Влада з цим завданням упоралася. Важке було завдання: з таким відпочатковим рівнем довіри, з такою солідарністю, з такою залученістю до війни практично кожної родини примудритися підірвати всенародну підтримку війська — це треба було постаратися. Недавній напад на військових у Львові — не перший прояв кризи, але надто вже наочний, наочніше не буває.
В усі часи, в кожній державі війна — найвищий пріоритет, особливо коли йдеться про війну не на життя, а на смерть. Не може бути інших завдань у нації, якщо їй загрожує знищення. А в тому, що це не перебільшення, ми мали змогу переконуватися майже щодня. Якщо хтось досі (!) не вірить, хай з’їздить у Бучу на екскурсію або поспілкується з нашими, яким вдалося дивом вирватися з лап «визволителів».
Всі слова вже сказано, всі думки висловлено, залишається компактно їх повторити.
За чотири роки й чотири з половиною місяці захист України так і не став питанням номер один для всіх громадян. По суті, ми живемо відразу в двох країнах:
- в одній війна;
- друга робить вигляд, що її це не стосується.
Країна-2 виглядає непогано: гламурні кафе, повні фітнес-центри, мотоцикли з прямотоком, в Буковелі аншлаг. Країну-2 не надто турбують випробування Країни-1: в кращому разі вона відкуповується донатами, в гіршому займається саботажем. Об’єднують ці країни тільки обстріли: ракети не розрізняють патріотів та ухилянтів.
- Як діючі військовослужбовці, так і ветерани стикаються зі зневагою й безправ’ям попри гучні зворушливі заяви влади й командування. Життя солдата не стало й нескоро стане найвищою цінністю, забудьте про «рядового Раяна». По суті, його доля залежить не від чітко вибудуваних правил, а від того, наскільки адекватний йому припав командир або з наскільки людяним він має справу чиновником. Недавній скандал в уславленому штурмовому полку фактично засвідчив, що випадки зловживання владою й насильства щодо особового складу — незалежно від того, чи це поодинокі винятки, чи прихована від сторонніх рутина, — досі не є предметом уваги армійського командування. Запізніла й половинчаста реформа, зокрема щодо оплати праці та термінів служби піхоти, оголошена з 1 липня, ще не дійшла до «нуля». Поки що солдат залишається витратним ресурсом.
- Окремі функціонери та афілійовані з ними бізнеси сприймають війну як сприятливу обставину для подальшого збагачення. Епохальні прояви корупції страшні не самі по собі — корупція є в більшості країн. Однак останні викриття свідчать, що система за інерцією ангажує кадри з викривленою мотивацією, і коригувати такі практики мусять не лише спеціалізовані органи, а й політична воля лідерів. Керівництво держави, відоме своєю харизмою, могло би оголосити перезавантаження, однак вважає за краще ігнорувати проблему як таку й зосереджуватися на тому, що, як йому здається, в нього краще виходить.
- Держава на різних рівнях і в різних гілках постійно займається діяльністю, яка в звичайний час заслуговувала би на всіляку повагу й підтримку, але тут і тепер вона дає громадянам чіткий сигнал: ми з вами в Країні-2, де можна все кинути й займатися капітальним ремонтом тротуару в міському парку або приймати цивільний кодекс, а війна десь далеко. Немає відчуття, що висаджувати сьогодні ялівці сорту «Принц Уельський» та міскантуси китайські по 600 гривень за рослинку, а також впроваджувати в юридичний обіг категорію «доброзвичайність» — аморально. І припустимість цього транслюється широким народним масам.
- Влада на тлі помітної діяльності московської агентури й рештків «п’ятої колони» дозволяє собі зводити рахунки з опозицією, робить це демонстративно з порушенням діючого законодавства. Пошуки внутрішніх ворогів відбуваються явно не на тій ділянці й справляють сумнівний виховний ефект.
