили симпатію до українців, а 43 % — неприязнь), то це було б справді дуже погано.
Друга моя теза полягає в тому, що якби цих українців тут не було, можливо, ставлення було б ще гіршим. Але все це, знову ж таки, припущення. Я, на жаль, не бачив досліджень, де було б якось опрацьовано саме ці питання.
А з-поміж тих, що були раніше, цікавим є дослідження громадської думки Центру Мєрошевського. На його замовлення соціологи виміряли ставлення поляків до українців за шкалою соціальної дистанції Богардуса. Зокрема, під час дослідження респондентів питали, чи були б вони проти, якби їхнім сусідом був українець, якби він працював із ними чи став членом їхньої родини. Українці посідали досить високі позиції, і ця дистанція виявилася дуже малою, тобто значна група поляків була готова, наприклад, до того, щоб українець став їхнім родичем. Але мені здається, що це стосується саме знайомих українців, а не стереотипного образу українця. Однак усі ці дослідження відбулися до погіршення, яке маємо зараз.
— В одному зі звітів із опитуваннями, що їх проводив Центр Мєрошевського за 2025 рік, я знайшла цікаві дані. На запитання про особисті контакти з українцями 19 % поляків зазначили, що не мали таких контактів, але лише 10 % не певні у своєму ставленні до українців. Отже, для 9 % це ставлення сформоване не прямо, а через медіа, політичний дискурс чи соціальні мережі.
— Так, це трохи збігається з тим, що я кажу. Тобто існує такий узагальнений образ українця, якого ми, можливо, не дуже любимо, але от колегу з роботи ми любимо. Проте справді є частина людей, які не мають контакту. Втім, я маю зазначити, що дивлюся з перспективи Варшави: може, якщо хтось живе у невеликому містечку, то там усе виглядає інакше.
Водночас є ще один цікавий аспект.
З одного боку, українці є всюди в Польщі, з іншого — якщо у них і є контакти із поляками, то вони дуже поверхневі. Нещодавно вийшло дослідження «Krytyka Polityczna» під назвою «Ми тут не вдома», де наведено вже не кількісні, а якісні дослідження на основі розмов із 25 українцями, які мешкають у Польщі. Ці респонденти також звертають увагу на те, що їхні контакти є дуже поверхневими. Навіть ті, хто вже роками живе в Польщі, мають вкрай мало таких близьких контактів і не знайшли друзів серед поляків.
Тож видається, що українці в Польщі — це така трохи невидима меншина. Ти їх чуєш, коли сідаєш в автобус, коли хтось розмовляє у кав’ярні чи ресторані. З іншого боку, однак, поляки не вступають з ними в більш тісні стосунки. І це теж трохи парадоксально, бо є попередні дослідження, які саме про це й свідчать: що поляки хотіли б, аби іноземці, які мешкають у Польщі, працювали, дотримувалися закону, сплачували податки та мали легальний статус перебування. І загалом українці в Польщі всі ці умови виконують. Тільки, на мою думку, проблемою є політичні та історичні наративи. Ці помилки робляться з обох боків — і з вашого, і з нашого. І це найбільше впливає на ставлення до цієї меншини. Українці в Польщі ніколи не мали такого негативного іміджу, як, наприклад, поляки у Великій Британії.
Вроцлав, червень 2022 року. Фото: Ольга Ворожбит
У нас, наприклад, немає Ukrainian jokes, так само як є, скажімо, Polish jokes у США чи Великій Британії. Немає таких негативних виразів, як «Polnische Wirtshaft», як у Німеччині. Там це було багато років тому і зараз змінилося, але, наприклад, існував зневажливий вираз щодо того, як поляки виконують свою роботу. Немає таких жартів, як-от у Німеччині, мовляв, «їдь на відпочинок до Польщі, твоя машина вже тут», — із натяком, що поляки крали машини. Ще один анекдот: «Поляк їде на машині. Хто за кермом? Німецький поліцейський». Всього цього немає у ставленні до українців. Ця здебільшого негативна думка про українців у Польщі випливає саме з історико-політичного діалогу.
Я б також додав сюди ще один фактор, якого не бачив у дослідженнях, але про який іноді чую: українці, які працюють у Польщі, наприклад, допомагаючи в будинках поляків, часто створюють дуже негативний образ України як бідної та корумпованої держави. Я розумію, що їм якось треба виправдати свою присутність у Польщі, але вони не беруть до уваги, як погано це впливає на імідж усієї України в очах поляків.
— Чи є в Польщі якісь громади, де ставлення до українців краще, ніж в інших громадах?
