Сучасна Україна вже п’ятий рік успішно відбиває повномасштабний напад Росії, чим дивує світ та міняє геополітичну реальність усталену десятиліттями. Водночас мобілізаційні процеси змінили внутрішню соціальну ситуацію та ліберальні наративи. Простежити це можна на всіх рівнях: від закордонних ЗМІ, що висвітлюють в одному сюжеті шлях військовика і «ухилянта», до міських байок про «перегини мобілізації», що їх можна почути від таксистів і торговців крамом на базарах. Насправді ж державі Україна вдається непогано балансувати на межі між демократією та обмеженнями військового часу, зокрема через певне, свідоме чи підсвідоме засвоєння уроків сторічної давнини. Які ж це уроки? Щоб дізнатися, звернімося до мемуарів часів першої війни за Незалежність.
Мобілізація в УНР: між добровольцями та примусом
Українське військо, якому випала доля боронити першу самостійність у Х столітті, формувалося стихійно і в умовах безлічі протиріч: від небажання першої УНР і мілітаризму взагалі та до тенденції до козацької традиції в часи Гетьманату, але в умовах протидії німецьких «союзників». У 1917–1918 роках нечисленні частини організованих військ комплектувалися переважно із добровольців — колишніх військових царської армії, українізованих частин, колишніх полонених, гімназистів тощо. Коли ж Директорія УНР підняла повстання проти гетьманської влади, то вперше вдалася до мобілізації. Причому у Наказі Армії Української Народної Республіки за 25 листопада 1918 року зазначалося, що потрібно:
«Скласти армію Української Народної Республіки для оборони Української Народної Самостійної Республіки і захисту всього трудового народу України. Обов’язок кожного вояка захищати всіх, хто живе на Україні, від якої б то не було кривди і несправедливости, та доглядати за тим, аби ніщо не робилося всупереч наказам Директорії і не порушено ладу на Україні».
Параграф 5-й цього документа наголошує на необхідності наявності національної свідомості у новобранців: «Із охочих людей в армію приймати лише тих, що визнають Самостійну Українську Народню Республіку». Цей пункт у тодішніх умовах був радше продиктований комуністичною загрозою, адже присутність більшовицьких агітаторів призводила до розбрату у частинах. Водночас, якщо провести паралель із сьогоденням, де-юре таким «визнанням» можна вважати наявність українського паспорта. Однак де-факто рівень національної свідомості в суспільстві й досі вимірюють переважно соціологи, замість того щоб її формування стало одним із ключових елементів державної політики зі зміцнення обороноздатності.
За себе чи за державу?
У середньостатистичного українця, який сто з лишком років тому жив на Харківщині, Київщині чи Херсонщині найчастіше була мотивація боронити хіба свою малу батьківщину. Це було продиктовано і його рівнем знань, і попередньою імперською завойовницькою політикою, яка аж ніяк не сприяла бажанню йти гинути десь на Балканах чи біля берегів Японії.
У спогадах генерала армії УНР Миколи Капустянського серед головних причин невдач тодішньої держави на фронті згадуються нестача досвідчених старшин, революційний і хаотичний характер формування більшості військових частин, відсутність належного військового вишколу мобілізованих та переважання у селян прагнення захистити власне господарство, а не державу. Цим бажанням добре скористалися більшовики, ладні обіцяти будь-що, аби внести у лави українців розбрат. Чітке, хоч і брехливе гасло «землю — селянам» було значно зрозуміліше більшості мобілізованих, які не чинили опору під час мобілізації, проте готові були втекти за першої ж нагоди. Причому не лише тому, що їх лякала смерть чи поранення, а й тому, що не хотіли пропустити момент, коли ту бажану землю почнуть ділити.
Водночас за наявності чіткої мети українці були готові до мобілізації. Хорунжий Армії УНР Іван Вислоцький описував масовий добровільний приплив озброєних селян під Київ у грудні 1918 року: тоді українці об’єдналися у бажанні вигнання німців і проти засилля російських чиновників. Це саме спостерігав і генерал-хорунжий Армії УНР Всеволод Петрів:
«В місто вливається полк за полком, ряди як з-під землі вирослих військ, що з веселими піснями стрункими лавами йдуть займати призначені їм кватири, а за ними довгими валками йдуть селянські вози, на яких поважні сивовусі дядьки везуть харчі своїм синам побідникам.
Українське село вливалося в золотоверхий Київ, свою столицю — чорнозем змивав чужинецький намул. Українська мова перестала бути в цю хвилину контрреволюційною, українська державність — німецькою вигадкою».
