«Красива пастка — вічний пошук успіху і щастя» (Бумбокс, «Залишайся»)
У видавництві «Комубук» вийшла книга, яка вміщує дві невеличкі праці німецького мислителя, корейського походження, професора Берлінського університету мистецтв Бьончхоль Хана (Byung-Chul Han): «Суспільство втоми» (2015, переклад Анни Дзюбан) і «Психополітику» (переклад Катерини Міщенко). Хан — один із найяскравіших представників сучасної континентальної філософії. На сьогодні він, мабуть, належить до числа ключових постатей в осмисленні культури пізнього капіталізму і тієї форми суб’єктивності, яку формує неоліберальне суспільство протягом останніх десятиліть. За бажання можна прочитати інтерв’ю з Бьончхоль Ханом — філософом, що живе навпаки — на сайті іншого, не менш актуального українського видавництва «Контур» або ж ознайомитися з перекладом есею «Політика прекрасного» зі збірки «Порятунок прекрасного» (Han Die Errettung des Schönen, 2015).
Хан вибудовує свої книги дуже просто. Він не ускладнює речення, хоч і пише німецькою, яка не є його рідною мовою. Його тексти характеризуються простотою граматичної форми, а письмо — це часто гра слів, при цьому кожне речення є замкненим висловом, чітким і зрозумілим. «Суспільство втоми» Хан починає з переосмислення міфу про Прометея: «Прометея як суб’єкта самоексплуатації охоплюватиме нескінченна втома. Він — прообраз суспільства втоми». Втома, за Ханом, — головна характеристика суспільства досягнень: «Суспільство майбутнього також могло б називатися суспільством втоми». Нині людство живе в часи, коли різноманітні «експерти» дають нам поради, як жити, чим харчуватися, у що вдягнутися, як доглядати за фігурою, що потрібно (обов’язково) прочитати, куди вкласти свій час і кошти. Іншими словами, суспільство, зосереджене на досягненнях, ставить перед нами чітке і ясне запитання: чим ми маємо займатися, щоб стати щасливими, успішними, заможними? Але, попри всі «досягнення», це суспільство має депресію, розлад дефіциту уваги та гіперактивності, емоційну нестабільність та синдром вигорання. Все це в сумі утворює «патологічний ландшафт початку XXI сторіччя». Сучасний світ, пише автор, уже не є дисциплінарним суспільством (за Фуко), яке складається з лікарень, божевілень, в’язниць, казарм і фабрик. На його місті вже давно постало нове суспільство, яке складається з фітнес-студій, офісних веж, банків, аеропортів, торгівельних центрів і генетичних лабораторій. На зміну суспільству заборон (негативному, дисциплінарному, примусовому) прийшло суспільство досягнень (Yes we can — так, ми можемо)! Суспільство досягнень орієнтується на позитив. У центрі всього — вже не заборона, не наказ, не закон, а проєкт, ініціатива, мотивація.
«Депресія поширюється там, де накази та заборони дисциплінарного суспільства поступаються особистій відповідальності й ініціативі. До хвороби насправді призводить не надмір відповідальності та ініціативи, а імператив продуктивності як новітній наказ пізньомодерного суспільства праці [Arbeitsgesellschaft]» (Хан, «Суспільство втоми»).
Так звана «остання людина» тільки те і робить, що працює. Нарікання депресивного індивіда на те, що ніщо не можливе, може мати місце лише у суспільстві, яке вірить, що немає нічого неможливого. «Неспроможність могти призводить до деструктивних докорів та автоагресії», — пише Хан. Таким чином, депресія — це захворювання суспільства досягнень, яке страждає на надмірну позитивність. Надмірна позитивність вимагає надмірної стимуляції, інформативності та додаткових імпульсів. А проте багатозадачність у випадку людини веде до регресу. Позбавляючи себе елементів споглядання, людина впадає в смертельну гіперактивність. Таким чином, суспільство праці та досягнень не має свободи, бо побудоване, щоб генерувати нові форми примусу. Таке суспільство не є вільним і не здатне забезпечити дозвілля людей. Ба більше, воно є радше суспільством праці, в якому пан сам стає рабом. Це суспільство потерпає від депресії, емоційно нестабільне і схильне до синдромів вигорання. Парадокс у тому, що гіперактивність не допускає вільної дії. Суспільство досягнень крок за кроком перетворюється на суспільство допінгу. Надмірна активність спричиняє надмірну втому та виснаження.
