Країна-гній, Московія — то Молох, що не насититься ніколи. І, поки зможе, обриватиме земні життя наших найкращих. Ті, хто вірить у загробне життя, і ті, хто ні — сходяться на тому, що «за межею» чекає спокій. Але тут, в одному світі із Московією, залишаються живі. Помста, порожнеча, біль і сум — залишаються живим.
Петро «Пеха» Ткачик — щирий та приємний молодик. Гарний сім’янин, відданий друг, вправний артилерист (командир гармати). Він — із тих хлопців, що у 2022-му повернулися в Україну і стали на її захист. «Гарячі» напрямки — Куп’янськ, Авдіївка, Покровськ. 22 червня 2024 року, під час виконання бойового завдання біля селища Комишівка (Донеччина) ворожий FPV уразив пікап, яким їхав Петро та хлопці з його розрахунку. Вояки не могли вийти з автівки, бо двері заклинило — а в кузові лежав боєкомплект, який міг вибухнути будь-якої миті. Петро отримав контузію, але, попри це, саме він евакуював з палаючого автомобіля побратимів, врятувавши їхні життя.
Московити змінили час усіх дієслів у цьому короткому, надто короткому життєписі Петра на минулий: жив, любив, воював. Петро загинув 5 жовтня 2025 року, виконуючи бойове завдання. FPV-дрон, влучання у машину. Серед речей, які передали рідним, — малесеньке фото дружини: неймовірно красивої темнокосої жінки.
Дружина Петра — Ілона Боросовська — моя гарна подруга ще з університетських часів. Це яскрава, щира і добра молода жінка. І, бляха, ми не мали би говорити про її чоловіка у минулому часі. Ми мали би дружити сім’ями, тусити на фестивалях, їсти шашлики і плавати в морі. Наші діти дружили би… Але не зможуть. Найгірше, що загибель Петра — не перша трагедія в житті моєї Ілонки. 30 квітня 2025 року їхній з Петром прекрасний, довгоочікуваний син Лукасик помер у реанімації, проживши всього 3 дні. Обставини смерті малюка наразі розслідуються, бо є підстави вважати, що при наданні медичної допомоги під час пологів могли бути порушення. З того часу триває слідство.
Ілона витримала. Вона повернулася на роботу, має активне, наповнене життя. Звісно, я знала, що Ілона — сильна жінка. Я певна, що і вона це завжди знала, але не могла передбачити, в якому тяжкому випробуванні та сила мусить знадобитися. І вже точно не хотіла проявляти її в такий спосіб. Але є речі в нашій долі, які відбуваються з нами незалежно від нас.
— Що допомагає тобі триматися? Що ти робиш, коли «накриває» болем? — запитала я днями в Ілони. Це не було штатне питання з мого боку — я справді хотіла знати. Кажуть, не можна порівнювати горе різних людей, але я все ж мимоволі це роблю — і вважаю горе Ілони чи не найбільшим з усіх, кого знаю. Звісно, що це моє суб’єктивне сприйняття, пов’язане з тим, що я легко могла і досі можу опинитися на її місці — тому мені важливо, що Ілона тримається. Звісно, це трохи егоїстично з мого боку стосовно подруги, але всі ми, на жаль чи на щастя, егоїсти в душі.
— Коли мене накриває, я не тікаю від своїх почуттів, — відповіла мені Ілона. — Збираюся докупи і починаю діяти. Організовую благодійні збори, висаджую дерева, проводжу вечори пам’яті. Туди йде мій біль — замість руйнувати мене.
Зараз Ілона організовує автопробіг на Львівщині у пам’ять про свого чоловіка — у день його народження. Петро дуже любив дорогу, автомобілі та мотоцикли. Особливо моцики «Ява». Звук двотактного мотора. Для нього це була справжня радість та відчуття свободи. Так, Ілона — центральна фігура у процесі створення пам’яті про Петра. Але вона не живе у вакуумі та ізоляції. І я набираюся відваги запитати її ще:
— Чи були такі ситуації, коли люди намагалися підтримати — але ти думала: «Краще б уже мовчали»? Також, може, розкажеш про позитивні приклади підтримки? Свої побажання щодо поведінки твого оточення — і безпосередньо після втрати, і зараз, коли вже минуло трохи часу?
