Кінець, який настав у понеділок, був неминучим. Сер Кір Стармер, багатостраждальний прем’єр-міністр від Лейбористської партії, який упродовж двох місяців чинив опір закликам високопоставлених членів партії до відставки, в емоційному зверненні на Даунінг-стріт оголосив, що йде з посади очільника уряду та лідера партії.
Наступника поки що не обрано, але всі очікують, що Енді Бернем — колишній мер Манчестера — обійме посаду протягом найближчих кількох тижнів. До того часу Стармер виконуватиме обов’язки як тимчасовий прем’єр-міністр. Візьме участь у важливому саміті НАТО в Туреччині, де закликатиме європейських союзників продовжувати надавати потужну підтримку Україні — незважаючи на те, що його уряд не зміг узгодити новий оборонний бюджет для Великої Британії. Стармер відвідає зустрічі з лідерами Європейського Союзу, щоб через десять років після історичного голосування за Brexit спробувати наблизити Велику Британію до ЄС.
Провал Стармера — усього за два роки після впевненої перемоги лейбористів на загальних виборах — це його особиста й політична трагедія. Велика Британія змінить сьомого прем’єр-міністра за останні 10 років на тлі безпрецедентних політичних потрясінь демократії, що вважалася найстабільнішою в Європі. Натомість Італія, яку раніше висміювали за часті зміни уряду з часів Другої світової війни, зараз має чи не найбільш стабільний уряд: Джорджія Мелоні обіймає високу посаду вже понад чотири роки. Стармер також стане одним із лейбористських прем’єрів, які пробули на цій посаді найменше за останні сто років.
Що ж пішло не так?
Стармер прийшов до влади у період величезних викликів. Економіка Великої Британії була зруйнована пандемією COVID-19, високою інфляцією, низькою продуктивністю, повільним зростанням, а останнім часом ще й шоком від зростання цін на енергоносії через війну в Ірані. Однак Стармер — прямолінійний, але доволі безбарвний колишній очільник державної прокуратури — так і не зміг проявити лідерські якості чи запропонувати виборцям переконливе бачення того, як знову вивести країну на шлях розвитку. Він був нудним оратором, і, на відміну від Тоні Блера — колишнього успішного прем’єр-міністра від Лейбористської партії, який перебував на посаді 10 років, — не мав чіткої політики змін й оновлення. Він повільно приймав рішення і боявся вживати необхідних, але непопулярних заходів для скорочення дедалі більшого державного боргу Великої Британії, зменшення витрат на соціальні виплати та просування сприятливої для бізнесу політики. Передусім він відмовився протистояти численним новим лівим членам парламенту, які вимагали традиційної політики Лейбористської партії щодо збільшення соціальних виплат пенсіонерам і низькооплачуваним працівникам. Відступив перед опором планам скорочення зимових субсидій на паливо для пенсіонерів, і далі продовжив у тому ж дусі. Щоразу, коли уряд пропонував непопулярні заходи, Стармер давав задню. Виглядав слабким в очах своєї партії, в очах виборців і в очах колег в уряді.
Окрім того, Стармер припустився кількох фатальних помилок. Від початку його критикували за те, що він нерозважливо прийняв у подарунок від багатого прихильника Лейбористської партії окуляри й одяг для своєї дружини, що скидалося на дрібну корупцію. Він також дозволив Рейчел Рівз — канцлерці скарбниці (чи то пак міністерці фінансів) — запропонувати катастрофічний бюджет на перший рік, запровадивши новий податок із зарплати і розлютивши фермерів непопулярною пропозицією обкласти сімейні ферми вищими податками.
Але найголовнішою помилкою стало призначення колишнього високопоставленого міністра з Лейбористської партії Пітера Мандельсона послом у Вашингтоні. Мандельсон був близьким другом сумнозвісного американського сексуального злочинця Джеффрі Епштейна. Стармера попереджали про минулі зв’язки цього кандидата, але він не прислухався й наполягав на відправленні Мандельсона до Вашингтона. Коли скандал вибухнув, Мандельсона звільнили, а Стармер був змушений вибачатися. Радники Стармера один за одним подавали у відставку, заявляючи, що прем’єр не здатний ухвалювати рішення. Минуло більше року, перш ніж він виконав рішення Верховного суду про те, що лише біологічні жінки юридично вважаються жінками, а трансгендерні особи не мають права користуватися жіночими туалетами й приватними просторами.