«Сьогодні ми більше не працюємо заради власних потреб, ми працюємо на капітал. Капітал створює свої потреби, які ми хибно сприймаємо за власні… Чи не став капітал новим Богом?» (Хан, «Психополітика»).
«Суспільство втоми» чи «Суспільство вигорання» (Müdigkeitsgesellschaft) — книга, що відображає дух нашого часу. Натомість у «Психополітиці» йдеться вже про те, що людство наближається до доби цифрової психополітики. Сучасна людина живе в особливий історичний момент, коли свобода породжує примус. Парадоксально, але спроможність породжує більше примусів порівняно з дисциплінарною повинністю. Психічні хвороби, як, наприклад, депресія чи вигорання, пише Хан, є виразниками саме кризи свободи. Психополітика розкриває приховані механізми, хитрі маніпуляції та інструменти керування нашою свідомістю. Ними послуговуються різноманітні мотиваційні «гуру» — амбасадори ідеології пізнього капіталізму, ідеологія якого ґрунтується на тому, що кожен може стати успішним, заможним, красивим, якщо докладе зусиль або відкриє приховану чакру фінансового потоку. Але, як зазначає автор, «занадто активне підвищення продуктивності призводить до душевного інфаркту».
Капітал Макса Вебера (в його праці «Протестантська етика і дух капіталізму», 1905) — це аскетичний капіталізм накопичення, який слідує раціональній логіці. Натомість споживацький капіталізм неоліберального суспільства, про який пише Хан, зумовлений нематеріальним способом виробництва, капіталізує емоції. «Емоція сьогодні піднялася до рівня засобу виробництва», — зазначає він. Споживацький капіталізм грає на емоції, щоб створити «більшу кількість купівельних стимулів та потреб». Ми споживаємо не речі, а емоції. Ви не можете безкінечно споживати речі, а емоції — так. Емоції — це безмежне поле споживання, а сучасний менеджер — мотиваційний тренер. В межах капіталізму емоцій відбувається гейміфікація життєвого та трудового світу, а «цифрова оптика» робить можливим нагляд за індивідом із будь-якого кута. Нова ера (те, що Хан називає Другим Просвітництвом), ця ера варварства даних, яка призводить до нового витка нігілізму, зветься датаїзмом (де в центрі всього — потік даних).
Розмірковуючи про природу влади, Хан зазначає, що сьогодні вона «не обмежується придушенням спротиву й примусом до послуху». Влада, яка ґрунтується на насильстві, більше не є найвищою силою. Саме коли питання влади не виникає, її присутність і стає безумовною. Справжня влада діє тихо, «вершиться без потреб про себе нагадувати». Влада більше не робить людей покірними, а намагається зробити їх залежними, пише автор. Хан протиставляє дисциплінарне суспільство суспільству контролю, порівнюючи крота (мешканця закритої системи) та змію (яка відкриває простір завдяки руху). Кріт-робітник протиставляється неоліберальній змії — підприємцю. На зміну суверенній владі (яка займалась катуванням) прийшла дисциплінарна (яка стискала тіло в системі норм). Але біополітика (за Фуко) як техніка управління дисциплінарним (капіталістичним) суспільством (біологічним, соматичним, тілесним) більше не підходить неоліберальному режиму, бо він експлуатує вже не тіло, а психіку. На зміну біополітиці приходить неоліберальна психополітика, яка послуговується цифровою технікою.
