Є питання, які не дають спокою. Іноді саме вони стають початком нового дослідження. Останнім часом я дедалі частіше ставлю собі й своїм колегам кілька непростих запитань. Відповіді на них, як мені здається, можуть визначати не лише розвиток науки, а й післявоєнне майбутнє України.
Ось декілька з них.
Україна навчилася рахувати втрати. Але чи всі?
За понад чотири роки повномасштабної війни Україна навчилася оцінювати масштаби руйнувань. Ми вже звикли до статистики знищених житлових будинків, підприємств, шкіл, лікарень, енергетичної інфраструктури, транспортних мереж. Регулярно публікуються оцінки людських втрат, матеріальних збитків, вартості відбудови країни. Ці розрахунки стали невід’ємною складовою державної політики, міжнародних переговорів і програм повоєнного відновлення.
Усе це надзвичайно важливо. Без точного обліку втрат неможливо ані планувати відбудову, ані обґрунтовувати обсяги міжнародної допомоги, ані формувати механізми компенсації завданих збитків.
Однак війна руйнує не лише те, що існувало. Вона знищує й те, що могло б з’явитися: нові підприємства, університети й лікарні, наукові відкриття чи інвестиційні проєкти, втрачені покоління фахівців тощо.
Ці втрати не потрапляють до традиційної статистики. Їх неможливо побачити на супутникових знімках або зафіксувати актами обстеження зруйнованих будівель. Але саме вони багато в чому визначатимуть потенціал розвитку України через 10, 20 чи 50 років.
Саме тому поряд із матеріальними, економічними та людськими втратами дедалі більшої актуальності набуває ще одна категорія — «втрачене майбутнє».
Ідеться про ту частину потенційного розвитку країни, яка за інших історичних умов могла б бути втілена, але була безповоротно вилучена війною з траєкторії розвитку.
Якщо існує втрачене майбутнє, чи потрібно його досліджувати?
У науці будь-яке нове явище починає по-справжньому існувати, лише коли стає предметом системного дослідження. Те саме стосується і втраченого майбутнього.
Недостатньо лише констатувати, що війна позбавила Україну частини її потенційних можливостей. Значно важливіше зрозуміти:
- що саме було втрачено,
- якими були характеристики цих втрат,
- яким може бути їх довгостроковий вплив на розвиток держави,
- які з цих втрат безповоротні,
- які ще можуть бути частково компенсовані.
Саме тому категорія «втрачене майбутнє» поступово переходить із площини суспільних роздумів у площину наукового аналізу.
Ідеться не про спробу оцінити те, чого ніколи не існувало. Навпаки, предметом дослідження стають нереалізовані траєкторії розвитку країни, які за інших історичних умов мали об’єктивні передумови для реалізації, але були перервані війною.
Це означає, що «втрачене майбутнє» стає самостійним об’єктом міждисциплінарного наукового дослідження, який може аналізуватися економістами, демографами, соціологами, статистиками, фахівцями з державного управління та стратегічного прогнозування.
У найбільш узагальненому вигляді логіка такого дослідження може бути представлена як послідовність взаємопов’язаних етапів:
Втрачене майбутнє → визначення його характеристик → їх наукове дослідження та статистичне оцінювання.
Лише після цього виникає можливість перейти до наступного етапу — аналізу, наскільки окремі складові втраченого потенціалу можуть бути компенсовані або заміщені, а відтак використані для моделювання різних сценаріїв післявоєнного розвитку України.
Навіщо державі оцінювати втрачене майбутнє?
Сам по собі факт існування втраченого майбутнього ще не допомагає державі ухвалювати рішення. Практична цінність цієї категорії полягає в іншому — вона відкриває можливість перейти від простого підрахунку втрат до науково обґрунтованого формування майбутньої траєкторії розвитку країни.
Саме тому дослідження втраченого майбутнього є початковим етапом значно ширшої роботи, кінцевою метою якої є підтримка стратегічного державного управління.
У найбільш узагальненому вигляді ця логіка може бути представлена так:
Втрачене майбутнє → визначення його характеристик → їх наукове дослідження та статистичне оцінювання → оцінювання потенціалу компенсації втрат → моделювання альтернативних сценаріїв розвитку → інформаційно-аналітичне забезпечення вибору найрезультативніших управлінських рішень.
Ця послідовність відображає можливу логіку формування сучасної державної політики післявоєнного розвитку України.
Чи все втрачене можна компенсувати?
Одне з найскладніших питань післявоєнного розвитку України полягає не лише у визначенні масштабів втрат, а й у розумінні, які з них можуть бути компенсовані, а які — ні.
