Нещодавно путінська Росія вкотре завдала удару по українському храму — цього разу постраждала Києво-Печерська лавра. Резонанс цієї події очевидний. Проте, якщо поглянути на історію взаємин українців із московитами, неважко помітити: агресія та завойовницькі наміри з боку останніх були постійними, і церква ніколи не ставала для них перешкодою. Навпаки, московити знищили українських храмів не менше, ніж нападники інших конфесій, які прямо визнавали православ’я ворожим. Якщо в досовєцький період вони нищили лише суто українські церкви, то за совєцького і теперішнього часу ладні руйнувати храми своїх поплічників та у близькому їм архітектурному стилі. Серед основних причин, що підштовхують православних московитів до церковного вандалізму, — помста, тактика спаленої землі державна політика в окремі періоди.
Московія почалася з пограбування церков
Символічно, що одна з перших масштабних військових та сепаратистських акцій майбутньої московської державності була пов’язана саме з руйнуванням православних святинь. Тоді у 1169 році володимиро-суздальський князь Андрій Боголюбський, якого історики часто розглядають як одного з творців політичної традиції майбутньої Московії, здійснив похід на Київ. Місто було захоплене і піддане небаченому пограбуванню. На відміну від попередніх князівських міжусобиць, коли переможці зазвичай прагнули оволодіти київським престолом, Боголюбський дозволив своїм військам кілька днів грабувати столицю держави, до якої теж опосередковано належав. Від рук нападників постраждали не лише житлові квартали, а й найважливіші церкви та монастирі.
Про масштаби трагедії свідчить Київський літопис: «І грабували вони два дні увесь город — Подолля, і Гору, і монастирі, і Софію, і Десятинну Богородицю… церкви горіли, християн убивали, а других в’язали… Запалений був навіть монастир Печерський святої Богородиці поганими, але бог молитвами святої Богородиці оберіг його од такої біди».
Загарбники вивозили ікони, книги, церковні ризи та дзвони. Серед викрадених святинь була й ікона Богородиці, яку перевезли до Володимира-на-Клязьмі. Цей погром став не лише військовим злочином, а й символічним актом перенесення центру політичних амбіцій із Києва на північний схід.
Саме на актах вандалізму, зокрема церковного, спрямованого проти київської спадщини та її духовних коренів, значною мірою й вибудовувався фундамент сучасної московської традиції.
За мазепинської спробу незалежності знищили храми
Одним із найяскравіших проявів московського ставлення до українських православних святинь стало знищення Батурина у 1708 році. Після переходу гетьмана Івана Мазепи на бік шведського короля Карла XII війська Алєксандра Меньшикова штурмом узяли гетьманську столицю. Розправа над містом стала однією з найтрагічніших сторінок української історії: за різними оцінками, загинуло від 11 до 15 тисяч мешканців, у тому числі жінки, діти та старші люди. Батурин був повністю пограбований і спалений, а разом із житловими будинками та адміністративними спорудами знищувалися й православні святині.
Події 1708 року вкотре засвідчили: для московської влади політична покора була важливішою за будь-які декларації про православну єдність двох народів. А українські храми не отримували жодного захисту, якщо були пов’язані з українською державницькою традицією.
Серед мистецьких втрат Батурина були палаци і церкви, зокрема Собор Живоначальної Трійці — головний храм гетьманської столиці. Його спорудили коштом гетьмана Івана Мазепи приблизно у 1690–1692 роках на території Батуринської фортеці. Поряд із собором височіла кругла дзвіниця, відома серед сучасників як «Мазепин стовп». Храм був не лише духовним центром гетьманської резиденції, а й символом розквіту українського бароко та політичної ваги Гетьманщини наприкінці XVII століття.
Після знищення Батурина собор і дзвіниця залишалися напівзруйнованими ще кілька десятиліть, нагадуючи про трагедію міста. У другій половині XVIII століття руїни остаточно розібрали на будівельні матеріали. Так було втрачено одну з визначних пам’яток мазепинського бароко, і не шляхом випадкового підпалу чи руйнувань, а внаслідок винищення цілої української столиці.
Нищення Січі не оминуло і її церкву
Ще одним промовистим прикладом того, як московська влада ставила політичні цілі вище за декларовану в усіх кутках православну солідарність, стала ліквідація Запорозької Січі у 1775 році.
Після остаточного зруйнування козацької республіки російськими військами постраждала не лише військова та адміністративна інфраструктура запорожців, а й головна духовна святиня Січі — храм Покрови Пресвятої Богородиці. За свідченнями сучасників, вона мала п’ять бань, два престоли — головний на честь Покрови Пресвятої Богородиці та верхній на честь святого Миколая, покровителя мореплавців і воїнів. Особливою окрасою храму був різьблений іконостас високого художнього рівня з образами київського та італійського письма
Після захоплення Січі святиня зазнала пограбування і руйнування. Це був акт відвертого вандалізму, наслідком якого стало знищення унікальної пам’ятки козацької культури та розкрадання її майна: грабували храм не представники іншої віри, а солдати російської армії та донські козаки.