Те, що за два місяці замість тієї єдності знову почалися розбрат і отаманщина, — наслідок відсутності державницького мислення у населення. Навіть усвідомивши свою належність до УНР, мало хто із колишніх підданих імперії чітко розумів, що лише у своїй державі можлива уся «своя правда і воля» — зрілому політичному мисленню просто ніколи було сформуватися. Інша річ сьогодні, коли впродовж трьох десятиліть в Україні хоч і не без проблем, але сформувався патріотичний дискурс, спільний для цілої країни.
Готовність державного апарату
Мобілізація завжди проходить у взаємодії державного апарату із громадянами. Тож у 1919–1920 роках багато очевидців покладали відповідальність за її результати на діяльність молодих державних структур УНР. Командувач Північної групи військ Директорії Володимир Оскілко наголошував, що армія УНР спочатку створювалася переважно для антигетьманського повстання, а після його перемоги виявилася неготовою до швидкої реорганізації у регулярні збройні сили. Тобто в 1919 році Винниченко і Петлюра збирали військо фактично за соціалістичними та короткостроковими, а не за націоналістичними і довгостроковими завданнями. Це і визначило подальше бажання військовиків повернутися додому.
Крім того, за спогадами міністра Ісаака Мазепи та полковника Січових Стрільців Євгена Коновальця, помітно, що загальна мобілізація проводилася без належного апарату та єдиного плану. Відтак мобілізаційний потенціал країни використовувався нераціонально.
Генерал-хорунжий Антін Пузицький детально описував проблеми місцевих мобілізаційних органів: слабкий авторитет влади, нездатність зібрати призовників, відсутність одностроїв, військового вишколу та належної організації.
Чиновник уряду Михайло Шкільник додавав до цього переліку й те, що держава спрямовувала необстріляних новобранців на фронт, не забезпечивши зброєю, одягом і харчуванням. Хоча у той час навіть там, де мобілізація проходила організовано, як згадував ад’ютант штабу 1-ї козацької дивізії Армії УНР Микола Бутович про формування Сірої дивізії на Волині, належної боєздатності досягти не вдалося через слабку мотивацію частини новобранців та вплив більшовицької агітації. Основний ворог українців сторіччя зумів заволодіти монополією на соціалізм тому, що відгукувався у душах багатьох. Сьогодні московська пропаганда вже не має такого козира. Владімір Лєнін таки виявився хитрішим за свого нащадка у Кремлі, який упевнено веде неоімперію до занепаду.
До проблем із московською пропагандою додавався ще один зовнішній чинник. Генерал Юрій Тютюнник згадував про перешкоди з боку «союзницького» польського командування щодо мобілізації на Поділлі у 1920 році. А підхорунжий Микола Чаборин, з тих самих причин — втрату можливості залучити до української армії близько 15 тисяч колишніх вояків Червоної Української Галицької армії.
У своїх спогадах учасник визвольних подій Борис Антоненко-Давидович, згадуючи мобілізаційні заходи у 1919 році, оцінював обставини і вказував на проблеми організаційних спроможностей УНР:
«Мобілізація могла б пройти добре, але повітові комендатури, до яких стікалась сила-силенна призовників і мобілізованих, зовсім не були підготовані прийняти враз таку масу людей: вони не подбали, де розмістити й чим нагодувати покликаних до війська парубків, і взагалі не мали ніякого мобілізаційного плану. Неприкаяні, полишені напризволяще молодики, потинявшись без діла в повітовому місті три-чотири дні, вертались ні з чим додому на село й спокійно там сиділи…
І раптом надійшов наказ: військовим частинам проводити мобілізацію в тих селах, через які вони проходять, відступаючи. Важко вигадати щось безглуздіше за цей наказ! Одна річ ставати до війська, коли фронт десь далеко, і зовсім інше, коли людину тягнуть у армію, яка відступає хтозна-куди, а вдома лишаються безборонні батьки, жінки й діти. Звісно, з цього нічого путнього вийти не могло: силоміць мобілізовані тримались у війську до першої слушної нагоди й з другої чи третьої ночівлі тікали додому. Але дивізійний Державний інспектор Зубков, якого я подумки прозвав “пан Заглоба”, добрав ще безглуздішого способу боротися з дезертирством.
Серед тимчасово мобілізованих у обоз фурщиків було кілька селян, у яких воза тягли не коні, а добре вгодовані воли. Ці невдахи й мали відповідати за дезертирство: “пан Заглоба” наказав конфіскувати волів у селян з тих сіл, відкіля походять утікачі-дезертири…».
