Дуже легко критикувати розгляд воєнних злочинів і злочинів проти людяності у національних судових системах.
Кількість таких злочинів може раптово зрости внаслідок збройного конфлікту. Цілком зрозуміло, що люди та інституції не будуть до цього готові. Більшість суддів, прокурорів та адвокатів не володіють достатніми знаннями з міжнародного кримінального права, оскільки з ним майже не стикаються. Водночас відповідне законодавство, як правило, застаріле і фактично неперевірене на практиці.
Окрім труднощів, пов’язаних із застосуванням незнайомих правових норм, війна може спричиняти і серйозні практичні проблеми. Робота системи кримінального правосуддя може стикатися із серйозними перебоями, в системі може не бути достатніх ресурсів для розслідування та розгляду складних злочинів, а її фізична інфраструктура може бути значно пошкоджена.
Часто доходять висновку, що потрібні докорінні реформи всієї системи і що мине багато років, перш ніж ці злочини можна буде розглядати в державі, на території якої вони були вчинені.
Ухвалюючи рішення про подальші дії, слід враховувати ширший контекст перехідного правосуддя. Перехідне правосуддя – це комплексний підхід, що охоплює як судові, так і позасудові механізми, спрямовані на допомогу потерпілим масових воєнних злочинів і злочинів проти людяності і суспільству загалом подолати наслідки таких злочинів. Воно може охоплювати інституційну реформу, встановлення істини про те, що сталося, надання репарацій та вшанування пам’яті, а також кримінальне переслідування.
Українські реалії
Міжнародний центр перехідного правосуддя розглядає перехідне правосуддя як «шлях до мирного, справедливого та інклюзивного майбутнього, де скоєні в минулому злочини визнано та усунуто їхні наслідки, а громадяни та керівництво поділяють спільне розуміння того, що насильство й порушення прав людини більше ніколи не мають повторитися». Сьогодні для України така мета може видаватися ще дуже далекою. Поки що немає підстав очікувати справедливого миру в найближчому майбутньому. Яким саме він буде, наразі сказати неможливо, однак саме від цього залежатиме, якими будуть механізми перехідного правосуддя та як вони поєднуватимуться між собою. Попереду довгий і непростий шлях, а його подальший напрям поки залишається невизначеним.
У 2014 році, а особливо гостро у 2022 році, Україна зіткнулася з різким зростанням кількості воєнних злочинів і злочинів проти людяності.
Водночас Україна мала переваги, яких бракує багатьом іншим державам, що постраждали від конфлікту, – передусім розвинену судову систему та активну правничу спільноту.
Адаптація України до нової реальності вражає, особливо з огляду на те, що вона відбувалася в умовах численних практичних труднощів, спричинених війною. Попри окупацію значної частини території країни, ракетні обстріли та блекаути, значна частина судової системи змогла продовжити свою роботу.
Незвично те, що значну кількість судових процесів розглядали національні судді фактично під час конфлікту, що триває.
У будь-якій країні, що зазнала війни, існує ризик того, що пережитий досвід впливатиме на неупередженість суддів. Безпосередньо після завершення війни почуття злості зазвичай особливо гострі. Із часом ці почуття слабшатимуть, однак суспільні протиріччя нерідко зберігатимуться. Водночас, якщо наявні необхідні докази, є вагомі підстави не відкладати судові процеси. Спогади про пережите ще свіжі, а своєчасний розгляд справ може допомогти потерпілим швидше пережити травму.
Відразу після повномасштабного нападу на Україну в лютому 2022 року лунали побоювання щодо надто поспішного розгляду справ щодо воєнних злочинів та злочинів проти людяності в національних судах. Однак, минуло вже більше чотирьох років, а війна все триває. З плином часу аргументи на користь продовження таких проваджень стають дедалі переконливішими.
Досягнення
Україна сама, без спонукань з боку міжнародної спільноти, усвідомила, що нова ситуація потребує змін.
У 2019 році було створено спеціалізований підрозділ з питань воєнних злочинів, який було реорганізовано та посилено після подій 24 лютого 2022 року. Крім того, у 2022 році було створено міжвідомчу робочу групу військових експертів та прокурорів з метою розслідування найбільш резонансних воєнних злочинів, визначення типів використаної зброї та встановлення ланцюгів командування, а також для проведення необхідного навчання прокурорів та слідчих. У квітні 2023 року при Офісі Генерального прокурора було засновано Координаційний центр підтримки потерпілих та свідків, основною метою якого є захист прав потерпілих від воєнних злочинів. Також відбулася законодавча реформа, наприклад, у 2024 році до Кримінального кодексу було додано статті про відповідальність військових командирів та злочини проти людяності, хоча стаття 438 залишається нечіткою.
Українські організації громадянського суспільства відзначаються своєю активною діяльністю. Вони документували порушення прав людини та міжнародні злочини, завдяки чому напрацювали значний досвід, експертизу й спроможність у цій сфері, а також підтримували діяльність органів правопорядку.
Відчутний внесок у цю роботу зробило й міжнародне співтовариство. Дорадча група з питань розслідування воєнних злочинів і злочинів проти людяності в Україні, яку в 2022 році заснували Європейський Союз, Велика Британія та США, надає дорадчу підтримку та допомогу Офісу Генерального прокурора щодо документування, розслідування та судового переслідування воєнних злочинів та інших злочинів проти людяності. Крім того, окремі міжнародні партнери проводили навчання та надавали експертну допомогу.
Отже, як національні, так і міжнародні інституції залучили значний досвід, експертизу та спеціалізовані знання для розслідування й розгляду воєнних злочинів і злочинів проти людяності.