— Всяке було. Ну, я завжди намагалася бути толерантною, розуміла: людей просто ніхто не навчив, як правильно висловлювати співчуття.
«Іноді люди просто не хочуть вчитися, — думаю я. — В нас публікують повно гайдів, статей, інтерв’ю з психологами на тему втрати — просто читай і вибирай хоч якийсь нормальний спосіб підтримки».
— Найболючіше було чути фрази: «Ти молода, народиш ще», «Все буде добре», «Ти ще знайдеш чоловіка», «Час мине і ти все забудеш», «А як так сталося? Треба було зробити ось так…», «Ти, мабуть, уже так наплакалася», «Як він загинув?», «А ти бачила тіло? Було на що дивитися?»
«Господоньку Боже! — думаю я. — Деяким людям краще ротом тільки їсти».
— Я знаю, що здебільшого це говорилося без злого наміру. Але такі слова лише посилюють біль. Ніби знецінюють те, що сталося, створюють враження, що втрату можна чимось замінити. Натомість справжню підтримку я відчувала у дуже простих і щирих словах: «Я тобі дуже співчуваю», «Я молюся за тебе», «Дозволь тебе обійняти», «Я поруч», «Я дуже хочу, щоб ти віднайшла сили жити далі», «Я навіть не уявляю, який біль ти зараз проживаєш». Саме такі слова не намагаються знайти правильне пояснення чи зменшити біль. Вони чесно визнають, що чужий біль неможливо повністю зрозуміти, але водночас дають відчути, що ти не залишилася з ним наодинці.
Тут моя увага трохи відривається від нашої розмови і летить кудись. Але подальші слова Ілони знову повертають її на місце:
— Мені також дуже бракувало підтримки після пів року із дня втрати. Достатньо було простого повідомлення: «Як ти?», «Може, тобі потрібна якась допомога?» Після похорону життя більшості людей повертається до звичного ритму, а для родини загиблого боротьба лише починається. Підтримка потрібна не лише в перші дні після втрати, а й через місяці. І через роки теж потрібна.
Слова Ілони не мали подвійного дна, але моя нечиста совість боляче мене вколола. Бо мені здалося, що я віддалилася від подруги протягом минулого року. На жаль, мені бракувало мудрості, щоб не давати почуттю провини висіти над нашим спілкуванням. Вини (мимовільної, нелогічної) за те, що моя сім’я зі мною. І вже цілком справжньої вини за те, що я не знаю, як полегшити Ілончин біль; що я щосекунди боюся необережним словом зачепити її рани. Психологи, ясна річ, вчать правильно: «Будьте поряд, слухайте, підтримуйте», — але це, напевно, один із найскладніших переходів «теорія-практика», з яким мені доводилось мати справу. Зазвичай, якщо я щось погано вмію, я відпрацьовую це знову і знову — як-от встановлення внутрішньовенного доступу чи стрільбу через балістичне вікно. З одного боку, «відпрацьовувати» підтримку здається блюзнірством. З іншого — вчитися переживати втрати і допомагати у цьому нашим близьким — один із жахливих, але необхідних обов’язків війни. А фоном йде відчуття неймовірної несправедливості: чому, чому ми взагалі повинні з цим стикатися? Чому батькам доводиться ховати дітей? Чому Московія досі існує?
Ще одне, що крутиться у моїй голові: це те, що дуже важливо не дати нашим втратам ставати статистикою. Важливо, щоб кожен загиблий/загибла зберігали своє ім’я та історію у суспільній пам’яті. Щоб наші традиції вшанування не почали перетворюватися на формальності без тієї суті, яка була спочатку.
Але Ілона каже те, що мене заспокоює:
— Мені дуже цінно, коли люди стають на коліно під час проїзду кортежу. Зупиняються на хвилину мовчання та виходять з машин, щоб вшанувати полеглих Захисників. Зворушує, коли мого чоловіка згадують на вечорах пам’яті. І в Україні, і за кордоном. Коли це роблять люди, які особисто не знали Петра. Отаке щире — найбільше торкається серця.