— Теоретично завжди кажуть, що у великих містах ставлення краще, бо люди більше звикли до іноземців, але якогось одного особливого прикладу я не можу назвати.
Нещодавно я мав розмову з дослідницею Оленою Бабаковою для свого подкасту «Po prostu wschód» (укр. «Просто Схід» — Ред.). І ми міркували саме над цим питанням. Олена нагадала мені одну цікаву річ: 2022 рік став своєрідним зіткненням поляків з інакшими українцями, тобто з тими, хто має роботу, добре заробляє, часом краще за поляків, з українським середнім класом. І це було певним чином розривом шаблону. І я не певен, що частина поляків з цим змирилася. Маю на увазі, з тим, що українець — не якийсь «молодший брат», якого треба повчати, для якого ми будемо адвокатом, щоб він увійшов до ЄС та НАТО, будемо казати йому, як поводитися, і так далі… І тут приїжджає хтось на умовному «Мерседесі», заробляє так само або й більше, живе так само, як живуть у Польщі, і я не знаю, чи частина поляків це прийняла, чи це їх не дратує.
Ще одна річ, яка, на мою думку, має досить велике значення, — це те, що українці в Польщі дуже помітні. Тобто те, як ви проводите час на прогулянках, на вулиці, на пікніках, у ресторанах чи кавʼярнях, трохи відрізняється від того, як проводить час більшість поляків. До того ж люди, які розмовляють іншою мовою, завжди більше впадають в око. Але у мене є один приятель, який, наприклад, каже, що без молодих українців Варшава зараз була б просто мертвим містом.
Бо коли ти йдеш по Віслинських бульварах у Варшаві чи кудись у центр — на Новий Світ, Краківське передмістя, — ці вулиці просто живуть завдяки молоді з України чи з Білорусі, адже значна частина з них розмовляє російською. І це також робить цю меншину саме в цей момент помітнішою.
І це, знову ж таки не ті, хто потребує допомоги, а саме ті, хто витрачає гроші. Вони також порушують усталений образ меншини, яка мала б десь там спокійно, тихо працювати, можливо, навчатися у виші, а вони тут виходять і живуть, власне, так само, як поляки.
Тут ще варто додати, що Польща протягом десятиліть була моноетнічною державою, де місцеві меншини (чи то білоруська, чи українська) були тісно інтегровані в державу і не підкреслювали своєї ідентичності, відмінної від польської. Приїзд мільйона українців став справжнім шоком для частини поляків. Суто польськомовне середовище раптово перетворилося на багатомовне.
— Мені видається, що ми в Україні не до кінця розуміємо, наскільки глибокою травмою є тема Волині для поляків. Але водночас значна частина поляків, попри територіальну близькість, також не зовсім розуміє все те, що відбувається в Україні, — від воєнних «буднів» до історії, до українців, які нині шукають опору у сучасній боротьбі та для яких, наприклад, УПА — це спогад, власне, про боротьбу із Радянським Союзом та тоталітарним режимом. Чи згодні ви з цим?
— Коли у Польщі говорять про УПА в новинах або пишуть якийсь контекст у друкованих ЗМІ, в інтернеті чи на телебаченні, то найчастіше кажуть, що УПА відповідальна за винищення 100 тисяч поляків на Волині та у Східній Галичині. Іноді трапляється, що хтось додає наостанок одне речення про те, що українці пам’ятають УПА як формування, яке боролося проти Радянського Союзу. І це, на мою думку, дуже велика проблема. Саме те, що ці два сприйняття УПА, ці дві площини повністю розходяться в Україні та Польщі. У вас є лише Радянський Союз і немає Волині, а у нас є лише Волинь, а немає Радянського Союзу. Я навіть мав думку, що якби Володимир Зеленський якось захотів, скажімо, виправити цю ситуацію із назвою Центру ССО імені героїв УПА, то міг би додати «які боролися із Радянським Союзом». Гадаю, це могло б допомогти у цій справі, принаймні з польської перспективи.
Тож, справді, виникає асиметрія. Адже, крім цього інакшого сприйняття УПА, у Польщі існує величезний інтерес до історії, і так було завжди. І він набагато більший, ніж в Україні. Ці історичні питання постійно виринають у політичних дебатах. Наприклад, партія «Право і справедливість» (ПіС) багато років намагалася грати на антинімецьких настроях. Хоча, на мою думку, це не зовсім спрацьовувало, але, мабуть, для частини електорату це було важливо. Зараз є антиукраїнські настрої.
І ці настрої, на мою думку, також здебільшого випливають з історичного підходу. Водночас дійсно, обидві сторони взагалі не мають чутливості до історичної пам’яті іншої зі сторін.
