Надворі +35, а ввечері черговий матч чемпіонату світу з футболу Португалія проти Хорватії. Заодно останній матч FIFA World Cup, що відбуватиметься в Торонто.
Ціни на квитки сягають уже тисяч доларів, бо стадіон у Торонто не належить до найбільших, на ньому заледве 45 тисяч місць.
Попит на квитки створюють не лише іноземні вболівальники, які приїжджають на матчі. Тисячі запеклих хорватських і португальських фанатів живе в понад 7-мільйонному Великому Торонто (Greater Toronto Area, GTA).
GTA — це дім для чисельної хорватської діаспори, однієї з найбільших за межами Хорватії, а також однієї з найбільших португальськомовних спільнот поза Португалією і Бразилією. Враховуючи те, що це матч за вхід у вісімку найкращих, то «температура» й напруга ростуть.
Пам’ятаю, як кілька років тому у Варшаві я дивився матч Польща—Україна, разом зі мною за свою команду вболівав нині добре відомий польський політик. У якийсь момент він у мене запитав: «За кого вболіватимеш?». Я напівжартома, напівсерйозно відповів: «У першому таймі за Польщу, а в другому — за Україну». Здається, моя відповідь його здивувала, але в ній була правда, з якою я живу все своє життя, бо обом «збірним» я бажаю лише найкращого і волів би не мати цього щоденного примусу обирати, кому я бажаю перемоги, навіть якщо йдеться лише про перемогу у спортивних змаганнях.
У цьогорічному чемпіонаті FIFA World Cup я не мушу ухвалювати рішення, що мають потенціал внутрішнього конфлікту. Від самого початку я вболіваю за Канаду, мою названу, але обрану батьківщину. Дедалі частіше я пишаюсь країною, що дозволила мені й багатьом мільйонам схожих на мене прибулих з усього світу називати Канаду своїм домом. Коли збірна вперше в історії опинилась у гроні 16 найкращих команд світу, то її тренер, американець Джессі Марш, завзято вітав футболістів, повторюючи, що вони мають пишатися тим, що вони канадійці, представники найприязнішої держави у світі. Перед ним стояло 26 молодих чоловіків, що представляли, як можна було легко помітити, всі континенти і раси. Серед них був і Ісмаель Коне, першорядний канадський футболіст, представник — що багато разів наголошувалось — етнічних First Nations.
Я не такий вже запеклий вболівальник, щоб бути на стадіоні чи на спільному перегляді матчів на великих екранах, розставлених на площах і в пабах.
Я дивлюся матчі вдома в товаристві моєї собаки Яри, яка в атмосфері емоційного збудження із цікавістю стежить, що відбувається на екрані телевізора, а одразу ж після цього дивиться в мій бік, очікуючи схвалення й чухання за вухом.
Спостерігати за реакцією вболівальників, готових витратити сотні, а навіть тисячі доларів, щоб супроводжувати представників «своїх» батьківщин у цих змаганнях — це окрема тема, тобто добре досліджена й описана. Коли я дивлюся на футболістів, особливо європейських команд, а особливо держав, які колись були колоніальними імперіями, то доходжу висновку, що, наприклад, команда Франції, вісім з одинадцяти спортсменів якої — це «постколоніальні гладіатори», родом переважно з колонізованої колись французами Африки, бореться за минулу славу колишньої метрополії. Однак нині це не раби, як колись, а мільйонери з чудовими гонорарами. На стадіонах за них, а може, радше за своє колоніальне минуле, вболіває натовп переважно білих чоловіків, прикрашених національними французькими символами. Збірні східної Європи (Хорватія, Чехія, Боснія і Герцеговина) і Азії (Південна Корея, Японія) по-нудному монорасові, як і збірні країн Африки, що ж тут вдієш, не мали заморських колоній. Про збірні країн «нового Світу» (Північна й Південна Америка) не згадуватиму, це прекрасні багаторасові мозаїки, також результат колоніального минулого.
Міф про Давида й Голіафа матеріалізувався в матчі Аргентини проти Кабо-Верде, коли збірна невеличкого архіпелагу, що розташований біля берегів Африки, вперше виступила на чемпіонаті, зустрівшись із чемпіонами світу — збірною Аргентини. Аргентина — досконала футбольна машина, нашпигована досконалими футболістами, включно із суперзіркою Ліонелем Мессі, який заробляє найкраще в світі серед футболістів, його оцінюють у понад мільярд доларів. Футболісти Кабо-Верде виявились рівними партнерами для аргентинців і до останніх секунд тримали нас усіх у напрузі.
У цьому чемпіонаті я вболіваю за Аргентину, бо люблю цю країну й при цьому захоплююся футбольною геніальністю видатного забивача голів Мессі. Однак у цьому матчі я вболівав і за Кабо-Верде, бо був свідком того, як недооцінена спеціалістами збірна найменшого на Світовому чемпіонаті народу показали свої найкращі вміння й волю до боротьби. Команда Кабо-Верде подарувала нам гру найвищого рівня, зміцнивши нас у вірі, що футбол — це не лише величезний бізнес, який уже багато років робить на загальну думку скорумповане FIFA, а радість і переконання, що малі не мусять без затятої боротьби піддаватись великим лише тому, що малі й недооцінені. Гол, забитий під час овертайму кабо-вердійцем Сідні Кабралом (103′), має шанси увійти в історію як найпрекрасніший гол цьогорічного чемпіонату у найпопулярнішому спорті з 3,5 мільярдами вболівальників і 240 мільйонами зареєстрованих футболістів.
Аргентина пройшла далі, але маленьке Кабо-Верде вписало себе в історії чемпіонатів світу своєю чудовою, витривалою і безкомпромісною боротьбою, опинившись завдяки цьому на самій верхівці футбольного патріотизму.
