Питання національної гідності: як мають виглядати державні службовці України

У 2003 році Указом Президента України було встановлено День державної служби, який має відзначатись у День державної служби Організації Об’єднаних Націй. Цей день належить до так званих професійних свят, про які зазвичай або забувають, або відзначають їх дуже формально: урочисті збори трудового колективу, роздача грамот і завершення робочого дня на пару годин раніше. Звісно, є професії, які шануються серед людей бодай на словах, і раз на рік суспільство якось намагається відзначити їхніх представників. Наприклад, учителів або лікарів. Але державні службовці до таких точно не належать. «Бюрократи» або «чиновники» — це найлагідніші слова, якими називають дерслужбовців у народі. А водночас саме вони є працівниками всіх гілок влади (виконавчої, судової та законодавчої): від міністрів та суддів до молодших спеціалістів. І саме від них залежать усі механізми функціонування нашої держави.

Відзнаки Міністерства закордонних справ України періоду 2004–2013 років — найуспішніший проєкт у царині вітчизняної відомчої фалеристики

В інтернеті нескладно знайти інформацію, що станом на зараз в Україні працює понад 155 тисяч держслужбовців, із яких 76 % — жінки. Причому некомплект держслужбовців становить понад 25 %. На жаль, державна служба в Україні непопулярна: з різних причин, які ми зараз розглядати не будемо, молоді люди не бажають ставати держслужбовцями. Про підвищення популярності державної служби ніхто не замислюється, хоча здебільшого вона «тримається» на людях передпенсійного віку. Тих, які у 1990-і — 2000-ні, окрилені ідеями та сподіваннями, закінчили Національну академію державного управління при Президентові України й молодими фахівцями вирішили присвятити себе розбудові держави. Зараз ці люди — переважно висококласні фахівці з «обламаними крилами», передусім через відсутність перспектив кар’єрного зростання й заохочень з боку держави та вже згадану непопулярність серед суспільства.

Цікаво, що у 1990-і — на початку 2000-х років в Україні існували програми заохочення молоді до вступу на державну службу. А для підвищення її іміджу обговорювалось питання про введення спеціальної уніформи для держслужбовців: щоб вони відрізнялись між собою за міністерствами та відомствами. Міністрам також дозволили засновувати власні відзнаки для нагородження підлеглих. У деяких міністерствах виготовили надзвичайно цікаві фалеристичні зразки, які вручались як співробітникам, так і колегам з інших відомств, а також іноземцям. Найбільш оригінальними та самобутніми були відзнаки Міністерства закордонних справ України, що існували у 2004–2013 роках. Але за часів президентства Віктора Януковича їх чомусь вирішили замінити на банальні сині хрести з тризубами (й останні досі чинні). Щоправда, без власної уніформи ці відзнаки не було де носити, а тому вони зазвичай припадали пилом у сервантах.

Питання запровадження уніформи для держслужбовців завжди мало як прихильників, так і противників, причому останні завжди вказували на відсутність бюджету на це. Але уніформа для дерслужбовців могла б бути й не обов’язковою: хто хоче виглядати ошатно й не мати питання з дрескодом, міг би шити її за свій рахунок.

У давні часи статус і значення державної служби (урядовців, як їх тоді називали) завжди підкреслювалися особливою уніформою, причому обов’язково з холодною зброєю: шпагами чи кортиками. Після Другої світової війни у більшості країн уніформа для дерслужбовців або була скасована, або стала необов’язковою. Й лише у Великій Британії деякі відомства суворо дотримуються традицій: уніформу мають як чоловіки, так і жінки. Принагідно свої нагороди — як державні ордени, так і відомчі відзнаки — вони мають змогу носити на сукнях та так званих коктейльних піджаках — власній уніформі для урочистих заходів.

Навіть у 1918 та 1919 роках урядовці Української Держави та Української Народної Республіки подбали про те, аби представляти інтереси власної країни в особливій уніформі. По-перше, це виглядало урочисто, по-друге, вирізняло українських дипломатів та дерслужбовців з юрби пересічних громадян, по-третє — приваблювало молодь.

У 1918 році в Українській Державі гетьмана Павла Скоропадського «законодавцем моди» українських урядовців став заступник міністра закордонних справ Олександр Палтов. Аби українські дипломати гідно виглядали, він, а також міністр, відомий український історик Дмитро Дорошенко, розробили спеціальну уніформу. Тож коли Палтов разом зі Скоропадським вирушили до Берліна для особистого знайомства з імператором Вільгельмом ІІ, заступник міністра пошив собі цю уніформу на власні гроші. Цікаво, що Палтов був корінним петербуржцем і в принципі «далеким» від українських традицій, але свій кашкет пошив з елементами шапки-мазепинки, яку в той час носили в Легіоні Українських Січових Стрільців. І, звісно, у новій уніформі постать Олександра Палтова як українського урядовця справляла враження як на іноземців, так і на власних громадян.

В Українській Народній Республіці, попри соціалізм та демократичність Директорії, також прискіпливо дотримувались дрескоду. Члени уряду УНР та урядовці завжди виглядали однаково офіційно та урочисто.

У червні 1919 року було розроблено уніформу для військових урядовців, які потім почали замовляти (звісно, за власний рахунок) і урядовці з інших відомств. Вони хотіли виглядати красиво та гордо демонструвати приналежність до молодої української республіки. Уніформа була чорною й за кроєм відповідала службовій моді того часу. Зустрічаючи іноземні делегації, або виїзджаючи у службових справах за кордон, українські урядовці одразу вирізнялися серед інших людей.

У сучасній Україні питання запровадження службової уніформи завжди розглядалось крізь призму питання «а що там у росіян». Причому досвід британців або інших країн чомусь не брався до уваги. Службову уніформу та відзнаки в Україні отримали лише ті служби, в яких вона є у Російській Федерації.

Питання дрескоду для державних службовців, дипломатів, працівників міністерств та відомств країни, що воює — це питання престижу. Як в Україні, так і за кордоном. Так само, як і питання наявності якісних і красивих відзнак міністерств та відомств. Звичайно, запровадження уніформи не підвищить статусу та роль державної служби у суспільстві одразу, але принаймні закладе підвалини поваги до людей, що є дерслужбовцями. Хотілось би, аби ця ідея отримала розвиток та нарешті була втілена у життя.