Чи є загроза того, що після війни Росія стане справді демократичною? І до чого тут слово «загроза»? Якщо таке станеться, Росія визнає свою провину перед Україною, відшкодує завдані їй збитки, більше не буде втручатися в українські справи. Що тут може бути поганого?
Ще не трапилася мені в Охтирці людина, яка б одразу схопила, про що йдеться. Лише за кілька хвилин чуєш: «А-а, то ось про що ти».
Таке перевтілення Росії не може не покращити ставлення українців до всього російського. Мати приємну сусідку і не зовсім доброзичливо слухати її «рєчь» буде не по-сусідськи. А це означатиме не що інше, як продовження одвічного змагання двох мов. Воно стане ще більш стихійним, а відтак усе російське видаватиметься ще привабливішим.
Людяна Росія, звичайно, бажана, але в її людяності буде шкідлива для українства звабливість. Дещо навіть підступне. І на скільки б клаптів і клаптиків не розпалась Росія, якщо їй судилась така доля, російськість нікуди не дінеться. Вона стане різноманітнішою і, можливо, ще більш принадною. В Україні до неї тяжітиме все безтурботне, схильне легко піддаватися чарам чужого.
Щоправда, непогано почуватимуться і ті в Росії, чия присутність відштовхуватиме українців від усього російського. Свобода є свобода: важко припустити, що там не з’явиться щось на кшталт угруповання з гаслом: «Вернём Украину миром!». У російській мові слово мир означає не лише світ, мир і злагоду, а й громаду. Тому цей заклик можна тлумачити і як повернення України не мирним шляхом, а силами всієї російської громади. Демократична Росія буде змушена миритися і з такими гаслами, як «Не каяться перед Украиной!». І, слава Богу, подібні заклики триматимуть певну частину українського суспільства насторожі.
Отже, демократична Росія стане неабияким викликом для України – її старшини, культурної спільноти, не кажучи вже про посполиту масу.
Загалом же умови змагання між мовою і языком будуть настільки сприятливими для українства, якими вони ще ніколи не були в історії співіснування цих двох світів. І ось що особливо важливо: російська вже не слугуватиме українцеві, як колись, засобом краще влаштуватися в житті. Вона не буде негласною перепусткою до будь-яких вершин, нею не хизуватимуться. Ніхто не стримуватиме українізації. Вільно почуватимуться й гасла «Геть від Москви!» та «Москву – геть!». Їхні прихильники пильнуватимуть, щоб шляхи й стежки між обома столицями не були переповненими. Усе сприятливе для української буде несприятливим для російської. Тобто все буде так, як упродовж сотень років до цього, тільки сторони поміняються місцями.
Балакати про це можна ще довго, сказати чимало слушного й розумного. Та, найімовірніше, нічого такого не станеться: свобода не наздожене й не полонить Росію, бо сама Росія цього не хоче. Вона й без того вважає себе достатньо вільною, аби всі її боялися. А що свобода може бути потрібною ще для чогось, там здогадується лише така меншість, яка нічого не вирішує.
«Найбільше мене дивують люди, які кажуть, що зміни на краще можливі лише після смерті Путіна. Так, після смерті Сталіна зміни почалися не одразу, але дещо таки змінилося. Після смерті Брєжнєва – теж не одразу, зате змінилося дуже багато. А результатом усіх цих змін стало довічне правління Путіна».
Це написано в 2013 році одним із дуже небагатьох думаючих людей в Росії. Москвичем. За рік до захоплення Криму.
Тож краще думати про те, як Україна поводитиметься в умовах довічного путінізму, а не якихось інших обставин. Розмірковуючи про це, варто обережно припускати, що нею керуватиме інстинкт самозбереження. Саме інстинкт, бо тільки на нього й можна розраховувати. Водночас слід пам’ятати, що до досвіду, накопиченого за останні десятиліття, додасться й досвід воєнних років. Не вірити, а припускати. Досить уже вірити будь у що – навірилися…
Перше, на що мені, наприклад, хотілося б подивитися, – наскільки вільно українці й росіяни перетинатимуть спільний кордон. Якщо так само, як до війни, – це буде одна Україна: довоєнна, попри те, що війна вже залишиться в минулому. Якщо ж у візовому режимі – інша, справді повоєнна. Українцеві до Росії – лише за крайньої потреби. Росіянинові до України – так само.
Друге: чи залишиться Україна «на папері» президентсько-парламентською, чи все ж їй вистачить здорового глузду стати парламентською. Попри всі мінуси й ризики. Жодних більше президентів – лише очільник уряду, якого на визначений строк призначатиме парламентська більшість.
Третє: якою буде армія – професійною, призовною чи змішаною, професійно-призовною. Останній варіант мене влаштовував би найбільше. До речі, в колі моїх охтирських експертів із вудками на Ворсклі майбутнє армії обговорюють найохочіше. Більшість, на жаль, схиляється до суто призовного варіанту, щоправда, не такого поблажливого, як до війни. «Служити зобов’язаний кожен, хто придатний, але не задарма. Чим вас це не влаштовує?» – питаю. «На всіх і на все не вистачить грошей», – чую у відповідь.
Ну, подивимось, як воно буде. Українська держава і її громадяни, як того не очікував споконвічний путінізм, виявились здатними не просто до бойового спротиву, а на неабияку при цьому винахідливість, на гнучкість, несподівано цікаву навіть зі спортивного погляду, якщо зважитись на це слово. Путінізму творча гнучкість недоступна, не властива по його природі. Її сутність чудово означили самі росіяни: «Я – начальник, ты – дурак. Ты – начальник, я – дурак». Є й український відповідник: «Роби, враже, що пан каже!». Думати власною головою там не просто небажано – небезпечно.
Україна ж під час війни опинилася перед вибором: або загинути, або вдатися до «екстреної модернізації». І вона це зробила – зі вправністю, на яку, здається, й сама від себе не чекала. Путінізм із його дуже генеральними штабами навіть не припускав, що українці, крім усього іншого, почнуть бити по російських тилах: по виробництву «горючки», по складах, по шляхах постачання всього необхідного для війська.
Росіяни не могли передбачити такого не тому, що народились дурними, а тому, що їм наказано бути такими, а вони люди слухняні, коли їм це до вподоби, а першу вподобу вони проголошують суворовськими словами: «Мы – русские. Какой восторг!». Ну, та бог (їхній) з ними – зараз мова про Україну. Чи залишиться вона і після війни у стані «екстреної модернізації» – невідкладного осучаснення, по-нашому кажучи? Чи судилося їй віднині перебувати в цьому стані довічно, бо іншого шляху до щастя в неї немає, хай би яким недосяжним воно було на цьому світі?
