У дослідженні «Велика війна професорів. Науки про людину (1912–1923)» польського історика Мацея Ґурного, яке вийшло в перекладі українською Олени Шеремет у видавництві «Локальна історія» (Львів, 2026), детально йдеться про те, як науковці, інтелектуали, професори Центрально-Східної Європи — а саме географи, антропологи, етнографи, психіатри — використали свої знання як ідеологічну зброю під час Першої світової війни та по її завершенню (коли перекроювалися кордони імперії). Автор ділиться з читачем роздумами на тему європейської «війни духу», що почалася ще наприкінці XIX — на початку XX століття. Він пише: «У боротьбі, де все на кону, слід мобілізувати будь-яку “армію”. Натомість після поразки на полі бою можна було вести боротьбу у сфері ідей». Іншими словами, Ґурний намагається показати, як інтелектуали були залучені до воєнних зусиль.
Книга Ґурного пропонує аналіз політичної анатомії гуманітарних наук на зламі епох. Вона — про науку на службі фронту та про мобілізацію інтелектуального апарату задля військових потреб. До прикладу, французький зоолог і антрополог Арман де Картфаж (1810–1892) та німецький психіатр Карл Старк (1836–897) належали до когорти фахівців, які перенесли «війну духу» в царину расової антропології та психіатрії. Польський історик XIX століття Францішек Духінський (1816–1993), хоч і покладався на авторитет науки, головною метою своїх умовиводів вбачав не розвиток знань, а свободу Польщі й України-Руси. Таким чином, для нього (і для багатьох інших науковців) наука ставала певним засобом досягнення цієї мети. В своїх листах Духінський писав так: «Тож ми підготували п’ять великих армій проти ворогів наших. Перша наша армія — уповання на Бога, що він не дозволить брехні перемогти. Друга армія — етнографія, третя — географія в найширшому значенні, четверта — статистика, п’ята — філософія. Ці армії ми виводимо в поле, чи то використовуючи їх окремо, чи то об’єднуючи» (Париж, 1885 рік).
Ґурний пише, що в часи війни авторитетні вчені (німецькі, австрійські, польські, українські, російські професори) відкинули притаманну їм об’єктивність і почали «воювати» на ідеологічному фронті. Географи й етнографи розробляли карти та теорії «нових кордонів», маючи на меті довести історичне чи расове право своїх держав на ту чи іншу територію. Саме завдяки їхнім «старанням» мапу Європи перекроїли після розпаду імперій. Антропологи намагалися «науково» класифікувати ворогів, виводячи формулу «відсталих» та «агресивних» народів і обґрунтовуючи власну культурну зверхність. Ворог у цій парадигмі, уособлює варварство та дегенерацію (наприклад, протиставлення французької цивілізації німецькому варварству). Більшою мірою книга розглядає расові теорії, які в ті часи були «в моді». Під час досліджень військовополонених на основі форми їхніх черепів робилися масштабні узагальнення про психологічні риси цілих народів.
«Під час Першої світової війни мотиви й аргументи, які раніше використовувалися, щоб засудити дегенерацію цивілізації, знайшли застосування у “війні духу”. Їхнє вістря було спрямоване назовні, проти ворогів народу й держави» (Ґурний, «Велика війна професорів»).
У якийсь момент наукові тексти перетворилися на пропагандистські памфлети, написані академічною, а отже, авторитетною науковою мовою. Німецькі й австрійські науковці намагалися створити образ «східного менталітету», якому були б притаманні пасивність, фаталізм мас, схильність до жорстокості й нездатність до самоорганізації. З іншого боку, вчені країн Антанти звинувачували німців у «вродженому мілітаризмі» та психічних девальваціях на расовому ґрунті. Географи розбудовували підвалини для майбутнього повоєнного устрою світу. Карти стали головним аргументом на майбутніх мирних конференціях. Переконливіше накреслив етнографічну чи географічну карту регіону — отримуєш спірні території після падіння імперій у 1918 році (Галичину, Сілезію, Балкани).
Якщо розглядати медичний аспект війни, то психіатри намагалися аналізувати воєнний психоз і поведінку солдатів через призму їхньої національності. Психологічні травми трактувалися як прояви «слабкості раси» чи дефекту етносу. Таким чином учені переконували інших в етнопсихологічних передумовах власної перемоги й невідворотній поразці ворога. Соціобіологи, психологи, соціологи (ще задовго до істориків) розвивали тему ксенофобії та расизму на «науковій» платформі, консолідуючи свою соціальну групу чи народ. На початках становлення практики расизму (у Німеччині XIX століття) відбувалось без расистської ідеології, а завдяки «війні духу». Подальший Голокост не був би можливим без сучасної соціальної інженерії та постаті експерта (наприклад, німецького чи австрійського антрополога). Концепти, вигадані професорами під час воєнної істерії 1914–1918 років, нікуди не зникли з підписанням миру. Ба більше, вони заклали підвалини для подальших радикальних теорій міжвоєнного періоду і зрештою створили підґрунтя для Другої світової війни. Замість лікувати суспільство від шовінізму наука, яка стала на політичні рейки, виявилася його джерелом.
Поки сучасники й історики війни концентрують увагу на солдатах (генералах, геополітиці, битвах, окопах), Мацей Ґурний запрошує читача приділити увагу війні, яка велася в тилових кабінетах і лабораторіях. Професори, ця інтелектуальна еліта, носії гуманізму та об’єктивності, воювали з не меншим фанатизмом, ніж військові на передній лінії фронту. Їхньою зброєю були не кулемети, а наукові теорії. Якщо більшість праць цього періоду зосереджуються на протистоянні німецьких та французьких/англійських учених, то автор аналізує «наш» регіон: німецький, польський, український, російський, австрійський, балканський. Ґурний, окрім усього, демонструє, як легко наука може стати служницею пропаганди сьогодні.
У контексті російсько-української війни подібні псевдонауковці, як-то Алєксандр Дугін та інші представники ворожої нам країни, є наочним прикладом того, як легко наука (або, у випадку російського «вченого», її сурогат) стає на службу тоталітарній ідеології, перестає бути об’єктивною і починає обслуговувати пропаганду власного генштабу. Книга Ґурного важлива для українського контексту й у тому сенсі, що показує приклад, як одні нації після розпаду імперій змогли переконати Захід у своєму праві на державність, а аргументи інших (у тому числі й українців) світова спільнота не сприйняла. Сьогоднішня пропаганда ідеології «русского міра» в сучасній Росії методологічно не відрізняється від того, що робили німецькі чи російські вчені на початку XX століття. Книга «Велика війна професорів» — своєчасне попередження: коли інтелектуальна еліта зраджує істині та зливається з державною ідеологією, гуманітарні знання можуть стати інструментом тоталітарного режиму і слугувати зброєю знищення Іншого.