- Зволікання з налагодженням мобілізації — найбільш вразливий пункт у діяльності влади за весь час великої війни, не кажучи про легковажність напередодні. Чому вище керівництво держави стільки часу тягнуло кота за хвіст — чи то через нехтування загрозами, чи через невправність, нерішучість або небажання відлякувати електорат напередодні гіпотетичних виборів, — аналізуватимемо згодом. Дивні кроки на кшталт дозволу на виїзд за кордон молодих людей до 24 років не додали ані Верховній Раді, ані уряду вдячності з боку громадян. Вони лише зміцнили уявлення про Країну-2.
- У суспільстві є запит на надзвичайні жорсткі заходи з боку держави. Якби вони відбувалися вчасно і в комплексі, це лише зміцнило би авторитет влади (умовний спосіб). Бракувало повноважень? Он у вас цілий парламент гуляє. Пасивність там, де вимагалася рішучість, зміцнює в масах свідоме чи підсвідоме відчуття, що у влади, перепрошую, нема яєць.
- Інформаційна політика держави залишає бажати. На тлі млявого, гладенького «марафону» майже щоденні відеозвернення Верховного головнокомандувача — те, що треба, він це вміє чудово. Однак у загальному контексті вони парадоксальним чином послабляють престиж влади: суспільство на цьому етапі віддало би перевагу не вправному дипломату й талановитому піарнику, а суворому ефективному адміністратору, який не коментував би проблеми, а вирішував їх у міру надходження.
Країні-2 дозволили жити так, як їй зручно й впритул не помічати Країну-1. Кожне реальне нагадування їй про смертельну небезпеку лише посилює відторгнення. Армію та поліцію сприймають як реальних ворогів не лише через пряму загрозу потрапити в Країну-1, а й через саме по собі некомфортне нагадування того, що Країна-1 існує. Це не криза, криза була вчора, це катастрофа. Це гірше, ніж зрада, це безвідповідальність.
З історії ми знаємо, що випадки, коли вся країна «як один» збиралася в єдиний кулак перед лицем агресії, були поодинокі й нетипові. Під час Другої світової войовнича Франція здалася на милість тимчасовому переможцю й пречудово існувала у вигляді безпосередньо окупованих територій і маріонеткового режиму Віші, а кількість французів, які брали участь у русі спротиву, на піку не перевищувала 2 % від усього населення. Британія показала величні зразки мобілізації суспільства, однак ми знаємо, що перед самісінькою війною десятки тисяч місцевих фашистів закликали цілуватися з Гітлером, далі з ними повелися радикальним чином, але підозра, що в разі окупації серед британців не забракло б своїх «ждунів», залишається.
Колаборанти й «болото» були скрізь і завжди, ідеалізацію переможцями народної єдності заднім числом залишімо на сумлінні пропаганди. Порівняно з історичними прецедентами нинішня українська солідарність екстремально висока й була би ще вищою, якби її не підривали недолугі вчинки власної влади. Ті українці, які визначають сьогодні обличчя країни, справді демонструють світові взірці мужності, й це не ефектна фраза, а доконаний факт. Сподіватися на те, що влада — центральна, регіональна, місцева, виконавча, законодавча, судова — усвідомить суспільну катастрофу й запропонує ефективні заходи з виправлення ситуації, — наївність.
Чи існують способи згуртувати Країну-1, і без того виснажену й травмовану в усіх сенсах, чи можливо дати їй запас бадьорості, зробити так, щоби саме вона диктувала порядок денний, — питання надто абстрактне за наявних умов. Я би не наважився фантазувати щодо способів порятунку суспільного здоров’я, не кажучи про лікування державного механізму. Однак тверезе, безжальне усвідомлення пункту, в який ми всі прийшли, мало би бути першим кроком такого лікування.
Але якщо вже апелювати до історичного досвіду, натякну, що в усіх країнах, що брали участь у Другій світовій, як тоталітарних, так і демократичних, найменші прояви дезертирства та саботажу каралися з усією суворістю. Не закликаю до беззаконня, боронь Боже, всього лише нагадую про актуальні колись стандарти поведінки на порозі смерті.