Мені здається, що наші політики трактують історію інструментально, але водночас протягом багатьох років вона була дуже важливою для поляків. До того ж тема Волині протягом десятиліть була табу в Польщі. У ПНР про це взагалі не можна було говорити. Так само, як у вас про УПА. Водночас Зеленський та його оточення, на мою думку, ставляться до історії також суто інструментально.
Тобто вона не є частиною його сімейної історії. Навряд чи можна стверджувати, що в родині Зеленського плекали пам’ять про УПА.
— А як щодо інформації про війну та воєнні «будні» українців?
— Коли ж ідеться про інформацію щодо обстрілів Києва та інших міст, то, звісно, алгоритми впливають, особливо якщо хтось споживає інформацію лише із соцмереж. Але якщо говорити, наприклад, про новини на телебаченні, то про російсько-українську війну там ідеться постійно. Хоча іноді виходить дуже кумедно. Кілька днів тому я дивився теленовини, і там спочатку йшлося про цю польсько-українську кризу. Потім була якась інша тема, щось про внутрішні польські проблеми, а тоді вже тема про обстріли українських міст. Так, трохи хитро розділили ці теми, але російсько-українська війна постійно фігурує у наших новинах, ніхто про це не забуває. Звісно, ці повідомлення не на першому місці у випусках теле- та радіоновин, але вони не на першому місці вже добрих кілька років.
— Чи памʼятаєте, що про Волинську трагедію говорили у вас у школі? Якщо говорили тоді, коли ви там навчалися.
— Я вже не памʼятаю, чи говорили. Але у 1980-х, коли я навчався у школі, Волинь як тема — це було табу. Про це говорили хіба «на кухнях», між собою. Однак за часів ПНР, наприклад, випускалося багато книг і популярних фільмів про боротьбу з так званими українськими бандами в Бещадах (гірський регіон на кордоні між Польщею, Словаччиною та Україною, — Ред.). Про це зокрема згадує історик Ґжеґож Мотика у розмові із журналістом та істориком Анджеєм Бжезецьким у книзі «Ігри з пам’яттю. Про історичну політику, Польщу, Україну та Росію», яка щойно вийшла у Польщі. Мотика та Бжезецький зокрема приходять до висновку, що таким чином влада компенсувала мовчання про Волинь. І якщо тема Волині була табу, то про боротьбу з «українськими бандами» в Бещадах можна було говорити багато. Ця боротьба також мала виправдовувати операцію «Вісла» і вписувалася у польсько-радянську дружбу, адже СРСР боровся з «бандами УПА» у Карпатах.
— В інтервʼю виданню onet.pl голова Комісії закордонних справ Сейму Польщі Павел Коваль нещодавно процитував фразу генсека ООН про те, що між близькими народами найскладніше працювати з історією, а найпростіше — коли йдеться про майбутнє. Але польські політики кажуть, що «Україна з Бандерою не ввійде до ЄС», тобто виходить, що минулим блокується майбутнє…. Чи ні?
— Це залежить від того, як дивитися та що розуміти під поняттям «майбутнє». Якщо дивитися на майбутнє з погляду польських політиків, то воно закінчується десь восени наступного року, адже тоді відбудуться парламентські вибори. І вони мислять саме в цих категоріях. Я справді вже починаю сумніватися, чи хтось узагалі мислить якимись категоріями, наприклад, Єжи Гедройця (видатний польський публіцист і фактично архітектор польсько-українського примирення, також обстоював ідею стратегічного союзу Польщі із незалежними Литвою, Білоруссю та Україною, — Ред.), якимись великими ідеями. І навіть починаю сумніватися, чи вони взагалі мислять в економічних категоріях. Бо все це цькування України — лише щоб заробити бали на виборах.
Познань, червень 2022 року. Фото: Ольга Ворожбит
Хоча, заради справедливості, слід додати, що заклик Пшемислава Чарнека, офіційного кандидата партії «Право і справедливість» на посаду прем’єр-міністра у разі можливої перемоги на виборах наступного року, призупинити військову допомогу Україні через історичні питання, викликав обурення в самій партії. На це відреагував навіть (лідер партії — Ред.) Ярослав Качинський, оскільки ці слова вписалися в кремлівську пропаганду, а переважна більшість польської політичної сцени є антиросійською.
Бізнес, безперечно, налаштований на співпрацю. Для бізнесу, принаймні для тієї його частини, яка бачить інвестиційні можливості в Україні та в Європейському Союзі, — це, безперечно, було б добре. Але, на мою думку, політики зараз однозначно думають лише про вибори.