Мешканець Нікополя Михайло Решетняк у пізніших спогадах свідчив, як «калмики, донці та солдати (без відома начальства) обдирали церкву, сокирами обрубуючи царські врата». Народна пам’ять зберегла ці події у козацьких піснях:
«А москалі не дрімали, запас обдирали,
А московськії старшини церкву грабували;
Та беруть срібло, беруть злото, восковії свічі.
Ой, заплакав пан кошовий з старшиною в Січі.
Ой, зайшов же пан кошовий та на круту гору:
“Не руйнуйте, люди добрі, хоч Божого дому!”»
Та заклики до здорового глузду чи памʼяті про спільність «во хресті» звісно не зупиняли московитів у їхньому пориві до помсти та нищення української вольності.
В імперський період, коли все православ’я в Україні було підкорене, московити церков не руйнували — тільки будували все у суто своєму напівазійському чи псевдоєвропейському стилі, змінюючи архітектурний ландшафт України у колоніальному дусі. Показовим є приклад харківського Покровського собору: козацький храм нині оточений московським стилем забудованих церков і щоб роздивитися нашу памʼятку, її ще варто пошукати. Показова й історія тамтешнього барокового Свято-Успенського собору: до нього «пришито» помпезну неокласицистичну Олександрівську дзвіницю, яка повністю змінює вигляд споруди.
Більшовики — апогей московського вандалізму
Звісно, перевершили самих себе московити саме в час «комуністичного» періоду. Вже під час першого захоплення Києва більшовиками у 1918 році «червоногвардійцями» Міхаіла Муравйова духовна столиця Україна зазнала небаченого терору. Сам Муравйов у доповіді про штурм Києва писав: «Я наказав артилерії бити по високих і багатих палацах, по церквах і попах». Пізніше в одному із своїх агітаційних закликів він додавав: «Ми йдемо вогнем і мечем встановлювати Радянську владу. Я зайняв місто (Київ), бив по палацах і церквах… бив, нікого не милуючи! 28 січня Дума (Києва) просила перемир’я. У відповідь я наказав душити їх газами»…
Заходячи до Києва з лівого берега, червоні окупанти зайняли лаврські висоти. На території Києво-Печерської лаври розмістили штаб так званої Другої революційної армії й саме звідти вели штурм центральної частини міста. Червоний «комендант» Лаври Сергєєв досить лояльно поставився до ченців і писав: «На моїй відповідальності перебувало близько 3 тисяч осіб (червоноармійців), потрібно було всіх нагодувати, дати приміщення і все необхідне. На другий день після мого призначення я почав поступово брати на облік усі наявні в Лаврі продукти… Намісник, як і всі ченці, ставилися до нас дуже дружньо, нічого не шкодував — ні продовольства, ні вина».
Та його «військо» поспішало влаштувати терор у святині. Кілька разів Сергєєв це зупиняв: «Вийшовши від намісника, я попрямував до своєї канцелярії, але дорогою побачив жахливу картину: близько 20 червоногвардійців на чолі з матросами вигнали з усіх келій, а також із церкви священників і монахів у двір і, наставивши на них рушниці, хотіли розстрілювати. У цей час підійшов я, почав кричати на солдатів, за що і мене хотіли розстріляти, але все ж мені вдалося їх зупинити, і тим усе обійшлося благополучно. Однак, прямуючи далі до канцелярії, я знову натрапив на таку ж картину».
Та більшовики все ж відзначилися черговим звірством. Вони заарештували православного митрополита Володимира і розстріляли його не гаючи часу. Серед звинувачень, які йому висували, було й те, що незадовго до цього, за часів УНР, він нібито не заступився за полонених більшовиків, які підняли збройне повстання на заводі «Арсенал».
Більшовики заарештували та розстріляли митрополита Київського і Галицького Володимира (Богоявленського) 25 січня (7 лютого) 1918 року.
Нищення церков в СРСР: норма політики і тактика терору для ворога
За совєцької доби внаслідок політики войовничого «безбожництва» по всьому СРСР було зруйновано десятки тисяч храмів, зокрема кілька тисяч — на території України. Серед найвизначніших утрачених пам’яток українського бароко були:
- Микільський військовий собор у Києві, збудований у 1690–1696 роках і підірваний радянською владою у 1934 році,
- Богоявленський собор Братського монастиря, споруджений у 1690–1693 роках і знищений у 1935 році.
