Чому українське Середньовіччя залишається в тіні Бароко та як розкодувати давні тексти для молоді? Про виклики й перспективи вивчення української літератури ХІ–XV століть, брак дослідників Середньовіччя, долання імперських і радянських наративів та сучасні наукові й мистецькі інтерпретації княжої доби розповідає Євген Джиджора — професор кафедри української літератури та компаративістики Одеського національного університету імені І. І. Мечникова.
Постколоніальні виклики медієвістики
— Чому дослідження ранньомодерної доби наразі системніші та видиміші, тоді як Середньовіччя досі здебільшого залишається в тіні?
— Це пов’язано передусім з літературознавчими школами, які сформувалися за останні десятиліття в українській науці. Львів, Київ, Харків, Чернігів мають великі традиції вивчення літератури та культури епохи Бароко. І продовжують зберігати ці традиції. В цих центрах є корифеї. Під їхньою опікою визріло молоде покоління дослідників. Література ХІ–ХV століть не має такої кількості вчених. Їх усього декілька на всю країну.
Причини такі. По-перше, це непростий матеріал, який потрібно полюбити. Це складна символічна релігійна література: її вивчення вимагає глибокої компетентності з одного боку і якогось самозречення з іншого. Зацікавити студентів такою літературою непросто. Зацікавити так, щоб їм захотілося вступити на третій рівень навчання і написати дисертацію. А це передбачає роботу з рукописами, знання церковнослов’янської мови, якесь, хоча б побіжне, розуміння давньогрецької мови, добре знання біблійних творів. Хіба це привабливіше, ніж вивчати класичну чи сучасну українську літературу? От через те дослідників мало.
Читайте також: Поза тінню Росії: як Україна переосмислює спадщину Русі
По-друге, навіть ті, хто вже давно займаються цією літературою, зараз мають серйозні робочі труднощі. Справа в тому, що, на відміну від барокової літератури, яка більш-менш непогано видана в Україні, середньовічна українська література видана погано. Десь на 90% потрібні тексти були видані в радянських або російських виданнях. Як зараз використовувати ці видання? Російські вчені активно займаються, наприклад, Словом про Закон і Благодать та борисоглібовськими текстами. Нещодавно у них вийшли масштабні дослідження про твори на честь князя Володимира. На праці деяких із цих вчених мені й самому огидно посилатися, бо я знаю, що вони пропутінці. Але вони перевидають наші давні твори, а ми ні. Натомість творів нашого Бароко вони, слава Богу, не торкаються. Хоч це добре.
— Як вийти за межі традиційного для нашої медієвістики російсько-радянського інструментарію? Які сучасні підходи найбільш перспективні для українського матеріалу? Досвід яких національних шкіл медієвістики варто запозичити для модернізації українського академічного дискурсу?
— Мені здається, цей відхід вже майже відбувся. Принаймні, я не зустрічаю такого опертя «за замовчуванням» на класиків радянського літературознавства, як це відбувалося ще років 15 тому. А для того, щоб цей відхід стався остаточно, якраз і потрібно займатися виданням стародавніх пам’яток періоду Київської Русі, можливо, атрибутованих для кращого сприйняття сучасними читачами. І, звісно, активною розробкою теоретичних питань. А з цим у нас проблеми, бо мало дослідників. Коло замкнулося.
З іншого боку, з моєї точки зору, радянська та сучасна російська медієвістика — гарний матеріал для нашої постколоніальної критики. Концепції Шахматова, Ліхачова, Єрьоміна, Робінсона та їхніх послідовників у сучасній російській медієвістиці підлягають постколоніальному прочитанню та глибокому переосмисленню. Ця робота вже почалася. Петро Білоус активно цим займається, здається, зараз має вийти його книга на цю тему. Цю роботу потрібно підхопити та активно продовжувати.
Звідси випливає і відповідь на питання про актуальні підходи та методи.
Відмовитися від традиційної текстології ми не можемо — це потрібно для підготовки творів для видання. Постколоніальна критика — новий і перспективний підхід. А ще — герменевтика. Середньовічну літературу насамперед потрібно інтерпретувати, розкривати її символічну природу, інтертекстуальні зв’язки з біблійною та іншими тогочасними літературами, зокрема візантійською.
Я мрію, щоб ця інтерпретаційна база колись дозволила нам провадити глибокі деконструктивістські дослідження, щоб ми докопалися до найдрібніших деталей літературної роботи середньовічних письменників, до природи їхнього художнього мислення. Поки що далі атрибуції текстів та інтертекстуальності ми не заходимо.
Читайте також: Як українська медієвістика пережила ХХ століття: колоніальна травма й інтелектуальна відвага
Нові підходи до давніх текстів
— У чому полягає найбільший бар’єр для сучасної молоді під час знайомства з давніми текстами? Які нові формати можуть замінити класичний хронологічний виклад давньої літератури, щоб зробити її живою та актуальною для студентів XXI століття?
— Для того, щоб із цікавістю читати середньовічні житія святих, гімнографію, літописи, урочисті слова та проповіді, потрібно зацікавитися цією історичною епохою. У школі цього не відбувається. У школі й києворуську історію не дуже детально вивчають, відтак доводиться замість літературних лекцій спочатку читати історико-культурні. Адже крім події 988 р., студенти більше нічого не знають про цей час. Разом з тим, потрібно пояснювати релігійний характер цієї літератури, інакше її не буде адекватно сприйнято. Якось розбирали апокриф «Ходіння Богородиці по муках». Мені запам’яталася реакція студентів: «О, цей твір треба читати на Геловін! Звідти можна хороші костюми запозичити». Щоб надати іншу візію, треба докласти серйозних зусиль. Перед тим, як доберешся до власне літератури, спочатку потрібно зробити величезний історико-релігійний екскурс у цей невідомий матеріал.
