Я повторюю це вже чотири роки поспіль.
Я писав про це в пресі, говорив у своїх фільмах, наполягав на цьому з трибуни Організації Об’єднаних Націй, в американському Конгресі, у французькому парламенті. Скрізь.
У цій війні переможе Україна.
Для цього, безумовно, знадобиться час.
Знадобиться пройти через страждання, нові зруйновані міста, розбиті долі, людські втрати. Зрештою, Україна не може не перемогти тих, хто воліє стерти її з географічної мапи та з історії.
Тоді на мене дивилися як на божевільного або мрійника.
Військові у телестудіях, кабінетні стратеги, експерти, які плутали військову перевагу з перемогою, навіть не розглядали це як гіпотезу.
Я ж із першого дня ніколи в цьому не сумнівався.
Поза тим, я робив висновки з того, що бачив на фронті на власні очі. З приголомшливої сміливості бійців. Із запеклого, майже безрозсудного опору в містах, які вже були мертвими, — Часовому Ярі чи Торецьку. Працювала істина, сформульована ще за часів Френка Капри: коли ті, хто захищається від армії найманців або злиденних дурнів, відправлених на забій, знають відповідь на запитання «Чому ми боремося?», вони стають нездоланними.
Спочатку мене переконувала їхня винахідливість. Їхнє військове мистецтво. Їхня дивовижна здатність до інновацій.
Чи не бачив я за ці чотири роки, як цей народ поетів та айтішників збирав свої перші дрони за допомогою 3D-принтера в хатинці, загубленій у лісах Кліщіївки? А потім, у харківських майстернях, розбирав російські чи китайські дрони, щоб знати їхні секрети? А сьогодні — створює цей арсенал демократії, здатний щороку виробляти мільйони найдосконаліших «сталевих птахів» із позначкою «made in Ukraine»?
Іноді, під час довгих ночей у Бахмуті, Куп’янську чи Сумах, я знову відкривав якусь класичну книгу, яку в останній момент запхав до своєї дорожньої сумки: старе видання Геродота, де Леонідас і Темістокл протистояли величезній перській армії; «Першу книгу Макавеїв», в якій Маттафія, Юда Макавей та Йонатан Апфус зрештою перемогли величезне царство Селевкідів; або ж англійське видання «Зимової війни», де Антті Туурі розповідає про маленьку Фінляндію, що чинила опір арміям Сталіна.
Я фільмував українських солдатів. Я трохи розділяв з ними щоденне життя. Бачив, як вони тримаються, незважаючи на виснаження, незважаючи на відсутність союзників, незважаючи на загиблих. І я день за днем повторював собі, що їхня перемога закладена в глибинній логіці цієї війни.
Ось і настав цей день.
Звісно, це ще не кінець.
Адже ніхто не знає, скільки місяців не вгаватимуть бої, скільки міст, де захищатимуться вулиця за вулицею, буде знищено, скільки сімей опиняться на вулиці, скільки молодих життів буде принесено в жертву, — скільки триватиме кровопролиття, перш ніж останній російський солдат покине українську землю.
Але ми вступили в новий етап, коли те, що раніше здавалося фантастикою, стало реальністю і навіть стратегічною ймовірністю.
На південному фронті, у Петропавлівці, ще у квітні 2022 року командир, якого я називав «Скарфейс», клявся, що настане день, коли він відвоює Гуляйполе — рідне місто Махна, розташоване за 20 кілометрів звідти, — це стало реальністю.
Все ще на півдні, трохи далі на захід, на базі в Очакові, де командир бойового загону Надя щовечора переривала бойові дії, щоб через FaceTime перевірити, як її син, котрий залишився в одному з північних міст, виконує домашні завдання, на протилежному березі Дніпра, на півострові Кінборн, елітний підрозділ встановив український прапор.
На Запорізькому фронті українські війська просуваються, метр за метром, у напрямку Мелітополя.
У Криму зазнають ударів аеродроми, спалюються паливні склади, обстрілюються логістичні ланцюги, а те, що Кремль вважав своїм «авіаносцем» у Чорному морі, перетворилося на фортецю в облозі.
Нарешті, на сході дронники Оксани Рубаняк — поетеси й військовослужбовиці — запекло захищають Покровськ. Полк «Хартія», де я побратався з поетом і музикантом Сергієм Жаданом, не відступив ні на крок у селах Харківської області. Генерал Богомолов, який дістав важке поранення під Куп’янськом під час зйомок фільму «Україна в серці», повернувся на поле бою. А в Костянтинівці, Лимані та Часовому Яру — містах-мучениках, які ми разом із Марком Русселем знімали з усіх боків, — Кремль неодноразово оголошував про «прориви», яких насправді так і не сталося.
І нарешті, невелика українська армія, яка стала найпотужнішою армією Європи, тепер здатна зі своїх таємних баз завдавати ударів у глибину території Росії по паливних сховищах, збройних заводах, командних пунктах, а також найважливіших залізничних і логістичних вузлах.
Царські війська, виснажені у 1917 році трьома роками поразок і дефіциту, капітулювали й за менших обставин.
Радянський режим, підірваний безперспективною війною в Афганістані, теж не протримався там надто довго.
То може Владімір Путін також дійде подібного рішення?