«Дисциплінарна влада, яка значними потугами утискає людей у корсеті наказів та заборон, не ефективна. Значно ефективніша владна техніка, що створює умови, в яких люди добровільно підпорядковуються панівному порядку» (Хан, «Психополітика»).
У цій новій парадигмі на місце дисциплінарної ортопедії заступають естетична хірургія та фітнес-студії, пише Хан. На сцену виходять чисельні «воркшопи із селфменеджменту, мотиваційні вікенди, семінари особистісного зростання або ментальні тренінги», які обіцяють «самооптимізацію» та «підвищення ефективності». Саме вони керують неоліберальною технікою панування. В новій бульбашці експлуатується не тільки робочий час, а вся особистість індивіда, його увага і навіть життя. Експлуатується вже не просто тіло, а душа. Її виснаження в умовах неоліберального режиму супроводжується психічними захворюваннями — депресією та вигоранням. Ідеологія «Євангелія безмежних досягнень та оптимізації», де людська особистість цілковито підкорюється диктату позитивності, хибна, бо не враховує негативності, яка зберігає вітальність життя.
«Сьогодні зберігається кожен клік, який ми робимо, кожне пошукове слово, яке вводимо. Кожен крок у мережі помічається і реєструється. Наше життя повністю відображається у цифровій мережі. Наш цифровий габітус дає дуже точний відбиток нашої особистості, душі, можливо, більш точний чи повний, ніж наше власне уявлення про себе» (Хан, «Психополітика»).
Книга Хана «Психополітика» критикує конспірологічну «доктрину шоку» Наомі Кляйн та теологію неоліберального ринку Мілтона Фрідмана. Тексти цих двох — апологія лібералізму, цьому режиму, який оперує шоком, спустошуючи душу людини, роблячи її беззахисною і «готовою до радикального перепрограмування». Травмованих і паралізованих «катастрофою» людей неолібералізм підкорює собі. Це вже не Орвелівська наглядацька держава з її телеканалами й камерами тортур, пише Хан. Ми маємо справу з цифровим паноптикумом із його інтернетом, смартфонами та Google-окулярами. «Тут не катують, а твітять і постять». Смартфон тепер замінює камеру тортур. Місце примусових зізнань заступає добровільне оголення. Ми маємо справу вже не з новим владним концептом, не з контролем минулого, а з психополітичним управлінням майбутнім. Ми думаємо, що комунікуємо одне з одним, а насправді намагаємося встановити контроль над іншими та самими собою.
Який вихід бачить Бьончхоль Хан? Він вважає, що саме не активне, а споглядальне життя робить людину тим, чим вона має стати. Епоха, в яку ми живемо, є епохою втрати споглядальності. Хан пише, що «негайна реакція, слідування будь якому імпульсу — це вже хвороба й занепад, симптом виснаження». Формула «більше діяльності — більше свободи» є хибною. Сучасній людині бракує спокою, зупинки, відсутності активної діяльності й занурення в те, що Хан називає «повним міжчассям». Це стан, про який можна сказати «я волів би цього не робити». Таке собі «спокійне не-діяння». Мистецтво життя, «як практика свободи», підсумовує автор, має набути форми депсихологізації. Треба піднестися над горизонтальним, «над чистою поінформованістю і мережевістю». Індивід має зодягнутися в «ідіота», щоб стати фігурою спротиву насильству консенсусу. Мати відвагу стати єретиком (володіти правом вільного вибору), ухилитися від ортодоксії й таким чином врятувати «магію аутсайдера» — ось що потрібно сучасній людині, яка хоче чинити опір неоліберальним технікам влади.
«Ідіот не “комунікує”. Тобто комунікує з не-комунікабельними. Він загортається у мовчання. Ідіотизм створює вільні простори мовчання, тиші й самотності, де можливо сказати щось справді варте того, щоб бути сказаним» (Хан, «Психополітика»).