Вихід із цієї ситуації я бачу в тому, щоб проводити паралелі з нашим часом, вписувати сенси стародавніх текстів у сучасність. Наприклад, «Слово про Закон і Благодать» можна читати в історіософському ключі. Його автор, Іларіон, переконував, що на Русі має бути свій місцевий митрополит, а не грек. І для цього у творі побудована концепція робітників одинадцятої години за євангельською притчею. У світлі теперішньої війни за незалежність такі сенси заходять сучасній молоді. Урочисті проповіді та похвальні слова можна подавати як предтечу публіцистики, шукати відповідні ідейні паралелі і показувати їхній розвиток.
Щодо біблійних творів, то, як не дивно, вони викликають жвавіший інтерес. Особливо, якщо знову ж таки постійно шукати якісь дотепні паралелі. Сорокарічне блукання юдеїв у пустелі — із пострадянським блуканням України. Конфлікт між юдеями, які залишилися вдома, та юдеями, які повернулися з вавилонського полону, — як внутрішнє непорозуміння між українцями, які займаються війною, і тими, хто ховається від війни. Притчі — це взагалі улюблений матеріал. Студенти добре розуміють, про які типи особистості розповідається в новозавітних притчах. Їм цікаво міркувати над цим, цікаво аналізувати європейський живопис на цю тему.
Читайте також: Носити своє: як українські бренди переосмислюють спадщину
— Ви викладаєте риторику і теорію аргументації, чи може цей інструментарій допомогти студентам розкодувати середньовічний текст як прагматичний і переконливий?
— Відверто кажучи, на риториці я намагаюсь не апелювати до античного чи середньовічного матеріалу. Тут вистачає сучасних прикладів. Хоча я викладаю риторику за основними стадіями підготовки до здійснення риторичного процесу, як це і робилося колись у Києво-Могилянській академії.
Але коли викладаю середньовічну літературу, то неодмінно приділяю багато уваги її риторичності. Без розуміння того, як риторичний канон формує середньовічний твір, цю літературу неможливо збагнути. Це одна з її ключових ознак. Але мушу зізнатися: часом мені не вдається це пояснити студентам настільки добре, як би мені хотілося. На пояснення того, як функціонує агіографічний чи гімнографічний канон з усіма риторичними закономірностями, йде багато часу. А його завжди не вистачає. Доводиться жертвувати якимось матеріалом. Оскільки в роботі я дотримуюсь жанрового, а не хронологічного підходу, то іноді доводиться жертвувати певними жанрами. Зокрема, паломницькими творами, тими ж апокрифами. На них бракує часу.
Читайте також: Чи перевидають в Україні літературу від Русі до Гетьманщини: що читати
Від радянських міфів до сучасної культурної стратегії
— Рецепція барокової спадщини в українському модернізмі досліджена відносно детально. Що можна сказати про середньовічний код в українській культурі ХХ (і можливо ХХІ) століття?
— Гадаю, ця робота ще попереду. Я знаю небагато прикладів проникнення середньовічного матеріалу в сучасну українську культуру. Надія Нікітенко пише історичні романи про візантійську порфірородну принцесу Анну, яку її брати-імператори видали заміж за князя Володимира. Є роман Валентина Чемериса «Рогнеда».
Мені подобається один з останніх творів Павла Загребельного «Тисячолітній Миколай». Там на початку є цікаві сцени про прибуття тої ж Анни з Константинополя до Києва. Загребельний тонко передає розпач і апатію героїні, яка приїхала в невідому країну і не розуміє, що тут робитиме. Я би хотів бачити більше таких творів.
Останнім часом я передивлявся радянські фільми 80-х по києворуській тематиці. Є окремі фільми про князя Ярослава, про княгиню Ольгу, про Данила Галицького.
Це просто неоране поле для теперішньої постколоніальної критики. Там стільки міфів, стільки великоімперського шовінізму! Починаючи від неухильного слідування лише за «Повістю врем’яних літ» і завершуючи темою збирання руських земель.
Читайте також: Література Русі в оптиці українських медієвістів, російських пропагандистів і західної академії
Складається враження, що сценарії затверджували в компетентних органах, а не в дирекції кіностудії. А який тенденційний радянський фільм про Григорія Сковороду, поставлений, між іншим, на кіностудії Довженка! Він там постає як соціаліст-революціонер. Це повне нерозуміння того, ким був Григорій Савич.
Я б хотів, щоб зараз в Україні займалися екранізацією тогочасних історичних подій, щоб з’явився глибокий фільм про Феодосія Печерського (та в принципі, про будь-кого з Києво-Печерського патерика), достовірний фільм про княжий Київ. Про Святослава взагалі можна було б зняти історичний екшн. Така легендарна постать! Святослав — натхнення для нашого ГУР, яке запозичило його бойовий клич.
Я вірю, що все це буде, що держава виділятиме на це кошти і наші митці цим займатимуться. Це могла б бути реальна державна стратегія культурного розвитку.
