Професорка конституційного та міжнародного права Матильда Філіп очолює Ліонську кафедру прав людини та довкілля. Її наукові дослідження присвячені, зокрема, відповідальності державних керівників, міжнародним злочинам, а також взаємозв’язку між правом і колективною пам’яттю. Вона — авторка книжки «Чи можна судити Путіна?», що вийшла друком у 2023 році. Тиждень поговорив із нею про руйнування та розграбування української культурної спадщини Росією, а також про можливі шляхи відшкодування завданої шкоди.
— Росія щойно завдала чергового удару по історичній пам’ятці в Києві. Такі атаки, очевидно, спрямовані на знищення української історії та ідентичності. Чи можна це стверджувати з погляду міжнародного права? Які норми регулюють подібні ситуації?
— Міжнародно-правова база існує, і то доволі ґрунтовна. Основним документом є Гаазька конвенція 1954 року про захист культурних цінностей у разі збройного конфлікту. Важливо, що її учасниками є і Росія, і Україна. На момент ухвалення Конвенції стороною був Радянський Союз, а Російська Федерація як держава-правонаступниця успадкувала всі відповідні міжнародно-правові зобов’язання. Отже, вона зобов’язана забезпечувати захист культурної спадщини під час війни.
Перший протокол до Конвенції також обов’язковий для обох держав. Натомість другий протокол, ухвалений у 1999 році, значно посилив механізми захисту культурної спадщини. Україна його ратифікувала, тоді як Росія — ні. Це означає, що режим посиленого захисту діє щодо України, однак не може бути безпосередньо застосований до Росії. Безумовно, це створює серйозну проблему. Водночас Росія залишається пов’язаною положеннями самої Конвенції 1954 року і не може посилатися на незнання чи ігнорування передбачених нею міжнародних зобов’язань.
Не менш важливою є й Конвенція ЮНЕСКО 1970 року, спрямована на запобігання незаконному ввезенню, вивезенню та передачі права власності на культурні цінності. І в цьому випадку Росія також є правонаступницею СРСР і, відповідно, пов’язана положеннями цього міжнародного договору. Це означає, що вона зобов’язана не лише забезпечувати охорону культурних цінностей, а й запобігати їхньому незаконному переміщенню.
Нарешті, існує механізм Міжнародного кримінального суду. Щоправда, Росія не є учасницею Римського статуту: свого часу вона його підписала, але згодом відкликала підпис. Натомість Україна ще у 2014 році визнала юрисдикцію Суду, а згодом стала державою-учасницею Римського статуту. Саме завдяки цій декларації всі злочини, вчинені на території України починаючи з листопада 2013 року, включно зі знищенням і розграбуванням культурної спадщини, можуть підпадати під юрисдикцію Міжнародного кримінального суду.
— Отже, правова база існує. Але чи справді вона дієва?
— Упродовж останніх років, а особливо починаючи з 2021 року, прокурор Міжнародного кримінального суду неодноразово наголошував, що під час розслідування злочинів враховує як положення Гаазької конвенції 1954 року, так і міжнародні норми щодо охорони всесвітньої культурної спадщини. Це дає змогу переслідувати осіб, відповідальних за знищення культурних цінностей.
Важливий прецедент уже існує — справа Аль-Махді. У 2016 році Міжнародний кримінальний суд засудив Ахмада Аль Факі Аль-Махді за знищення мавзолеїв та історичних пам’яток релігійного й культурного значення в Тімбукту. Це був перший випадок, коли міжнародний суд визнав, що умисне знищення культурної спадщини саме по собі може стати підставою для кримінальної відповідальності на міжнародному рівні.
Варто також нагадати, що у 2017 році Рада Безпеки ООН за ініціативою Франції та Італії ухвалила резолюцію, яка засуджує знищення культурної спадщини та незаконний обіг культурних цінностей у зонах збройних конфліктів.
— Про який саме злочин ідеться з погляду міжнародного права, коли руйнують історичну пам’ятку або розграбовують музей?
— Найочевидніша кваліфікація — воєнний злочин. Міжнародне право розрізняє чотири основні категорії міжнародних злочинів: воєнні злочини, злочини проти людяності, геноцид, а також злочин агресії.
Воєнним злочином є, зокрема, вбивство, зґвалтування, мародерство або навмисне знищення майна, якщо такі дії вчинені в контексті збройного конфлікту та безпосередньо пов’язані з ним. Женевські конвенції, як і міжнародні акти щодо захисту культурної спадщини, однозначно визнають умисне знищення культурних цінностей воєнним злочином.
Існує й інша можлива кваліфікація — злочин проти людяності. Для цього необхідно довести, що відповідні дії є частиною широкомасштабного або систематичного нападу на цивільне населення. Після 2022 року практично не виникає сумнівів у тому, що Росія здійснює саме такий широкомасштабний і систематичний напад. Водночас остаточну правову оцінку в кожному конкретному випадку має давати суд. Потрібно встановити, що руйнування чи розграбування культурної спадщини були складовою цієї загальної політики. Якщо це буде доведено, такі дії можуть бути кваліфіковані також як злочини проти людяності.
