Я бачу багато зруйнованих храмів. Моє спостереження: будівля церкви, розтрощена прямим влучанням або вибуховою хвилею, не дуже відрізняється від інших людських споруд, «розібраних» обстрілом. Війна все перетворює на землю, брудну та спотворену.
Дійсно вражає мене те, який вигляд мають священники посеред руїн. Дивлячись на цих чоловіків — на їхні розгублені обличчя, сповільнені рухи, звичайний одяг, що перетворює пастирів на погорільців, — я співчуваю їм. Разом із тим я намагаюся зрозуміти, що відчувають, про що думають ці люди. Як же так, янголи небесні, чому ви не втрутилися, не захистили? Де далі правити службу? Для кого? Що скажуть люди?
У фільмі «Голгофа» до священника звертаються, вказуючи на охоплену вогнем церкву:
«Отче, там ваша церква горить».
Пастир відповідає:
«Це ж не моя, це наша церква».
Понад 600 храмів, зруйнованих через розпочаті Росією бойові дії, — чиї вони? Де були янголи небесні, коли з неба падало залізо? Ці храми пов’язані з тими, хто правив службу, хрестився, молився, проповідував, — що робити далі цим людям, як жити? Якщо при храмі була спільнота, то куди далі йти парафіянам, де збиратися? Як бути тим священникам та громадам, чиї храми було «віджато», окуповано російськими загарбниками?
Спочатку до захоплених українських міст заходять штурмовики зі зброєю. Минає час — і на землю, яку росіяни вже називають «новим регіоном», приходять їхні чиновники, вчителі, релігійні лідери. Штурм не припиняється — він продовжується, просто іншими засобами. Чиновник окупаційної влади заходить до адміністративної будівлі, вчитель — до школи, російський священник відчиняє двері української церкви. Зараз усе це їхнє. Ті, хто залишилися від колишньої громади, мають або підкоритися, або забратися геть. Релігія стала зброєю, а місіонери — вовчою зграєю. Сіль, утративши силу, перетворилася на отруту.
Це варто зрозуміти, оцінюючи ворога, але моє внутрішнє, «українське» питання полягає в іншому: чи здатні священник і релігійна спільнота, що втратили храм, почати по-справжньому співчувати тим, хто втратив будинок?
Адже життя пішло як із «сакральної» церковної будівлі, так і зі «звичайної» людської домівки. Спільний досвід руйнування, страждання і втрат — чи здатен він наблизити церкву до суспільства, а суспільство до церкви?
Ще одна сцена з фільму «Голгофа» не дає мені спокою. Це остання розмова священника з його майбутнім убивцею.
— Ви плакали, коли вбили вашу собаку? — запитує чоловік, якого в дитинстві зґвалтував священник.
— Так, плакав, — відповідає священник.
— А коли читали про те, що ваші друзі-священники робили з дітьми, ви плакали?
Після довгої паузи він відповідає:
— Ні. Просто… коли читаєш про це в газетах, відчуваєш відстороненість.
Саме це слово — «відстороненість» — звучить для мене найболючіше.
Схоже, щось подібне сьогодні відчуває й значна частина світу щодо України. Новини про війну стали звичними, благодійні фонди дедалі частіше говорять про «втому від України», а людські трагедії поступово перетворюються на інформаційний шум.
Але цей механізм відсторонення не повинен визначати наш внутрішній український діалог.
Під час повномасштабної війни українські церкви справді активізували служіння людям. Вони допомагають усім, а не лише «своїм». Водночас нужденними дедалі частіше стають самі церковні громади. Чи є в суспільства розуміння, що це не «їхній», а «наш» храм палає?
Та існує й інше, не менш важливе питання. Якщо церква очікує від суспільства саме такої відповіді, чи готова вона сама сказати: «Це не їхній, а наш будинок зруйновано»? Чи здатна вона так само гостро переживати чужий біль, коли руйнуються не церковні стіни, а людські долі?
Саме тому мене непокоїть реакція окремих релігійних лідерів на історії з капеланом-волонтером, який виявився педофілом, чи пастором-таксистом, що розчавив людей у підземному переході. Занадто часто першою реакцією стає не співчуття жертвам, а бажання захистити власну репутацію, виправдати «своїх» або принаймні відмежуватися від проблеми. Це та сама відстороненість, про яку говорить священник у «Голгофі».
І якщо вона стане звичною рисою церковного життя, одного дня може пролунати найстрашніша фраза:
«Отче, там ваша церква палає».
Цього фіналу в діалозі українських церков та суспільства ми ще можемо уникнути, якщо прийдемо до розуміння: це наш, а не «їхній» храм палає, це ваш, а не «чийсь» будинок зруйнувала російська ракета. Спільний для всіх нас досвід болю та втрати, можливо, здатний наблизити церкву до суспільства, перевести її зі статусу «морального авторитету» в статус спільноти без стін і стражденних священників, що не тільки надають супровід, але й самі відчайдушно потребують його. Розуміння, що церква може бути вразливою, людяною та відкритою, я вірю, здатне наблизити до християнської спільноти далеких від неї людей.
Боляче всім. Віра в те, що для Бога цінні як зруйнований храм, так і «складена» багатоповерхівка, що священник-погорілець потребує співчуття та підтримки так само, як і зовсім нерелігійна родина, впливатиме хоча б на декількох із нас.
Добре знаю військових капеланів, що втратили свої храми, стали вигнанцями з тимчасово окупованих територій. Вони розуміють, за що воюють їхні підрозділи, але це не головне. Вкрай важливо, з якою щирістю та повагою до таких капеланів ставляться військовики.
Сьогодні палають наші храми та наші квартали. Це боляче, але якщо цей біль навчить нас говорити не «ваш храм» і не «їхній будинок», а «наш біль», — то, можливо, серед руїн народиться те, чого нам так давно бракувало. Спільна країна.
