На полігоні чути стрілкотню. Нещодавно мобілізовані бійці 159-ї ОМБр відпрацьовують навички стрільби по гонгах. Інструктор перекрикує звуки пострілів і дає вказівки. Лається через кожне слово на адресу уявного противника, однак звучить це на диво доброзичливо і переконливо:
«І дивіться, шановні, вам треба просто попасти! Ви попали в ногу, б*ядь, чи ви попали в руку, чи ви попали йому в бронежилет…»
Тиждень завітав на полігон на Харківщині, де новопризвані військові відпрацьовують навички. Дізналися, хто приходить до війська на 13-му році війни та як їх готують до фронтових реалій.
Перший квест — дістатися полігону. Дощі перетворили дорогу на багнюку, що виявляється непрохідною для авто. Машина застрягає, після години спроб вибратися з колії на допомогу приходить інша автівка. По такій самій багнюці доводиться відпрацьовувати навички й рекрутам: у таких умовах, зокрема, їм доведеться воювати.
159-та бригада доволі молода, створена у квітні 2024 року. Рекрути вже пройшли базовий курс підготовки і тепер мають донавчання, заточене під завдання, з якими матиме справу бригада. Також це слугує своєрідним бойовим злагодженням. Усі інструктори — люди з бойовим досвідом, а часто і з пораненнями.
Клятва Гіппократа та битва за знищений дім
Старший лейтенант Денис Попков, виконувач обов’язків начальника групи інструкторів, довго відмовляється і соромиться давати коментар: мовляв, не навчений красиво говорити. Та зрештою пояснює свою місію — контролювати навченість особового складу, який проходить адаптацію на полігоні:
«Також я контролюю інструкторів, щоб вони правильно викладали згідно розкладу навчання, контролюю заходи безпеки на полігоні, щоб не було випадків травмування. Контролюю особовий склад, який перебуває на навчаннях. Допомагаю інструкторам проводити заняття з вогневої, з тактичної підготовки. Найголовніше моє завдання — я розробляю або допомагаю інструкторам розробляти навчальний план».
Денис воював ще до повномасштабного вторгнення, а також має чималий досвід роботи в навчальних центрах, тож із методиками викладання ознайомлений не з чуток. Розповідає — курс, який проходять тут рекрути, триває два тижні, а після нього почнеться безпосередня участь у бойових діях:
«І якщо можлива така ситуація, що десь навчальний центр допустив якусь прогалину, боєць щось не зрозумів, ми ці питання вирішуєм, донавчаємо і більше адаптуємо вже».
Юнак із хрестом на касці виявляється медиком на псевдо «Плюсик». Йому 27 років, мобілізувався добровільно, змінивши фах цивільного медика на бойового. Розповідає — БЗВП проходив у Польщі, а загалом у війську два місяці:
«Зараз в нас стрільби тривають, потім буде метання гранат. Вчора в нас була медицина і ще марш-бросок, орієнтувалися по картам».
Він пояснює — у війську бракує медиків. «Плюсик» має освіту фельдшера та навчався на стоматолога. А зараз приєднався до медичної роти бригади, де вже тепер, іще до виходу на бойові, має роботу — лікує хворих. У бригаді є два напрямки роботи для медиків: евакуація та допомога у «жовтій зоні», на стабілізаційному пункті. «Плюсик» готувався до служби два роки, налаштовуючи себе на майбутні труднощі й особливості роботи:
«Тому що потрібно захищати і допомагати хлопцям, щоб вони виживали в таких умовах, які в нас є. Нас навчали, що наші руки — це інструмент, ми відповідаємо за кожну людину. Ми повинні надати їй необхідну допомогу, щоб вона лишилась жива. І клятву Гіппократа ніхто не відміняв. У бойових умовах важко надати необхідну допомогу. Звісно, коли ти “на гражданці”, в тебе є все що потрібно. А тут може бути таке: ворог накрив артою або кулеметним обстрілом, і все необхідне залишилося там, де воно було. І потрібно допомогти тим, що під рукою».
Інший рекрут, Андрій, іще не має позивного, однак має чітку мотивацію бути тут. Він з Олексієво-Дружківки — селища на Донеччині, що між Костянтинівкою та Дружківкою. Виїхав на Миколаївщину після того, як по їхній оселі «прилетіло». Юнак навіть не може пригадати назву населеного пункту, до якого переїхав: пробув там недовго, одразу ж пішов до військкомату. Поспілкувався з представниками бригади і поїхав на навчання. Згадує: за кращих часів працював у Маріуполі. А зараз між опануванням нових навичок читає новини про рідне селище. Каже — по ньому летять КАБи, якими нещодавно розбомбили завод, назвавши його «складом БПЛА». На малій батьківщині залишились рідні. Андрій зітхає:
«Я уже рік не можу з тіткою зв’язатися. Я її просив-просив, говорю: “Давай до нас! Є де жити, є все, давай!..”»
Розмову перериває коротка злива. Усі компактно стають під невеличний навіс. Щойно негода вщухає, повертаються до роботи.
«Чотири не стрілявших, будь ласка, на вогневий рубіж!» — командує інструктор.