— Чи можна в такому разі говорити навіть про геноцид?
— Із цією кваліфікацією слід бути дуже обережними, насамперед тому, що сам термін часто розуміють неправильно. У суспільній свідомості геноцид нерідко сприймається як «злочин над усіма злочинами». Саме так його розумів і Рафаель Лемкін — автор цього поняття. Проте юридичне визначення значно вужче і точніше.
Передусім варто наголосити: бути жертвою воєнного злочину чи злочину проти людяності не менш тяжко, ніж бути жертвою геноциду. Найважливіше, щоб скоєне було визнане міжнародним злочином, адже всі ці категорії належать до найтяжчих злочинів міжнародного права. Лише тоді винні можуть бути притягнуті до відповідальності, а потерпілі — отримати належне відшкодування.
Що ж стосується руйнування та розграбування культурної спадщини, то міжнародні судові інстанції не розглядають такі дії як самостійні акти геноциду. Водночас вони можуть слугувати важливими доказами геноцидного умислу. Інакше кажучи, систематичне знищення культурної спадщини може допомогти довести намір фізично або біологічно знищити певну групу населення.
Це принципово важливе розмежування. На сьогодні міжнародне право не визнає окремого складу злочину під назвою «культурний геноцид». Проте посягання на культурну спадщину можуть стати вагомими доказами існування геноцидного умислу.
— Чи існують історичні прецеденти, з якими можна порівняти нинішню ситуацію?
— Найочевиднішою історичною паралеллю є систематичне розграбування культурних цінностей, організоване нацистською Німеччиною. Йдеться насамперед про історичну й політичну аналогію, а не про суто юридичне порівняння.
Тим більше, що Владімир Путін намагається виправдати війну проти України нібито боротьбою з нацизмом. Водночас методи, які ми спостерігаємо сьогодні — систематичне розграбування, знищення творів мистецтва, привласнення культурної спадщини, — разюче нагадують практики, до яких свого часу вдавалася нацистська Німеччина.
Спільними є два ключові елементи. По-перше, йдеться про організований і системний характер пограбувань. По-друге — про прагнення стерти саму ідентичність народу. Нацисти намагалися знищити культури, водночас проголошуючи їхню спадщину частиною Третього рейху. Сьогодні Росія так само регулярно стверджує, що існує нібито «єдиний російсько-український народ», а отже, українські культурні цінності нібито природно належать Росії.
Ще під час Нюрнберзького процесу розграбування культурних цінностей було визнано підставою для кримінальної відповідальності. Проте подальше повернення викрадених творів мистецтва здійснювалося переважно самими державами.
— Водночас Росія стверджує, що вивозить музейні колекції з окупованих територій нібито для їх захисту. Чи має такий аргумент будь-яку юридичну силу?
— Росія справді подає частину переміщень музейних колекцій як заходи із захисту культурної спадщини. На перший погляд така аргументація може здаватися юридично прийнятною, адже міжнародне право справді покладає на держави обов’язок забезпечувати охорону культурних цінностей під час війни.
Однак цей аргумент не витримує правового аналізу.
Стаття 5 Гаазької конвенції 1954 року прямо зобов’язує державу-окупанта тісно співпрацювати з компетентними національними органами влади з метою збереження культурної спадщини. Іншими словами, будь-які справжні заходи захисту мають здійснюватися лише у взаємодії з українською владою.
Одностороннє вивезення культурних цінностей до Росії без згоди України жодним чином не може розглядатися як захід із захисту.
Більше того, наявна інформація свідчить про систематичне знищення інвентарних книг, каталогів та музейних реєстрів, покликане стерти будь-які докази українського походження цих колекцій. З юридичного погляду майже не залишається сумнівів, що йдеться про добре організовану систему розграбування.
— Що можна буде зробити після завершення війни? Чи існують ефективні механізми повернення культурних цінностей?
— Саме тут і проявляється головна слабкість сучасного міжнародного права.
Міжнародне право однозначно забороняє як розграбування, так і знищення культурної спадщини. Проте механізми її повернення та репатріації залишаються недостатньо ефективними й часто виявляються малодієвими.
Досвід повернення творів мистецтва, викрадених нацистами, це переконливо продемонстрував. Не існує ані великої міжнародної організації, яка відповідала б за реституцію, ані універсальної процедури, що дозволяла б швидко повернути незаконно переміщені культурні цінності.
На мою думку, саме тому це питання вже сьогодні необхідно включати до підготовки майбутніх мирних домовленостей.
Суспільство, яке пережило настільки травматичну війну, повинно мати можливість побудувати тривалий і справедливий мир. Несправедливість завжди породжує образу.
