«Т-щастя» написав не автор «The Ukraine» і «Не народжених для війни». Його написала людина, яка вигадала світи «Вивітрювання», «Червоної зони» і «Дивних людей». Так, Артемів Чапаїв є щонайменше два, й вони чітко розподілені за різними жанрами й типами художнього висловлювання. Чапай, який говорить у «Т-щасті», любить притчі-алегорії та романи-застереження. Тож і ми слідом за ним негайно вмикаємо відповідний режим: читаємо — мудрішаємо — шануємося (і достолиха лякаємося насправді, але то вже постефект).
Віктор — голомозий чоловік за сорок із протезом на правій нозі, що приховує і протез, і поголену голову, та, зрештою, і свою особу — та бордер-колі Хайку живуть посеред лісу неподалік від невеличкого села в хаті, яку Віктор із Марією, подружжя міських мажорів, за спокійних часів купили майже за безцінь. Колись іще до великої війни приїздили сюди втрьох із малою Софією на літній відпочинок. Тепер же ця хатинка порятувала Віктора: в ній він ховається від людоловів.
Власне, перше речення «Т-щастя» про це нам і розкаже: «Казали люди, що в околиці з’явилися людолови», — і цей клікбейт треба просто подолати і пробачити. Ця книжка-бо не про тих, хто полює на людців. Вона про людей, які вживаються у роль мети-жертви аж до повної втрати особистості.
Віктор голить голову, щоби до неї міцніше прилягав шолом, за допомогою якого він виходить у віртуальний Т-простір. Там можна синхронізуватися з річчю чи особою, переживати чужі стани як власні, керувати ними, а головне — можна синхронізуватися з річчю/особою у твоїх спогадах, стати іншою людиною, яку уявляєш якраз на правах Іншого. Власне, тому «щастя» й фігурує в назві роману: тут можна повернутися в миті абсолютного щастя — в такі, якими саме ти, от лише ти їх запам’ятав.
Втім, зараз забавки з віртом не вітаються. «Т-щастя» є зброєю, яку, зокрема, активно використовує підпілля. Оператором «Т-щастя» Віктор став якраз на війні: був оператором комах-дронів і вовчиць-розмінувальниць, там же отримав поранення й утратив ногу. В світі роману війна закінчилася, й Україну окуповано. А людолови з першого речення — нова окупаційна влада, яка полює на колишніх військових, а передовсім на операторів «Т-щастя». Родина Віктора — у безпеці за кордоном, він — у сховку, країна — в дупі.
[Суто психологічно досі не знаю, як ставитися до романів, які пишуть наслідки війни, що недавно закінчилася, в той час, коли в реальності вона ще триває. Пишуть вони по-різному і про різні наслідки: можна як у «Катананхе» Софії Андрухович, а можна як у «Розритих могилах» Павла Шикіна. Особисто мене це дуже бентежить, я такі книжки сприймаю апріорі насторожено. Але важить інше: є художній світ, який формує книжка, й усе, що відбувається в ньому, існує в межах і за законами цього конкретного уявного світу. Бентеги моєї реальності Вікторові з «Т-щастя» ні до чого, ясна річ, а от бентеги його реальності для мене важливі. А Віктор же злиться! І це злість уже не його навіть, а Артема Чапая з «Не народжених для війни». Віктор пояснює нам: державу і країну втратили, бо на зміну мобілізованим не прийшли нові люди, добровольці й старожили виснажувалися і гинули, а коли вони закінчилися — війна була програна. Версія настільки обґрунтована і реальна, що й… а нема мені чого тут і додати. Читати романи про світ, де нашої війни вже нема, теж треба вчитися — як свого часу ми вчилися читати ті, де наша війна вже є.]
Прошу, технічна цікавинка, яка визначає роман (і складається враження, що заради неї «Т-щастя» і написане). Чапай очевидно і наполегливо шукає нової форми для письма війни. І знаходить-таки нібито очевидний, але дієвий технічний прийом.
У романі чергуються розділи, написані від третьої, першої та другої особи. Сюжетно це цілком обґрунтовано: Віктор у реалі, в вірті й у спогадах є різними особами, а отже, і розказує різні історії. То ВІН, то ТИ, то Я вступають у гру у суворій відповідності з фабулою. Я — це віртуальний простір, простір Т-щастя, Я може бути жінкою, дитиною, твариною, зброєю. ТИ — це спогад, радше флешбек, ТИ є воїном. ВІН — це фізична реальність у моменті: власне, Віктор і Хайку. Але ця суворість чергування триває недовго.
