Я впіймав себе на тому, що за останній рік без п’яти днів, впродовж якого Юлія Свириденко була на посаді головної урядовиці, нічого про неї не чув, хіба що періодичні повідомлення про засідання кабінету й зустрічі з Верховним. Про Федорова чув, багато. Про Бережну чув. Трохи про Шмигаля, але менше, ніж хотілося б. Ще чув про Пишного, але він не член кабінету. Здається, все. Уявляю, що в нинішніх умовах самі по собі керівні зусилля, щоби країна не пішла в розгін, вимагають неабиякої вправності, однак від глави уряду чекали дещо більше. Зокрема, вирішення болючих проблем, тільки на перерахування яких не вистачить сторінки, або принаймні натяку на те, що вони перебувають на порядку денному. Що лише доводить, що голова уряду в Україні майже позбавлений політичної суб’єктності, хоча це не є новиною. А от відставка — таки новина.
Не треба бути знавцем печерських пасьянсів або носієм інсайдерської інформації, щоби робити певні висновки стосовно внутрішньої політики керівництва держави. Саме по собі перезавантаження кабінету, оголошене президентом, не мало би викликати спротиву. Усі наявні постаті першого ряду давно на виду, й від більшості з них навряд чи можна чекати, що вони винайдуть порох. Так і хочеться сказати: «Здивуй мене!»
Дивувати — якраз фішка Володимира Зеленського, частина не лише його публічного образу, а й способу реалізації. Найкраще йому вдалося здивувати країну (й, можливо, себе самого), коли він опинився на чолі України й привів із собою команду, арифметичну більшість якої складали взірцеві дилетанти, принаймні в галузі державного адміністрування. Історія, яка замислювалася як історія успіху, перетворилася на історію конфузу: рекрутовані бозна де свіжі обличчя, хай як дивно, не набули масово менеджерських навичок під час прискореного тижневого тренінгу в Трускавці, тим більше вони не набули автоматично необхідних принципів і моральних якостей. Тепер, через сім років ми з острахом чекаємо чергового сюрпризу. А як могло бути інакше?
Можна донесхочу висувати претензії до першої особи, вони переважно будуть справедливі й нічого врешті-решт не змінять саме тому, що сам Зеленський за великим рахунком не політик, і всю його діяльність на посаді важко назвати політикою. Навіть не зазираючи в підручник, ми легко визначимо омонімію слова «політика». Перше його значення — це про владу як таку, про нав’язування власної волі та відповідний інструментарій (див. Нікколо Макіавелі. Державець. Пер. А. Перепаді. К: «Основи», 1998). Друге — про найбільш загальні принципи, цінності, відповідну стратегію (пріоритетність, черговість) їхнього втілення (див. Дарон Аджемоґлу, Джеймс Робінсон. Чому нації занепадають? Походження влади, багатства та бідності. К.: «Наш формат», 2025). Політологія вивчає переважно перше, але перше без другого — або африканська диктатура, або американський популізм, що гірше, невідомо.
Переконання — головний товар політика. Коли Зеленського в перші дні тріумфу журналіст запитав про його політичну позицію, він довго не думав: « — Я лібертаріанець». Це була не відповідь, а відмовка дотепної людини. Однак якщо прискіпливо чіплятися до цієї декларації «символу віри», однієї з небагатьох у президента за весь час, то класичний лібертаріанець передусім вирізняється скепсисом до будь-якої державної влади. У випадку президента-6 це виявляється у скепсисі, ба навіть ненависті до політиків попередніх призовів, що унаочнюється дріб’язковим переслідуванням президента-5. Причина саме в тому, що позицію Петра Олексійовича можна досить упевнено локалізувати на традиційній європейській шкалі «ліві — праві». З Володимиром Олександровичем така інтелектуальна операція ускладнена, ми не знаємо досі його особистих поглядів на більшість фундаментальних питань, як от: дерегуляція, податки, соціальний захист, релігія, права меншин тощо. Щось за бажання можна виловити в окремих промовах і репліках, але систематизації воно не піддається. Понад те, якщо уважно розглядати логіку дій, а не заяв, можна дійти висновку, що президентові-лібертаріанцю більше до снаги авторитарний стиль керування, і це не пов’язано напряму з воєнним станом, от у чому парадокс.