Трагічна доля спіткала і Михайлівський Золотоверхий собор. Після масштабних перебудов XVII–XVIII століть він став одним із символів українського бароко, але був зруйнований у 1934–1936 роках. У 1935 році було знесено й барокову церкву Успіння Богородиці Пирогощі на Подолі. Значних втрат зазнали численні дерев’яні козацькі храми Лівобережжя та Запоріжжя.
У січні 1934 року 12-й з’їзд КП(б)У ухвалив рішення про перенесення столиці УРСР з Харкова до Києва. Відразу після цього серед архітекторів оголосили конкурс на проєкт урядового центру поблизу Софійського собору. Планувалося спорудження двох великих будівель на місці Михайлівського монастиря та Трьохсвятительської церкви.
Трьохсвятительска церква, XII ст.
Існували також плани знесення Софії Київської, однак, за поширеною версією, цьому завадило втручання французької сторони, яка вважала собор частиною власної культурної спадщини через зв’язок із династією Ярослава Мудрого та його донькою Анною Ярославною. Восени 1934 року розпочалася руйнація Михайлівського Золотоверхого собору, заснованого у 1108–1113 роках київським князем Святополком Ізяславичем. Було знято позолоту з куполів, переплавлено срібну раку святої Варвари, знищено залишки барокового іконостаса. 14 серпня 1937 року о 21:00 собор було підірвано. Від усього комплексу залишилися тільки трапезна церква, частина огорожі та окремі пізніші споруди. Понад 20 тисяч тонн уламків вивезли на сміттєзвалище.
Руїни Михайлівського монастиря, 1937 р.
Під час Другої світової війни радянська сторона, не маючи можливості стримати наступ німецьких військ іншими засобами, вдалася до тактики «спаленої землі» та мінування різних стратегічних будівель Києва. Заміновано було не лише будинки на Хрещатику, а й Оперний театр, Володимирський собор, тодішній Музей Леніна (нині Педагогічний музей), Державний банк на Інститутській, будівлю ЦК КП(б)У (нині Міністерство закордонних справ), будинок НКВС (нині Жовтневий палац) та інші об’єкти. У кожну з будівель закладали тони вибухівки, аби таким терором не дати нацистам спокою. Про місцеве населення, звісно, ніхто не турбувався.
3 листопада 1941 року в Києві вибухнув Успенський собор Києво-Печерської лаври — головний храм комплексу і давня усипальниця київських князів. Згодом совєцька влада звинувачувала у знищенні нацистську окупаційну адміністрацію, тоді як німецька сторона покладала провину на радянських підпільників.
У щоденнику Олександра Довженка ця подія відображена словами: «Не німці знищили центр нашої знівеченої столиці, а ми самі». Водночас у німецьких звітах згадується інцидент проникнення на територію Лаври невідомих осіб, яких убила охорона, напередодні вибуху. Нацисти, знаючи, що у соборі є тонни вибухівки, побоювалися, що наступним диверсантам може вдатися підірвати Лавру разом із окупаційною владою. Виносити ж такий масив небезпечних речовин із собору також було небезпечною та марудною справою.
Нацисти спостерігають за підривом Успенського собору
Згідно зі збереженими у ЦДАВО документами, питання підриву Успенського собору обговорювалося в жовтні 1941 року в Берліні. Експертиза Міністерства східних окупованих територій (доктор Отто Бройтіґам) не рекомендувала знищення пам’ятки, вважаючи її важливою для українського населення. Попри це, невдовзі розпочалося відселення мешканців у радіусі півтора кілометра від Верхньої лаври, що пов’язують із підготовкою до вибуху. Вибухівку, за окремими даними, було закладено ще в серпні-вересні 1941 року совєцькими саперами.
Тож, як написала у своєму романі «Хрещатий Яр» Докія Гуменна: «Лавру підмінували й приготували до знищення більшовики, німці ж тільки полінувалися витягнути міни й вирішили, що не варт возитися, менше клопоту буде, коли все злетить у повітря». Тож насправді, Успенський собор став жертвою двох тоталітарних режимів.
Усе, що відбувається нині, у час Війни України за незалежність, тільки підтверджує тенденцію, що складалася століттями. Московити не мають жодної ілюзії про «братерство во хресті», бо їм мало спільної конфесії: їм потрібна власна влада на наших землях. Якби їхня церква повернула гегемонію, наші храми не становили б для них зацікавлень. А поки Україна бореться і творить свої стилі та сенси при церкві, це буде ворожим та неприйнятним для Москви. Ми спостерігаємо це в контексті обстрілів не лише церков Православної Церкви України, а й колишніх васалів Москви — ПЦУ. Їм також перепадає московських дронів та ракет. Чому? А, напевно, тому, що від них Москва чекає більшої агентурно-підривної діяльності, а не «правильних» обрядів, чи, тим паче, порятунку людських душ.