У цьому контексті доречно звернутися до одного з фундаментальних положень економічної науки. Відомо, що різні фактори виробництва мають неоднаковий ступінь взаємозамінності. Дефіцит одного ресурсу інколи може бути частково компенсований іншим: сучасними технологіями, інвестиціями, підвищенням продуктивності праці, організаційними змінами чи новими управлінськими рішеннями. Проте можливості такого заміщення ніколи не є необмеженими.
Аналогічна логіка, на нашу думку, може бути застосована і до оцінювання втраченого майбутнього України.
Втрати, яких зазнала держава внаслідок війни, мають різну природу і, відповідно, різний потенціал відновлення.
Одні з них практично безповоротні. Передусім це людські життя, ненароджені покоління, втрачені людські долі, зруйновані соціальні зв’язки, окремі елементи історичної та культурної спадщини. Жодні інвестиції чи технології не здатні повністю відновити такі втрати.
Інші ж можуть бути компенсовані лише частково. Йдеться про людський потенціал країни, його чисельність, статево-вікову структуру, освітній рівень, професійно-кваліфікаційний склад, науковий потенціал, накопичений досвід, підприємницьку культуру, довіру в суспільстві. Відновлення цих характеристик потребує не років, а десятиліть цілеспрямованої державної політики.
Водночас існують складові потенціалу розвитку, які можуть бути заміщені чи компенсовані значно ефективніше. Насамперед це стосується технологічного оновлення економіки, модернізації виробництва, розвитку цифрової інфраструктури, впровадження інновацій, структурної перебудови економіки, нових моделей енергетики, логістики та організації виробництва.
Саме тому головне завдання оцінювання «втраченого майбутнього» — розмежувати безповоротні втрати й ті складові потенціалу розвитку, для яких існують реальні можливості часткового заміщення або компенсації.
Таке розмежування дозволяє державі концентрувати ресурси саме там, де вони здатні забезпечити найбільший результат, не створюючи при цьому ілюзії, що будь-які наслідки війни можуть бути повністю усунуті.
Саме в цьому полягає одна з ключових практичних цінностей концепції «втраченого майбутнього». Вона дає змогу перейти від емоційного сприйняття втрат до їх системної класифікації, визначення потенціалу часткового заміщення та формування реалістичних сценаріїв післявоєнного розвитку України.
Як перетворити знання про втрати на державні рішення?
Будь-яке наукове дослідження набуває справжньої цінності, лише коли його результати стають основою практичних рішень. Саме тому оцінювання втраченого майбутнього України не повинно залишатися виключно академічним завданням. Воно має стати одним із елементів сучасної системи стратегічного державного управління.
Уявімо, що держава має змогу оцінити, як змінюватимуться перспективи розвитку країни залежно від різних комбінацій демографічних, фінансових, інвестиційних, технологічних, інституційних та зовнішньополітичних чинників. При цьому враховуються не лише обсяги ресурсів, а й характеристики людського потенціалу країни: його чисельність, статево-вікова структура, освітній рівень, професійно-кваліфікаційний склад, територіальне розміщення, міграційні процеси та інші параметри, що визначають можливості довгострокового розвитку.
За таких умов стає можливим не просто прогнозування, а ситуаційне моделювання різних траєкторій розвитку держави, оцінювання наслідків альтернативних управлінських рішень та вибір тих із них, які забезпечують найвищу результативність у конкретних історичних умовах.
Саме з цією метою в Україні доцільно розвивати сучасну систему ситуаційного моделювання, одним із ключових елементів якої міг би стати Національний центр ситуаційного моделювання.
Його основною місією могли би бути наукове дослідження та статистичне оцінювання характеристик втраченого майбутнього України, моделювання альтернативних сценаріїв її розвитку та інформаційно-аналітичне забезпечення вибору найрезультативніших управлінських рішень.
Такий підхід відкриває можливість перейти від реагування на наслідки війни до активного формування майбутнього країни. Він поєднує потенціал української науки, сучасні цифрові технології, економіко-математичне моделювання, штучний інтелект і стратегічне державне планування в єдину систему підтримки ухвалення рішень.
Водночас можливості часткової компенсації окремих складових втраченого майбутнього залежать не лише від фінансових ресурсів чи технологій. Не менш важливими є соціальна згуртованість, суспільна довіра, інституційна спроможність держави, якість державного управління, розвиток науки, освіти, інновацій та ефективна взаємодія держави, бізнесу і громадянського суспільства.
Саме ці чинники виконують своєрідну демпфуючу функцію розвитку. Не усуваючи самих втрат, вони здатні істотно послаблювати їхній негативний вплив на довгострокову траєкторію розвитку України.
Таким чином, наступним кроком має стати наукове осмислення і статистичне оцінювання тих можливостей розвитку, які війна безповоротно вилучила з траєкторії держави. Саме такий підхід здатний перетворити оцінювання втрат із інструменту фіксації минулого на інструмент формування майбутнього.