Якщо люди ніколи не повернуть експонати своїх музеїв, колекції своїх культурних установ чи навіть власне приватне майно, це неминуче ускладнить процес примирення. Саме тому питання реституції культурної спадщини має стати складовою майбутніх мирних угод.
— Чому це настільки важливо?
— Тому що репарації — це не лише фінансові компенсації.
У міжнародному праві принцип відшкодування насамперед означає відновлення становища, яке існувало до порушення, якщо це можливо. А це передбачає повернення культурних цінностей i фінансування їхньої реставрації.
Міжнародний суд ООН міг би постановити здійснення таких форм відшкодування. Однак виконання подібних рішень значною мірою залежатиме від готовності відповідних держав співпрацювати.
При ЮНЕСКО також існує Міжурядовий комітет зі сприяння поверненню культурних цінностей країнам їх походження, однак його функції залишаються переважно консультативними та посередницькими. Він не має жодних примусових повноважень.
Французький досвід повернення творів мистецтва, викрадених нацистами, так само як і сучасні дискусії щодо реституції культурних цінностей, пов’язаних із колоніальним минулим, демонструють, що такі процеси зазвичай тривають роками, є надзвичайно складними й розглядаються індивідуально в кожному конкретному випадку.
Це вкотре підтверджує фундаментальну річ: міжнародне право визначає загальні принципи, але реальне повернення культурної спадщини залежить насамперед від політичної волі держав.
— Ви згадали колоніальне минуле. Однак Росія почала привласнювати українську культурну спадщину не у 2022 році — цей процес триває ще з ХІХ століття. Як бути з цими культурними цінностями?
— Безумовно, це питання також доведеться вирішувати.
Необхідно буде створити механізми, здатні забезпечити справжню міжнародну співпрацю для повернення українських культурних цінностей. Головна проблема, звичайно, полягає в позиції самої Росії. Якщо вона відмовиться співпрацювати, міжнародній спільноті доведеться знайти способи змусити її виконувати свої зобов’язання.
Саме тому так важливо вже зараз передбачити це питання в майбутній мирній угоді.
Механізми реституції не можуть залишатися предметом ситуативних рішень чи окремих переговорів щодо кожного конкретного випадку. Їх необхідно закласти й організувати ще на етапі формування мирного врегулювання.
Якою саме буде така система, сьогодні сказати складно. Чи працюватиме вона під егідою Організації Об’єднаних Націй? Європейського Союзу? Ради Європи? Чи це буде окрема багатостороння міжнародна угода? Зараз відповісти на це неможливо.
Одне, втім, незаперечне: хай який механізм буде обрано, питання культурної спадщини має стати його невід’ємною складовою.
Безперечно, говоритимуть про фінансові репарації, про зруйновану інфраструктуру, про жертв війни та їхнє відшкодування. Усе це надзвичайно важливо. Але не можна допустити, щоб на цьому тлі питання культурної спадщини відійшло на другий план.
Адже, хай якими масштабними є людські та матеріальні втрати, для українців культурна спадщина безпосередньо пов’язана з їхньою ідентичністю, історичною пам’яттю та безперервністю існування держави. Саме тому вона має стати повноцінною складовою майбутнього мирного процесу.
— Чи знаходить ця ідея сьогодні підтримку серед політичних лідерів? Наскільки вона реалістична?
— Гадаю, значно реалістичніша, ніж може здатися на перший погляд.
Подібний процес ми вже спостерігали щодо інших міжнародних ініціатив. Достатньо згадати ідею створення спеціального трибуналу щодо злочину агресії. Ще два роки тому багато хто стверджував, що це неможливо або що така ініціатива не має жодного практичного сенсу. Згодом ця ідея поступово почала з’являтися в медіа, її підхопили політики та юристи, і сьогодні вона вже сприймається як цілком реалістична перспектива.
Із питанням культурної спадщини процес може бути дуже схожим.
На моє переконання, це питання має виняткове значення. Його потрібно й надалі просувати в публічному просторі та водночас працювати над створенням механізмів, які зроблять реституцію значно ефективнішою й швидшою, ніж це було після попередніх міжнародних конфліктів.
Читайте також: Росію закликають виключити з Міжнародної ради музеїв за привласнення української культурної спадщини
Особисто я переконана, що настав час активніше вводити цю тему в суспільну дискусію.
Ми вже знаємо, що нинішні міжнародні механізми недостатні. Як і те, що повернення культурних цінностей значною мірою залежить від політичної волі держав. Саме тому вже сьогодні необхідно закладати ті правові інструменти, які завтра зроблять реституцію реально можливою.
Адже мир будується не лише на фінансових репараціях чи відбудованих містах і дорогах.
Він будується також на пам’яті, культурі та справедливості.
Саме тому, навіть якщо в певний момент інші питання здаватимуться нагальнішими, ми не маємо права відмовитися від боротьби за культурну спадщину.