«А покурить можна?» — запитують «учні».
На іншій локації — метання навчальних гранат із укриття. Інструктор вказує на помилку учнів: ті кричать «граната», перш ніж кинути снаряд. Але така команда зазвичай попереджає своїх, що до них летить або котиться ворожа граната. Тож рекрути, аби попередити про кидання, почали кричати «апельсинка!» або «лимон». Після обіду тут тренуватимуться вже зі справжніми гранатами.
Власне обід відбувається просто неба. Військові з різних підрозділів стікаються до довгого столу, де жвава «Маріванна» насипає всім першу і другу страви.
«Ну гаразд, знімайте, але тільки щоб я вийшла гарна!» — каже вона, забачивши камери. Поряд — польова кухня, де парують величезні казани і робота не вщухає. Обід, перекури, обмін жартами — підготовку до бою поставлено на паузу. На запах обіду приходять і місцева киця з кошеням.
«Бути у лавах тих, хто святкуватиме перемогу»
Офіцер відділення комунікацій 159 ОМБр Євгеній з позивним «Атлас» розповідає — сьогодні працюють три навчальні групи:
«У них загальні заняття, тактична підготовка. Це тактичні входи, холощення зброї, маніпуляції зі зброєю. Переміщення в складі малих тактичних груп. Ведення оборонних дій на позиціях. Тактична догоспітальна допомога. Інженерна підготовка, ознайомлення з мінами, правила їх встановлення, розпізнавання на місцевості. Ми ще раз їм робимо проведення зброї до бою. Виконання вправ початкових стрільб — по гонгам або по підйомникам, мішеням, метання імітаційних гранат на дальність і точність. Також із укриття і з незручних положень, наприклад лежачи».
Він запевняє — ненавчені люди в бій не йдуть. Якщо протягом підготовки рекрут не опанував усіх навичок, його залишають на подальше донавчання. Саме на цьому полігоні розкриваються слабкі і сильні сторони людини, й іноді це сприяє рішенню щодо її майбутньої позиції у війську:
«Наприклад, людина більш спритна до стрілецької зброї або до батальйону безпілотних систем. Тут наразі це все можна змінити одним наказом, перевести людину з одного підрозділу до іншого, де його навики будуть найбільш придатними. Потрібно використовувати всі знання, які є у цих людей, використовувати їхні домашні скіли, щоб вони були максимально ефективні».
Сам «Атлас» воював в 2015 році, повернувся до війська на початку повномасштабного. Після поранення перевівся на більш спокійну посаду комунікаційника. Звільнятися з війська, навіть якщо випаде така нагода, до кінця війни наміру не має. Адже справи, за які берешся потрібно завершувати, а так зване «перемир’я» часів АТО аж ніяк не було завершеною справою:
«Прийшло розуміння, що якщо ми не доведемо зараз діла до збереження суверенітету та незалежності України, нас самих не буде. Це наша боротьба за існування на цій планеті, за життя. Це боротьба за існування нашої держави і нас у цілому, тому що нас уже ворог не пощадить. Мотивують сім’ї, друзі, також на жаль, полеглі побратими. Пам’ять про них. І, мабуть, іще егоїстична тонкість: хочеться довести діло до кінця і бути в лавах тих, хто буде святкувати перемогу».
«Атлас» переконаний: українське військо щодня опиняється у кращому положенні, ніж було, адже за математичними прогнозами вистояти не мали жодних шансів. А досвід українських військових сприймають всерйоз у світі, адже наших інструкторів почали запрошувати ділитися ним інші держави. Звісно, це не скасовує того, що проблем та роботи над помилками в армії не бракує.
Апелюючи до Європи та партнерів, «Атлас» нагадує — історія циклічна, і під час Другої світової хребет фашизму переломити змогла лише коаліція сил:
«Якщо буде в Європі дійсно єдність, єдине рішення, Європа прийме дві не дуже приємні речі. Перше: разом ми незламні, а Україна — це частина Європи. І друге: Україна наразі є щитом Європи. Якщо Україна програє цю війну і буде знищена, то наступними будуть європейські діти. І люди європейські будуть приймати участь у війні. Бо Путін — це як ракова пухлина, він не зупиниться. Складно надавати допомогу, жертвувати якимись благами чи доходом. Проте повірте українцям: життя вартує значно більше. І коли ти розумієш, що можеш допомогти зберегти це життя, тоді ці гроші, всі якісь утиски будуть здаватись не таким значними».
На прощання «Атлас» показує фото на телефоні. У кадрі він із братом, який також воює, у штурмовій бригаді «Лють». Брати набили собі на руки однакове символічне татуювання: куля, край якої розсипається і перетворюється на птахів. Військовий пояснює — кожен бачить у цьому зображенні щось своє:
«Тобто для когось це перехід від кулі, від зброї до миру, а для когось — трансформація того, що ця куля відправляє душу. Розумієте? Кожен бачить своє. І ось про цю трансформацію потрібно пам’ятати. Вибір за вами. Просто розуміння трансформації зброї, як і нащо ми це робимо».