Відсутність ідеологічної платформи супроводжується відсутністю кадрового резерву. Ще б пак: кожна західна політична партія традиційного типу об’єднує громадян із більш-менш схожими поглядами на державу, економіку й суспільне життя, навіть якщо вони по факту гуртуються навколо постаті харизматичного лідера. Далі вже можна сперечатися, «правильні» чи «неправильні» ті чи інші республіканці або демократи, соціал-демократи або християнські демократи, все одно існує певна система координат, яку так чи так визнає більшість учасників, і розмивання цієї матриці останнім часом у демократичному світі від Німеччини до Іспанії, від США до Аргентини ще не робить її зовсім неактуальною. Якщо немає моделі майбутнього, яку ти хочеш втілити (навіть шукаючи відповіді в минулому), замість об’єднання навколо неіснуючого прапора залишається бажання влади в чистому вигляді, а в майбутнє з таким не ходять, хіба що в північнокорейське.
Так сталося, що політичний клас в Україні від початку формувався на базі інтересів, а не цінностей. Це, в свою чергу, пояснюється не лише відсутністю актуальних демократичних традицій — зрештою, народи теж навчаються демократії, й досвід донедавна безнадійно феодальних «азійських тигрів» це доводить, а нам, на відміну від них, є що згадати й реанімувати з глибини віків. Гірше те, що донедавна ми не мали груп населення, які усвідомлювали би якийсь спільний інтерес, бодай економічний. Все, що здатне було об’єднати українців у 2019-му, — інфантильна обіцянка миру й, не забуваймо, позірна легкість вирішення решти проблем, аби була добра воля. Чи то волі виявилося недостатньо, чи то вона на старті була недостатньо доброю, це питання має ніяк не академічний характер. Будь-яке перезавантаження має спиратися не на «чому?», а на «для чого?». І тільки потім «хто?»
«Кадри вирішують усе» — заповідав Владімір Лєнін, найбільший догматик і водночас опортуніст в історії людства. Але кадри вербуються або на ідею, або на власний профіт. Байка про «уряд технократів», який вправно розгребе всі завали й не коситиме неситим оком у бік головних центрів прийняття рішень, — мрія автократа, так само ілюзорна, як і віра в «хорошого хлопця», якого можна навчити на депутата. Якщо технократ не має власної позиції, то йому не місце нагорі піраміди, якщо ж має, то відсутність подальших амбіцій — обставина підозріла.
Геть жарти, саме сьогодні влада зіткнулася з найсерйознішою кризою довіри, її треба усвідомити й не заколисувати себе 61-відсотковим рейтингом першої особи — знаємо, бачили. Краще подивитися нижче за списком і помітити глибокий мінус Верховної ради (-55-60 %), уряду (-54 %), судів та прокуратури (-58-60 %). На одній армії (+90 %) в рай не заїдеш, тим більше, що патрулі ТЦК у нас теж військові, й треба ще подивитися, що покажуть опитування після свіжих скандалів у «Скелі» та 155-й ОМБр. Бізнес хоче бодай якихось правил, посполиті — хоч якихось гарантій, вояки — хоч якоїсь перспективи в сенсі термінів і матзабезпечення. Безперечний шарм українського лідера досить потужний, щоби переконати Мерца, Макрона і навіть Трампа, але я не переконаний, що його вистачить на обивателів із Сихова й Троєщини. Словом, зараз не той момент, коли можна просто перекинути шахівницю, обнулити рахунок і писати історію виживання з чистого аркуша.
Конче потрібен не ефектний фінт, а знак суспільству, що бодай якісь окремі засади чинного порядку змінилися. Про уряд народної довіри ніхто вже й словом не похоплюється. А сама лише перестановка фігур без зміни правил гри — недостатньо радикальний жест. Ну, чим дивувати будемо?