З іншого боку, я теж не знаю, що думати після того, що нещодавно написала «Українська правда» про Залужного та Зеленського і про те, що влада в Києві міркує про вибори восени і то цього, а не наступного року. Тож я вже замислююся, що, наприклад, Зеленський теж не може зробити якийсь крок назад у відносинах з Польщею, бо тоді ніби виглядатиме як слабак.
Праві польські політики грають на українському питанні. Минулого року Рафал Тшасковський (мер Варшави та кандидат у президенти на той час, — Ред.) теж підігравав цій антиукраїнській стороні. Так само він, наприклад, висловлювався щодо скасування програми підтримки для сімей з дітьми «800+» для українців. Тільки от, як відомо, це не дало жодного ефекту, бо праві й так йому не довіряють. Тож, хай що робитиме, для них він завжди залишатиметься чужинцем.
І всі ці популістські кроки, як, наприклад, екстрадиція українця, який зловив сома у Варшавському озері. Причому за кілька тижнів після того випадку сталася схожа ситуація із пʼяним поляком у Дрездені, який теж ловив рибу в озері історичного комплексу. Він отримав лише штраф, а депортувати його важко, бо, як відомо, він може повернутися до Німеччини, адже кордону, власне, немає. Також щодо того українського блогера, який заїхав на авто до високогірного озера «Морське око» у Татранському національному парку. За свої дії він отримав пʼятирічну заборону на вʼїзд до Польщі, натомість австралійський турист за схоже порушення — тримісячну заборону на керування транспортними засобами у Польщі.
Польський (ліберальний, — Ред.) уряд намагається зрівнятися в популізмі з правими політиками. Мені здається, що у нас немає такого мислення, як, наприклад, у румунського президента Нікушора Дана, який послідовно дотримується своїх поглядів. А у нас це трохи виглядає, що як вітер подув, так і курс змінився.
Підсумовуючи: 2026 рік Сейм Польщі оголосив роком Єжи Гедройця та Юліуша Мєрошевського. Обидві ці постаті виступали за незалежність України, Білорусі, Литви й саме на тій засаді, що ми маємо підтримувати ці країни, коли вони стануть незалежними. А тепер, видно, цим роком ми просто покладемо край усій цій спадщині. Бо я не бачу політиків у Польщі, які мислили б якимись великими ідеями.
— Чи спадщина Гедройця більше не важлива для сучасної Польщі?
— Ні, по-перше, не можна використовувати так звані загальні квантифікатори, тобто «всі поляки», «Польща», «українці», «Україна». Є різні сили… Мені здається, що серед більшості польської політичної еліти домінує саме такий популістський підхід, про який я згадував. Їм видається, що вже немає сенсу підтримувати Україну, Білорусь, Литву, ми маємо дбати про свої інтереси, й усе. А через ці панівні антиукраїнські настрої для них уже немає сенсу підтримувати Україну на рівні гасел, політично, чи, скажімо, коли йдеться саме про цю інтеграцію з Європейським Союзом. Але ж і досі є певні інтелектуальні кола, які стверджують, що це важливо. Питання лише в тому, наскільки вони мають вплив на владу.
Нещодавно на порталі Wirtualna Polska була також стаття авторства Збіґнєва Парафіяновича із цього, так би мовити, другого табору. Він пише про те, що загалом Україна вже незалежна, українці нібито зміцнили свою державу, тож можна вважати, що доктрина Гедройця вже реалізувалася. Бо в цьому ніби як і була її суть. Але, на мою думку, це хибний підхід, тому що насправді Україна все ще потребує певної підтримки. І узагальнення, мовляв, підтримка не потрібна, бо влада не хоче боротися з корупцією, також означають ігнорування частини суспільства, яка все-таки має інші прагнення і хоче, щоб ця держава виглядала як держави Заходу, а не як Росія. І це, безперечно, треба постійно підтримувати, тому я гадаю, що відмовлятися від доктрини Гедройца ще зарано.
— Станом на листопад 2026 року в Польщі навчалося понад 280 тисяч українських учнів і студентів. Чи зможуть ці діти в майбутньому стати «містком порозуміння» для обох країн? Чи все ж таки ні, з огляду на повідомлення про булінг у школах (а часто можна почути про булінг саме українських дітей)?