Скоро Я, ВІН, ТИ починають захоплювати чужі оповідні простори, налізати одне на одного, збиватися у зграї — і то в межах одного речення навіть. Те, що на письмі в принципі неприпустимо, стає ефектним авторським прийомом, котрий дозволяє читачу розрізняти три шари реальності, в яких існує Віктор, і водночас чітко дистанціюватися від кожного.
Ні, нас там нема, жоден зі способів розповідання не передбачає розділеного чи делегованого читачеві досвіду. Ні у «Він-у-лісі», ні у «Я-з-родиною», ні у «Ти-на-війні» так званого образу читача нема. У романі, який рефлексує емпатію, вже через саму екзотичну і сильну техніку оповіді читачеві радять триматися подалі від описаних подій. Підозрюю, що для нашого ж блага.
[Люди, які свідчать про травматичні події, що їх пережили й уціліли після них, часом відмовляються свідчити — свідомо чи несвідомо — якраз через страх завдати болю слухачеві. Аби не почуватися потім за це винними, окрім іншого. Цей момент проступає в історіях і монологах Віктора дуже чітко: він дозує щирість своїх свідчень, щоби слідом не прийшла провина вцілілого. Я переконана, в романі цей момент свідомо наголошений, і то суто через особливості оповіді: момент відмови свідчити, що її бере на себе сама мова свідчення.]
Технічно — крута письменницька робота, можна лише респектувати.
Давайте про кожного з трьох трішки більше?
ВІН. Про нього вже розказала. Живе за містом, гуляє з псом, обмежує своє перебування у Т-щасті, щоби не підсісти остаточно, піклується про тіло й про суто фізичні відчуття, щоби не втратити здатності розрізняти вірт і фізичну реальність. О, там є прекрасне: своє тіло Віктор найкраще відчуває в сауні й під час купання, тож сцен таких є чимало. А це, понімаєте, буквальні ритуали очищення. Ще нічого не знаючи про Віктора, ми вже знаємо: він у ситуації сакрального забруднення, він почувається тим, хто порушив якесь табу, і це дуже красиво зроблено. Час від часу ВІН спілкується з дружиною, донька говорити з ним відмовляється. Ба більше: протягом десь половини роману є стійке враження, що насправді родина загинула під час війни. ВІН сильно боїться моменту, коли доведеться лагодити шолом, який усе частіше збоїть, і для того шукати в місті підпільного майстра. Боїться викриття і допиту окупаційної влади (абсолютно підставовий страх).
ТИ. Це спогади і флешбеки з фронту. ТИ воює неподалік від «міста з релігійною назвою», поблизу є «срібний ліс»: припущу, що йдеться про Покровськ. Перед тим як стати оператором Т-щастя і керувати у такий спосіб дронами, ТИ служив у підрозділі, що допитував і транспортував російських полонених. (Наскільки я розумію з есеїстики Чапая, таким був якраз його досвід на початку повномасштабної війни.) Під час одного з транспортувань ТИ отримує важке поранення, його життя рятує побратим, який сам гине. ТИ розказує не свою історію — це його спогади, але не його історія. Це історія загиблого побратима, куди Віктора тягнуть флешбеки, тому і ТИ.
Я. Переживає миті абсолютного щастя й миті успішних бойових операцій — і поступово перестає бачити між ними різницю.
Щоби існував і обґрунтовував себе Я, має бути реалізована потреба Віктора відчути себе, скажімо, жінкою. Дитиною. Полоненим окупантом. Уже вибачте за таке сусідство Вікторових досвідів, але саме таким воно в романі і є. Згадуючи секс із дружиною, він синхронізується з жінкою. Згадуючи прогулянку з донькою — синхронізується з донькою. Згадуючи допит росіянина-вагнерівця з татуюванням «Спасі-і-сохрані» на грудях — асоціюється саме з ним. Щоби простір Я став реальним, Віктор потребує бути в ньому Іншим. Миті щастя, які Віктор переживає, належать безпосередньо до його досвіду, але він воліє переживати їх із іншої перспективи. Він певен: коли був щасливий він, були щасливими і люди поруч (раціональний егоїзм — він такий, прекрасно-оптимістичний насправді). Те саме стосується і моментів великого горя.