Однозначні висновки щодо рівня неупередженості українських судів зробити важко. Упередження часто можуть бути прихованими. Оцінки діяльності судової системи містять ознаки як об’єктивності, так і її браку.
Однак є ознаки того, що судова практика рухається у правильному напрямку. Останні звіти вказують на покращення якості судових рішень: вироки стають більш обґрунтованими та містять вичерпний правовий аналіз злочину; самі судові рішення стали більш структурованими та краще вмотивованими, а також простежується ширше використання міжнародної судової практики.
Воєнні злочини і злочини проти людяності визначені в міжнародному праві та підпадають під юрисдикцію міжнародних судів. Як зазначено в Преамбулі до Римського статуту, вони можуть «глибоко вразити свідомість людства» та «загрожувати миру, безпеці та добробуту світу». З усіх цих причин міжнародне співтовариство детально аналізує те, як держави здійснюють розслідування та розгляд воєнних злочинів і злочинів проти людяності, що належать до їхньої юрисдикції, створюючи таким чином орієнтир для інших держав, які опиняються в подібній ситуації.
У цьому є певний парадокс. З одного боку, часто наголошують, що для перехідного правосуддя не існує універсальної моделі, яка підходила б усім. Водночас те, як саме перехідне правосуддя реалізується в конкретній країні, часто стає важливим орієнтиром для інших держав. І той, і інший підхід мають під собою певні підстави. Те, чого вдалося досягти Україні, стане важливим досвідом для забезпечення відповідальності під час майбутніх конфліктів. Уже сам факт розслідування та розгляду такої великої кількості воєнних злочинів і злочинів проти людяності в умовах, коли війна ще триває, є прикладом того, як може функціонувати система правосуддя в режимі реального часу за екстремальних умов. Спеціалізовані органи, створені органами державної влади України, також стануть цінними зразками для наслідування.
Україна співпрацювала з міжнародними моніторинговими органами, а судові процеси відбувалися на засадах прозорості. Така відкритість сприяла конструктивній взаємодії з міжнародними партнерами, не кажучи вже про її вплив на якість правосуддя.
Проблеми
Не дивно – і це, власне, неминуче – що можуть лунати критичні зауваження.
Правоохоронні органи України зареєстрували понад 200 000 проваджень, пов’язаних із воєнними злочинами, проте до суду було передано менш як 1 000 справ. У ще меншій кількості справ, які дійшли до стадії судового розгляду, слухання переважно відбувалися за відсутності обвинуваченого.
У таких справах порядок повідомлення обвинуваченого та можливість повторного розгляду справи були визнані несумісними з гарантіями справедливого судового розгляду. Основна увага приділяється розслідуванню та судовому переслідуванню злочинів, скоєних російськими військовослужбовцями, а не військовослужбовцями Збройних сил України та добровольчих батальйонів, що діяли за підтримки держави. Адвокати перевантажені роботою і, як правило, мають менше можливостей для професійного розвитку, ніж судді та прокурори. Є повідомлення про те, що, за окремими помітними винятками, вони рідко діють активно з метою захисту своїх клієнтів, а багато хто стикається зі стигматизацією через представництво інтересів росіян, обвинувачених у найтяжчих злочинах проти українців. Нарешті, деяких засуджених було звільнено в рамках обміну полоненими, що підриває право потерпілих на справедливість.
Невелика частка воєнних злочинів, що доходять до судового розгляду, а також недоліки їхнього розгляду в судах слід оцінювати в ширшому контексті інших заходів перехідного правосуддя, зокрема таких, як надання репарацій та встановлення правди. Ні українська, ні будь-яка інша система кримінального правосуддя не здатна ефективно опрацювати всі зареєстровані воєнні злочини та злочини проти людяності. Тому поряд із кримінальним переслідуванням необхідні й інші, позасудові механізми подолання наслідків війни, які здатні забезпечити потерпілим більш своєчасну та відчутну підтримку (Бусол, МЦПП, с. 18–19). Судове переслідування злочинів проти людяності, безперечно, має важливе значення, однак слід реалістично оцінювати межі його можливостей і не розглядати його у відриві від інших складових перехідного правосуддя.
Перспективи
Подорож без наперед визначеного маршруту – ось влучне порівняння того, як має розвиватися кримінальне переслідування воєнних злочинів і злочинів проти людяності в Україні, щоб найефективніше сприяти перехідному правосуддю. На переломних етапах, таких як припинення вогню або більш широке врегулювання, знадобиться адаптація. Простих і універсальних рішень тут не існує. Проблеми мають різний характер, і для їхнього подолання знадобляться поступові та різнопланові зміни, причому в умовах, які наразі неможливо передбачити.
Зараз ще зарано робити масштабні оцінки. Національна система є багатогранною та динамічною. Судовий розгляд воєнних злочинів і злочинів проти людяності є невеликою складовою значно ширшого процесу перехідного правосуддя, який і далі формується.
Водночас є і підстави для оптимізму. З самого початку органи державної влади в Україні були відкриті до зовнішньої оцінки та міжнародного досвіду, а також Україна усвідомлювала потребу в інституційних змінах і вживала практичних заходів для їхньої реалізації. Крім того, є підстави вважати, що це позитивно позначилося на якості судових проваджень.
Здатність до адаптації, яку українська система виявила дотепер, а також активний пошук нових підходів у правничій спільноті дають вагомі підстави сподіватися, що принаймні частину виявлених недоліків з часом вдасться подолати.
Насамкінець не слід забувати і про міжнародний вимір. Незалежно від того, як розвиватимуться події надалі, український досвід уже сьогодні становить важливий приклад зусиль, спрямованих на притягнення до відповідальності за воєнні злочини і злочини проти людяності в інших частинах світу.