Читайте також: Звʼязки Епштейна із братом короля — новий політичний землетрус у Великій Британії
До останнього, навіть після відставки кількох міністрів уряду, Стармер наполягав, що очолить партію на наступних загальних виборах. Однак лейбористи стали надзвичайно непопулярними в країні, а рейтинги Стармера впали до найнижчого рівня за всю історію. На місцевих виборах у травні лейбористські кандидати зазнали нищівної поразки в містах по всій Британії. Профспілки, які зазвичай фінансують Лейбористську партію, заявили, що не хочуть, щоб Стармер очолював країну після наступних загальних виборів 2029 року. Уряд дедалі частіше стикався з викликами з боку ультраправої партії Reform UK, що стрімко набирає популярності, й «зелених», які стали дуже радикальними лівими, закликаючи до підвищення податків для багатих і посилення підтримки палестинців.
Мало хто знає про Бернема — колишнього заступника міністра в останньому уряді лейбористів, який пішов із політики й зарекомендував себе дуже успішним і популярним мером відносно заможного північного міста Манчестер. Друзі називають його «Королем Півночі», і він прагне обмежити вплив Лондона та зміцнити інші регіони країни. Бернем переміг на місцевих виборах популярну серед робітничого класу Reform UK і не приховує, що прагне стати прем’єр-міністром. Він склав присягу як член парламенту у Вестмінстері за кілька годин заяви Стармера про відставку.
Наразі більше ніхто не оголосив про намір кинути виклик Бернему в боротьбі за лідерство в Лейбористській партії, а ті, хто закликали Стармера до відставки, заявили, що підтримають нового кандидата. Однак без внутрішньопартійних виборів країна мало що дізнається про його політику. Його призначення стане просто «коронацією». Серед бізнесменів панують побоювання, що Бернем — надто лівий політик і не має чіткого уявлення про те, як співпрацювати з приватним бізнесом для стимулювання економічного зростання. Найбільшим викликом, перед яким постала країна, є економічна криза. Бернем пообіцяв дотримуватися бюджетних обмежень і не збільшувати державний борг, але не сказав, як саме фінансуватиме оборонні витрати чи реформи, які планує провести.
Єдина сфера, яка майже не зазнає змін, — це зовнішня політика. Стармеру переважно вдалося впоратися зі складним викликом у відносинах із президентом Трампом. Він також був рішучим прихильником України, активним прибічником НАТО та одним із найпалкіших союзників президента Зеленського.
Однак більшість виборців не цікавиться зовнішньою політикою — їх більше турбують питання заробітної плати й інфляції. Бернем не має досвіду у сфері зовнішньої політики й зустрічей з європейськими союзниками. Він, ймовірно, продовжуватиме підтримувати спротив України російській агресії, але, напевно, не збільшуватиме оборонний бюджет Великої Британії, як наполягають всі військові керівники.
Подібно до інших європейських лідерів, Бернему буде важко мати справу з Трампом, який із типовою для нього зарозумілою невдячністю заявив, що Стармер зазнав поразки, проваливши політику імміграції та енергетики. Бернем не втручатиметься у війну Трампа в Ірані. Однак його неодноразово попереджали про постійні провокації Росії проти НАТО і, зокрема, Великої Британії (нещодавно російський військовий корабель відкрив вогонь по британській приватній яхті в Ла-Манші). І британська політика щодо України не зміниться — хоча й не буде пріоритетом, оскільки Бернем розробляє плани, спрямовані насамперед на активізацію млявої економіки Великої Британії, вирішення проблеми нелегальних мігрантів і зниження вартості життя.
Британські виборці гостро усвідомлюють, що часті зміни прем’єр-міністрів створили враження, ніби країна вийшла з-під контролю і стала некерованою. Це спричинює розчарування й глузування з боку союзників Великої Британії, особливо Америки. Якщо Бернем має намір хоч якось відновити вплив Великої Британії у світі, йому доведеться діяти швидко й рішуче, не уникаючи непопулярних рішень, коли він оселиться в офіційній резиденції прем’єр-міністра на Даунінг-стріт, 10.