Вікторі ніколи не намагається пережити свій досвід з позиції істоти, котра йому зараз найближча. Цього складно не помітити, знаєте. Я зараз про бордер-колі. Хайку, ім’я песика, тут є омажем до лаконічності роману, до його чіткої, майже прорахованої структури, але передовсім означає собаку як природну споглядальну істоту, істинно красиву на тлі суєтного світу людей. Хайку — про природність змін. Хайку — справжня: на дотик, на запах. Вона треба Віктору, щоби гуляти і вчасно їсти, вона — його зовнішній устрій фізичного існування. Собака — той Інший, якого не спроможне уявити навіть Т-щастя. Пес є тим, чим Віктор поволі перестає бути… І Хайку зникне з сюжету саме в переламний його момент: Віктора таки схоплюють людолови, пес десь подівся-врятувався, точніше — його врятували (або ні, бо реальності вже почали інтенсивно змішуватися).
Це все — про буття Іншого / про ставання Іншим.
І тут таки треба більше поговорити про Іншого та про емпатію. Емпатія, на якій ґрунтується техніка занурення у Т-щастя, передбачає чіткий спосіб уявляти потреби Іншого, скорочуємо: передбачає необхідність Іншого, най і уявну. От для того, наприклад, ми проживаємо частину роману в свідомості Спасі-і-Сохрані. От є тут сатирична вставна новела про Велич, що її видобувають із посліду російського царя і згодовують росіянам; найменш цікава частина роману, надто вже нагадує сорокінську «норму» для чогось. До речі, завершується роман так само вставним текстом — цього разу розгубленою авторською колонкою з поясненням, що ми щойно прочитали і які запитання собі маємо поставити. Це ще один суто технічно лютий ґандж, який саме в просторі «Т-щастя» спрацював корисно. В цей момент Я — а він до фіналу вже захопить весь простір оповіді — намагається достукатися вже до нас, до читачів, стати одним із нас. Ні, не виходить… Щастя на ремонті.
Якщо дуже-дуже сильно спростити це складне поняття, то трагічний герой опиняється у точці зіткнення двох непримиренних світоглядів. Переможець його знищує (драматичний герой теж переважно помирає, але його смерть примиряє ворожі системи, в трагедії примирити антагоністів в принципі реально). Віктор — трагічний герой від кости і крові. Як і годиться такому, у нього є гамартія — фатальна помилка, котра визначає його подальший шлях. Гамартією Віктора є якраз здатність уявити Іншого, він населяє світ своїми аватарами і стає в цьому світі Богом. О так, фатальна помилка Віктора в тому, що він є Богом. А «Т-щастя», вибачте, є христологічним текстом (таким, яким його написав би атеїст). Я боюся надто заспойлерити роман, тому лише означу точку, з якої треба буде почати читати шлях Бога-самогубця, що розпадається зрештою на трійцю ВІН-Я-ТИ, аби стати Богом триєдиним (всі наративні архетипи живі-здорові в сучукрліті, це тішить). Ось ця точка: побратим, спомин про якого і провина перед яким руйнують Віктора зсередини. Перша ж його поява в тексті супроводжується ремаркою: цей сивий дужий високий чоловік був справжнісінькою батьківською постаттю. Зветься побратим Йосипом. І він тесля… Далі не спойлеритиму. Як казав був герой «Дня бабака»: «А може так бути, що Бог не безсмертний, а просто дуже довго живе, знову і знову в тому самому дні?».
Сцени абсолютного щастя в «Т-щасті» Артема Чапая змусять, можливо, повірити, що роман — про миттєвості, які ми воліємо втримати будь-що. Але, здається, насправді він — про безкінечність, що тримає в заручниках уже нас. І звісно що це книжка про війну.
Романи, на які схоже «Т-щастя»:
«Сліпота» Жозе Сарамаґу — про поступову втрату фізичних відчуттів, і місцями «Т-щастя» нагадує її так сильно, що припускаю безпосередній вплив. Ширше: роман безболісно вписується в корпус творів-антиутопій про самоізоляцію, найкращі з них — «Дорога» Кормака Маккарті, звісно, і «За стіною» Марлен Гаусгофер. А ще «Вага снігу» Крістіана Ґе-Полікена. І більше: «Feed» Міри Грант. З української прози: в побудові вірт-світу відчутно перегукується з «І порву буття сукно» Олекси Мельника. Якщо ж говорити про письмо війни, то роман нагадає есеїстику Артема Чеха, але більше — «Точку неповернення» Дмитра Вербича.