Такі дії, як правило, мали лише короткостроковий ефект і згодом підривали довіру до армії. Водночас той самий автор неодноразово наголошує, що навіть далекі від військової справи чи політики селяни й містяни були готові допомагати, почувши українську мову. «Своїм» хотіли сприяти, навіть ризикуючи бути викритими ворогом.
«Гей, на горі женці жнуть… дезертири пруть»
Особливо повчальними є численні свідчення про причини дезертирства. Ісаак Мазепа пояснював це виснаженням армії, відсутністю резервів та більшовицькою пропагандою. Сотник Осип Думін на прикладі Крем’янеччини доводив, що значна частина селян не знала, що таке Директорія, а натомість вірила більшовицьким гаслам про «захист бідного народу». А мобілізовані нерідко залишали військо відразу після передислокації частин, забираючи з собою військове майно.
Генерал Олександр Удовиченко неодноразово згадував, що виснажені у боях дивізії часто поповнювалися місцевими добровольцями й мобілізованими просто під час походів, однак повною мірою компенсувати втрати на фронті не вдавалося. Сотник Володимир Левицький описував постійні локальні мобілізації на Поділлі у 1920 році, які давали певний результат, але супроводжувалися масовими втечами новобранців, через що командування навіть змушене було брати родичів дезертирів у заручники. Герой спогадів Бориса Антоненка-Давидовича сотник Макар Комарницький навіть підбадьорював вірних присязі козаків імпровізацією до відомої козацької пісні:
«А попід горою яром-долиною
Козаки йдуть,
прокричав, щоб усі чули:
…яром-долиною
Дезертири пруть!»
Пісня заохочувала, спонукала до осмислення козацького духу і продовжувалася словами:
«Гей, встань з гроба, Дорошенко!
Та й одлупи військо, військо українське,
Хорошенько»
На жаль, у тодішнього покоління захисників ідеї незалежності було зовсім мало часу для «військово-патріотичного виховання».
Фактор близькості ворога по-різному впливав на бажання мобілізованих до дезертирства. Так, генерал Василь Татарський визнавав, що навіть за умов покращення забезпечення армії значна частина мобілізованих залишала службу за першої нагоди, побоюючись можливого повернення радянської влади. Тобто прагнула захищати родину партизанськими методами, а не йти на далекі від дому фронти. Водночас із досвіду генерала Павла Шандрука бачимо, що в районах, які безпосередньо відчули більшовицький терор, мобілізація проходила значно успішніше, оскільки населення усвідомлювало реальну загрозу повторної окупації. Обидві позиції зрозумілі, от тільки далекогляднішою однозначно є друга, адже після програшу на фронті розгром партизан — питання часу.
Нерозуміння причин україно-московського протистояння не звільняє від участі у ньому
Наведені вище факти з мемуарів дають змогу глибше поглянути й на сучасну українсько-московську війну. Поразка визвольних змагань стала наслідком не лише зовнішньої агресії, а й недоліків мобілізаційної системи, організаційних прорахунків, інформаційної слабкості та недостатньої консолідації суспільства. Тодішня втрата державності відкрила шлях до більшовицької окупації, масового червоного терору, знищення української еліти, колективізації, Голодомору 1932–1933 років і багаторічної русифікації. Це свідчить про те, що підрив мобілізаційних заходів, дезертирство чи байдуже ставлення до оборони держави мають не лише військові, а й цивілізаційні наслідки.
Історичний урок першої війни за Незалежність полягає у подвійній відповідальності: громадяни зобов’язані захищати власну державу, усвідомлюючи наслідки її втрати. Тодішній містянин чи селянин часто міг тільки випадково дізнатися про своє походження та належність до нації, тож мав дуже багато шансів потрапити в комуністичну облуду. У наш час доступ до об’єктивних знань значно доступніший, проте досить часто «сарафанне радіо», у відомостях якого можна помітити й ворожу пропаганду, бере гору над об’єктивністю. А це, своєю чергою, призводить до окремих конфліктів і непорозумінь між мобілізаційними органами та певними громадянами.
Тому відоме прислів’я про відповідальність, навіть попри незнання закону, можна перефразувати і ближче до наших реалій. Нерозуміння причин сучасного україно-московського протистояння не звільняє від участі у ньому.
Водночас держава та її мобілізаційні органи несуть не меншу відповідальність за законність, справедливість, професійну організацію призову, якісну підготовку, забезпечення, повагу до людської гідності та створення таких умов служби, за яких мотивований громадянин стає не жертвою бюрократичної системи, а повноцінним і шанованим захисником своєї країни.