— Наприклад, у школі моєї доньки цього немає. Нещодавно вони мали велике шкільне свято, і діти з України на ньому заспівали пісню українською мовою. Все виглядало дуже природно, і я не чув, щоб там щось подібне траплялося. Але це не означає, що в інших школах не трапляються випадки булінгу. Звісно, що трапляються. До того ж не лише в школах — нещодавно у Бєльсько-Бялій стався випадок, коли ображали українських дівчаток (Йдеться про випадок із українськими підлітками у громадському транспорті міста Бєльсько-Бяла, що набув широкого розголосу — Ред.). Жертви таких інцидентів пізніше віддзеркалюватимуть те ставлення, яке було до них. І якщо повернуться в Україну, а тут, у Польщі, до них ставилися погано — то, звісно, у дорослому житті вони про це згадають. Якщо ж ставилися добре, також.
Також це залежить від того, якого вони віку. Припустімо, що у старшій школі, десь по 14–18 років. Це вже досить важливий період — з’являються перші стосунки. Це теж будуть спогади на все життя, тому я гадаю, що з погляду Польщі добре ставлення до українських дітей і молоді принесло б дуже велику користь, особливо з огляду на те, що це діти, які вивчають історію з польських підручників. Тобто польську версію історії. Я не кажу, що ця візія є якимось чином пропагандистською, адже Польща — це не Росія. Але це все-таки польський підхід до того, що відбувалося. Тож, з погляду Варшави, людина, яка закінчує польську школу, могла б бути для нас корисною. Тобто вона, можливо, працюватиме в якихось установах, що об’єднують наші країни, може, створить багатокультурну сім’ю, і це вже буде позитивно.
Однак залишається питання, скільки з цих дітей хоче повернутися і справді повернеться до України. Я іноді маю розмови з українцями у Польщі, які не володіють польською досконало, але, наприклад, хочуть залишитися, бо кажуть, що їхні діти вже прижилися в Польщі. У них уже є друзі, вони ходять до школи, хочуть вступити до університету тут. Тож, мабуть, це може бути більшою проблемою для України, адже ці діти частково стануть таким собі втраченим поколінням. А з погляду Варшави, це дійсно група, яка може відіграти позитивну роль у наших відносинах.
— Як журналістові, що живе нині в Польщі, але дуже глибоко перебуває в контексті Польщі та України, як вам здається: які теми у публічному просторі та журналістиці могли б посилити розуміння народами один одного?
— Гадаю, бракує присутності української попкультури в Польщі та польської в Україні. Класно, коли українці зʼявляються в продуктах нашої попкультури, наприклад, під час опитувань громадської думки на вулиці польським телебаченням. Коли знімаєш у Варшаві, то, звісно, там обов’язково трапиться хтось з України. І наше телебачення, звичайно, це показує, не вирізає. І це класно. Це ніби демонстрація, що ці люди — теж мешканці Польщі й мають свої погляди на якісь там теми.
Гадаю, цього має бути більше. Також треба більше українських програм, які були б доступні у Польщі, а польських в Україні, бо, наприклад, Netflix в Україні та Польщі відрізняється. Я не можу переглянути українські фільми на Netflix, мешкаючи в Польщі. Трохи є, щоправда, фільмів у кінотеатрах. Минулого року був фільм «Антарктида» українського мандрівника Антона Птушкіна, і навіть непогано продавався в Польщі, причому не тільки серед українців. Було б добре більше української музики на радіо, а у вас польської.
Пам’ятаю, що після початку повномасштабного вторгнення у нас по радіо крутили трохи української музики, але це, звісно, пісні «Океану Ельзи» і ще «Я — солдат» гурту «5’nizza». Не маю уявлення, чому ця пісня така популярна в Польщі, але хтось її тоді десь відкопав. До речі, цікаво, що найпопулярнішою українською піснею у Польщі вже довго залишається пісня VovaZiLvova та Mirami «Сексуальна». Часто, як заходжу у наш магазинчик на мікрорайоні, продавчиня там слухає якесь радіо VOX FM чи Radio ESKA, і грає ця пісня.
Я також вважаю, що варто було б створити таке телебачення, як німецько-французький телеканал ARTE. Там вони не лише висвітлюють двосторонні відносини, а дають перспективу обох країн щодо окремих повсякденних питань. Наприклад, є проблема вивозу сміття чи долання депресії, й вони подають фото- та відеоматеріали із Німеччини та Франції. У нас можна було б зробити так, щоб знімали в Україні та в Польщі. Проблема в тому, що поляки взагалі не мають уявлення, як живуть українці. Ми дуже погано знаємо одне одного.
Також мені здається — але, знову ж таки, це з моїх спостережень, — що частина українців тут і самі передають негативний образ України. Це часто ті, хто мігрував до 2022 року, і я припускаю, що таким чином вони хочуть виправдати своє рішення. І саме ці люди часто розповідають якісь неймовірні історії про Україну і передають тим полякам, у яких працюють
